Вони, тепер уже звитяжці Небесного воїнства, дивляться на нас щодня з портретів облаштованої на центральному майдані Рівного меморіальної інсталяції «Ціна Незалежності». Зовсім молоді та збагачені життєвим досвідом – усі, як один, пройшовши крізь пекло війни, випромінюють невидиме світло любові, вселяючи надію, що Добро неодмінно поборе Зло. Загинувши на полі бою смертю героїв, кожен з них навіки залишиться в серцях нинішнього і наступних поколінь українців.
Маленькою даниною шани полеглих Захисників-земляків став проєкт «Меморіал Героїв», який редакція газети «Сім днів» реалізовувала за підтримки ГО «Інститут масової інформації». Він покликаний вшанувати пам’ять про тих, хто віддав своє життя, відстоюючи незалежність нашої держави. Кожна історія – це окрема доля, що відображає багатогранність українських захисників: різні за віком, професією, місцем народження, але об’єднані спільною метою – боронити Україну.
До «Меморіалу Героїв» наразі увійшли історії 21 нашого співвітчизника, більшість з яких пішли на війну, не маючи військового досвіду, захищати Батьківщину. «Як не ми, то хто?» – головний лейтмотив, чому вони взяли до рук зброю.
Кожна доля нашого Героя – унікальна. На початку великої війни деякі з них повернулися в Україну з-за кордону, інші, перебуваючи вдома, оббивали пороги Рівненського військкомату вже в перший день війни, щоб якомога скоріше дати бій віроломному агресорові.
Повернулися додому й пішли добровольцями
Серед таких був Віталій Стиба. Ще перед повномасштабним вторгненням він поїхав до друзів у Польщу. Коли росія напала на Україну, вирішив: «Треба повертатися!». Хоча друзі йому радили: «Залишайся за кордоном!». Але хіба він міг залишатися за кордоном, коли рідна Україна опинилася у вогні, у ворожому оточенні!
Через місяць після початку війни брати Дмитро, Віталій та Юрій Стиби зібралися на нараду, щоб обговорити актуальне питання: хто піде захищати державу, а хто залишиться вдома, щоб бути помічником і охоронцем для сім’ї. Вирішили: вдома залишиться старший брат Дмитро, а Віталій і Юрій підуть воювати.
У батальйоні «Вовки Да Вінчі» Віталій Стиба був серед кращих.
На околиці Бахмута треба було зачистити ангар. Наші бійці не знали, що в ньому зачаїлися вагнерівці. Вони першу автоматну чергу спрямували у Віталія. Поранений Віталій подзвонив братові Юрію: «Я помираю! Вмирати не страшно. Я знаю, що я тут заради своєї сім’ї. Бережи її!».
Ще одного рівнянина Мирослава Кур’яніка повномасштабне вторгнення застало в Польщі. А вже через три дні він приїхав у своє рідне Рівне. Записався до тероборони і пішов до військкомату. Невдовзі отримав повістку і як колишній десантник був зарахований до загону спецпризначення.
7 серпня 2023 року 34-річного молодшого сержанта Мирослава Кур’яніка не стало. Він загинув на Херсонщині, на лівому березі Дніпра, повертаючись із бойового завдання.
3 листопада 2023 року Президент України нагородив молодшого сержанта Мирослава Кур’яніка орденом «За мужність» 3-го ступеня.
«Маленьке дівча» витягувало під ворожим вогнем здорових дядьків
Єдина жінка в нашому проєкті – Катерина Ступницька з Кореччини. Вона підписала контракт зі Збройними силами України у 20 років. Служила санітарним інструктором медичного пункту 3-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Коли закінчувався строк контракту, в 2021 році підписала новий.
І це при тому, що вона вже побувала на сході – в зоні АТО, бачила смерть, рятувала поранених.
Для Катерини останнім днем життя стало 8 березня 2022 року. Село Наливайківці, що поряд із селищем Макарів, рашисти поливали вогнем з усіх видів зброї. Одна з бомб впала на будинок, в якому розташовувався медичний пункт. Катя якраз вийшла у двір. Це були останні хвилини її життя.
«Вона була безстрашна, сильна духом, – розповів танкіст 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Василь Швець. – Таке маленьке дівча таких дядьків витягувало під постійними обстрілами! Зокрема, витягла і командира взводу!».
Згідно з Указом Президента України 19 березня 2022 року сержант ЗСУ Катерина Ступницька удостоєна звання «Герой України» з врученням ордена «Золота зірка» (посмертно) – за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
На честь Катерини Ступницької названо вулиці в Рівному, Корці та Києві.
Він знав, що це може бути квиток в один кінець
Рівнянин Віталій Семчук свою долю пов’язав зі Збройними силами України в 2017 році. Він поставив батьків – Володимира Георгійовича та Лідію Степанівну – перед фактом: «Піду служити в армію! Це мій священний обов’язок! Я не буду чекати, поки мене направлять в якийсь підрозділ. Я буду служити в одній із найкращих військових частин – в «Азові!».
