30 квітня 2022 року Рівне попрощалося з двома Захисниками, які загинули на сході України в бою з російськими окупантами. Містяни, віддавши на майдані Незалежності данину шани, провели в останню дорогу 26-річного Олександра Кулика і 21-річного Владислава Гудачека.
Військовослужбовці навчалися в одній рівненській школі, разом захищали Україну та обоє загинули на Донеччині. У липні того ж року рішенням сесії Рівнеради вулицю Макарова, на якій Герої жили у сусідніх будинках, перейменували на їхню честь. Відтепер вона носить ім’я Олександра Кулика і Владислава Гудачека.
Редакція газети «Сім днів», започатковуючи цикл статей «Вулиці Героїв», планує ширше розповісти про полеглих Захисників, які навіки житимуть у пам’яті поколінь і назвах вулиць міста. Нинішня публікація присвячена Олександрові Кулику і записана з вуст його мами – Людмили Володимирівни Кулик.
З чотирьох років самостійно читав газети
Олександр, позивний «Мамай», – наймолодший серед трьох братів у сім’ї Куликів. Народився 7 грудня 1995 року. Як зізналася мама, Людмила Володимирівна, чекала на Катеринку, а Господь послав хлопчика. Сашко вдався тендітною і дуже кмітливою дитиною. Читати почав з 4 років. Книга для нього завжди була найбажанішим подарунком. І краще, якщо це буде енциклопедія.
З малих літ він був рятувальником і захисником усіх звірят: котиків, песиків, морських свинок, кроликів. Всього, що літало і повзало. Якось, побачивши брудну річку Устю, Сашко написав казочку про жабок у протигазах.
– Коли він був зовсім маленьким, – згадує мама, – ми якось їхали в електричці і Сашко читав газету. Несподівано підійшла контролер і почала змушувати мене купити для Сашка квиток. Я кажу: «Та йому лише 4 роки, він ще може безкоштовно їхати». «Як 4 роки? – здивувалася контролер. – Він на весь вагон новини читає з газети» (сміється). А коли Сашко пішов у перший клас, вчителька Віра Степанівна назвала його професором, бо йому не цікаво було вчити букви, тож вона давала йому читати книжки. Патріотичні почуття в Олександра проявилися з малих літ. Коли, скажімо, в першому класі на уроці музики співали Державний гімн, то тільки він прикладав руку до серця. Ще однією його характерною рисою була дисциплінованість. Він не уявляв, як можна не послухати старших – батьків, педагогів. Якось, було, педагог вийшла з класу, а за якийсь час повернулася і застала Сашка в сльозах. Як з’ясувалося, хлопчик намагався вгамувати однокласників, яких вчителька просила сидіти тихо, а вони продовжували галасувати. От і засмутився. А вже в старших класах Сашко не раз казав батькам: «Якби всі діти були уважними на уроках, то їм не потрібні були б репетитори».
В Олександра, зі слів мами, з дитинства проявилася неабияка сила волі. Він завжди дотримувався даного слова і ніколи не порушував обіцянок.
– Син ніяк не міг збагнути, як можна збрехати, – каже Людмила Володимирівна. – Був такий випадок, за який мені навіть трішки соромно. Сашко дуже хотів справжнього бінокля. Я пообіцяла покласти подарунок під ялинку. Ми з татом обійшли все, де тільки можна було таку річ купити. Але, дізнавшись про її вартість, вирішили купити не зовсім справжній. Втім, придбали геть такий самий на вигляд, зате значно дешевший. Подарували. Це було десь у п’ятому класі. А в дев’ятому їхній клас повели на екскурсію до військових. Ось там Сашко й побачив справжній бінокль. Коли повернувся додому, то сам не свій і вилив образу: «Мамо, я тобі так вірив! Треба було сказати, що бінокль не справжній. Я ж усім хлопцям розповів, що маю найсправжнісінького бінокля».
Олександр ще й у зброї з раннього віку почав розбиратися. Вона (як і все, що стосувалося війська) дуже цікавила його з дитинства. До слова, ці вроджені риси характеру воїна помічали і його бойові побратими. Якщо він щось пообіцяв, то ніколи, ні за яких умов не порушував свого слова. Військові, які воювали поруч із Олександром Куликом, розповідали його мамі, що такого, як Сашко, більше не було. Якщо підрозділ Олександра отримував якусь техніку, то він першим з нею «знайомився». І за короткий період часу вона в нього і летіла, і їхала, і стріляла, якщо треба було. Він завжди наголошував, що знанням межі немає, постійно щось читав або вивчав нове.