Віталій був серед 72 добровольців, який під час проведення Головним управління військової розвідки таємної операції полетів гелікоптером у повністю окупований Маріуполь. Він знав, що це може бути квиток в один кінець. Але вчинити по-іншому не міг.
У той день, коли загинув, він прикрив своїх хлопців і знищив понад 10 ворожих піхотинців.
Указом Президента України Віталія Семчука нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Безжалісна війна забирає найкращих
Ще один герой наших розповідей – Олександр Шиян. Він народився в Бердянську, одружився з рівнянкою, так і опинився в Рівному. Олександр не служив в армії через стан здоров’я. Вердикт медичної комісії був суворий: «Не придатний!». Але це не зупинило хлопця штурмувати різні заклади. З першого разу зірвався контракт зі Збройними силами. Але, врешті-решт, йому вдалося потрапити на армійську службу. І в дуже круту структуру – Головне управління військової розвідки!
Олександр Шиян воював на багатьох напрямках фронту. Фатальним став для нього Донбас. Він і його побратими підірвалися на танковій міні. «У Саші під серцем було татуювання – герб України у формі орла, з іншого боку – хрест, – говорить його дружина Олександра. – Тому можу сказати, що в його серці був Бог і Україна».
Рівнянин Олесь Самчук закінчив Навчально-науковий інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «кіно- та телеоператорство». За свою недовгу творчу кар’єру зняв два фільми. А третій фільм – про маму – не встиг. Бо дуже рано пішов із життя. Він загинув під час виконання бойового завдання 11 березня 2024 року поблизу населеного пункту Терни на Донеччині. Йому було лише 21.
Олесь міг стати знаменитим кінорежисером чи актором. Але не судилося. На жаль, війна забирає кращих – цвіт нашої нації.
***
Це лише окремі, стисло викладені історії, якими ми хотіли підкреслити, що кожен з Героїв був різним – за віком, походженням, професією, але їх об’єднало одне – бажання захистити свою родину та свою країну. Вони обрали шлях самопожертви і стали символами мужності, любові та нескореності українського народу.
Кажуть: «Герої не вмирають!». Так, Герої не вмирають, поки про них пам’ятаємо ми.
Історія, яка набула неочікуваного продовження
Восени 2023-го року ми розпочали проєкт «Вулиці Героїв». Цей проєкт був задуманий, щоб рівняни, які живуть на вулицях, названих на честь наших загиблих у війні з окупантами земляків, знали про них трошки більше. Для цього збираємо спогади рідних і знайомих полеглих Героїв іменами яких названі вулиці Рівного.
Повірте, що непросто спілкуватися з людьми, які втратили своїх рідних. Але ми навіть не могли уявити, у що переросте цей проєкт.
25 квітня 2024 року минуло два роки від дня загибелі рівнян Олександра Кулика та Владислава Гудачека.
Напередодні, буквально за день, 24 квітня, в редакцію зателефонував чоловік з Київської області й розповів, що його внук загинув разом з нашими земляками. Але він про це довідався тільки через два роки завдяки нашій публікації про Олександра та Владислава на сайті 7 Днів. Чоловік зв’язався з нами, щоб знайти родичів, батьків та рідних Олександра Кулика та Владислава Гудачека.
Так, саме родичів. Тому що, за його словами, батьки загиблих – це тепер одна родина.
Чоловік, що втратив внука, який боровся за те, щоби ми з вами просто жили, дякував нам за те, що пишемо про наших співвітчизників, які віддали своє життя, захищаючи рідну землю.
Ми допомогли їм зв’язатися, і ви навіть не уявляєте, як він дякував.
Тобто, він дякував нам за нашу роботу. Це, без найменшого перебільшення, найприємніша подяка.
Ми, в свою чергу, не перестаємо дякувати нашим Героям! Окремо хочемо подякувати рідним наших загиблих земляків. Бодай за те, що вони не мовчать, а готові розповідати про рідних, імена яких вписані в історію України. Дякуємо ГО «Інститут масової інформації», яка допомагає робити добру справу.
Згадаємо тих про кого ще ми писали
Тарас Козлишин, Олександр Муравський, Богдан Нікітін, Іван Довбенко, Микола Поліщук
Аль Шамі Фарес, брати Олег та Дмитро Зібери, Олександр Ренкас, Тимофій Рубан, Тарас Давидюк
Костянтин Дмитрієв, Олег Перебийніс, Костянтин Друзь, Максим Кривцов
Редакція газети «Сім днів» і надалі продовжує роботу над проєктом “Меморіал Героїв”. Це треба всім нам. Ми повинні знати і пам’ятати про тих, кому зобов’язані за своє життя!
Світлана ПІКУЛА, Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Проєкт «Меморіал Героїв» реалізованнй за підтримки ГО «Інститут масової інформації». Ця співпраця відбулася в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.