Пішов на екзамен зі зламаною рукою
Якби не прикрий випадок, то після 9-го класу хлопець пішов би вчитися до Острозького військового ліцею.
– У той час Сашко займався бойовим гопаком, – веде розповідь Людмила Кулик. – Коли перед школою проходили медогляд і лікарка попросила його поприсідати, то він присів 50 разів і сказав, що може 100. Вражений медик порадила віддати його в спортивну секцію. Саша сам знайшов для себе гопак. Для нього це був не просто спорт, а вишкіл. На заняттях хлопці дотримувалися певного ритуалу і суворої дисципліни. Крім того вони цікавились історією козаків, минувшиною України. Сашкові це дуже подобалось. Вчитель історії Сергій Володимирович Антонюк дуже любив з ним поговорити. Адже Саша не просто слухав, а й ділився своїми думками.
Хоча Олександр, за словами мами, не мав могутньої статури, зате був дуже пластичним, тож йому легко вдавалися надскладні трюки. Не раз їх демонстрував своїм рідним. Одного разу просто на городі показав мамі, як навчився вправлятися із шаблею. За зброю, щоправда, тоді слугувала сапка. А перед випускними екзаменами у 9-му класі він зламав на тренуванні руку. Тому й залишився на навчання в школі, бо через травму не міг здати при вступі у військовий ліцей залік з фізичної підготовки.
– З тією рукою також був дуже показовий випадок, – каже Людмила Володимирівна. – Прийшов додому напередодні екзамену з травмованою рукою. Вона, як зізнався, дуже боліла, тому я запропонувала йому піти до лікаря. Але Саша навідріз відмовився. Мовляв, спершу здасть у школі екзамен і тоді сходить. Так і зробив. Вже згодом лікар наклав гіпс на, як виявилося, зламану руку.
Стихією Олександра була боротьба
В 11-му класі мама наполягла на тому, щоб син більше уваги приділяв навчанню, а не гопаку. Хлопець дуже добре вчився, брав участь у багатьох олімпіадах, на підготовку до яких витрачав багато часу. Саме через його брак Людмила Володимирівна хотіла, щоб син не гаяв час на гопак, різні виступи та змагання. Мотивувала тим, що попереду вступ до вишу. Їй довелося навіть до всіляких «хитрощів» вдаватися: не казала Сашку, що дзвонив тренер; не давала йому грошей на оплату занять. Хоча, сама зізнається, у загартуванні сили волі сина ці тренування відіграли неабияку роль.
– Після школи, яку закінчив з відзнакою, – продовжує розповідь Людмила Володимирівна, – Саша зі своїм атестатом проходив на всі факультети Львівського університету ім. Івана Франка, на які подавав документи. Але вибрав економічний. Бо найбільше зацікавив своєю складністю і великим конкурсом. Там було всього-на-всього 5 місць на державне замовлення. Сашко не любив простих рішень. Його стихією була боротьба.
Як показало майбутнє, вибір був правильним. Вчитися Олександрові подобалося. 2013 рік став єдиним щасливим безтурботним студентським роком. Цікаве місто Львів. Професійний професорський склад факультету економіки Національного університету імені Івана Франка. Щасливі Сашкові очі, захоплюючі розповіді про цікаве викладання, відмінне навчання, заняття спортом, підвищена стипендія, походи в Карпати. Дуже любив подорожувати.
Настав 2014 рік
Маючи активну громадянську позицію, Олександр не міг стояти осторонь. Він приїжджав додому в пропаленому одязі, від якого було чути запах диму. На мамині допитування і застереження відповідав, що все нормально. Хоча Людмилі Володимирівні однаково було тривожно. Вона здогадувалася, що син долучився до Революції Гідності…
Потім настало літо 2014 року і один із друзів Олександра Кулика, з яким він займався гопаком, повернувся додому з сильними пораненнями. Сашка це дуже вразило. Він готовий був пішки бігти воювати (тоді в АТО), бо був патріотом і соромився сидіти дома. Олександр куди тільки не ходив, вимагаючи, щоб його взяли на фронт. Адже він тренований, сильний і займався рукопашним боєм. Згодом це вміння справді стало йому в нагоді. Та його не брали, бо на той час синові ще не виповнилось 18 років.
Ніщо не могло змінити наміру іти захищати Батьківщину
Відтоді Олександр втратив спокій і якоюсь мірою інтерес до навчання. Коли взимку, вже на другому курсі, мама запитала в сина, як справи з сесією, то Сашко запевнив, що все нормально: заліки та екзамени зараховуються автоматично.
– Все цікаве йому було на першому курсі, – каже Людмила Володимирівна. – А тепер, мовляв, нічого нового – все те саме. А вже коли почав розповідати про траєкторію руху кулі, то з’явився інтерес: для чого на економічному факультеті такі знання? Виявилось, що він вже тоді влився в лави «Правого сектора», де вивчав військову справу та тренувався.
Батьки намагались відмовити сина від ідеї йти на війну. Та марно. Людмила Володимирівна зізнається, що не раз сварила сина за те, що лізе в пекло. Нагадувала, що він – економіст. На що хлопець відповідав: «Економіка почекає. Потрібно державу захистити, щоб було де економікою займатися». Декан університету пропонував Олександрові магістратуру і вмовляв його не йти в армію. Аргументував тим, що з його розумом не варто цього робити. Саша у відповідь на це з обуренням зауважив: «Хіба в армії не мають бути розумні люди?»
Коли Олександр Кулик вперше подався у табір вишколу «Правого сектора», то у мами ще була надія, що він злякається чи йому буде важко і відмовиться від своєї затії. Але ні. Олександр мужньо переносив усі випробування – спав в лісі біля вогнища, а збоку своїм тілом його зігрівала собака.
– 2017 року був випадок, – пригадує Людмила Володимирівна. – Бігли з ним на маршрутку (запізнювались). Аж тут на дорозі побачили побиту дворнягу в жахливому стані. Сашко скидає рюкзак, дістає з нього всю їжу, яку я дала йому в дорогу, шукає бинти і займається псом. Маршрутка поїхала без нього…
Встигав і навчатися, і воювати
Починаючи з 2015 року, коли Олександр пішов добровольцем від «Правого сектора» на війну, Людмила Володимирівна невпинно молилася за сина. Адже певна, що мамина молитва – найсильніша. Як сказав їй монах, все – по маминій молитві. Багато знайомих питали, як вона могла відпустити сина у пекло. А його не можна було не пустити. Він був дуже мотивований. Батькам нічого не залишалося, як допомагати синові. Тоді, зі спогадів Людмили Володимирівни, все для нього купували самотужки. На це витрачали чималі гроші. Для прикладу, оскільки Олександрові дісталася стара гвинтівка, батько купив приціл для неї, а мама, замотавши його у шаровари, відправила синові поштою.
Мужній захисник ніколи не розповідав батькам про війну – ні в зоні АТО, ні після повномасштабного вторгнення окупантів. Завжди казав, що в нього все добре. Хоча материнське серце обдурити неможливо.
– Весною того ж таки 2015 року Саша отримав у Пісках контузію, – розповідає Людмила Володимирівна. – Був саме Великдень, коли я відчула, що щось не так. Не знаходила собі спокою ні в церкві, ні вдома. Ніяк не могла оволодіти собою. Вже пізніше зрозуміла, чому.
Весь час, скільки Олександр воював, стільки ж вдосконалював свої навички. А в перервах між службою, коли його відпускали на 10-12 днів додому, він продовжував навчання в університеті. Якось, усміхаючись, розповідав батькам, що одногрупники у нього списують, хоча він пропускав заняття по 1,5-2 місяці. Тобто встигав і навчатися, і воювати. Не міг залишити побратимів. Заради них Олександр готовий був багато чим пожертвувати, в тому числі військовим званням.
– В нього не було генеральських амбіцій, – каже Людмила Володимирівна.
Так і минули два роки з 5-им Окремим батальйоном УДА. На посаді кулеметника-розвідника Сашко брав активну участь у бойових діях в зоні АТО/ООС. У 2017 році Олександр отримав диплом «Бакалавра економічної теорії зі знанням іноземних мов» у Львівському НУ ім. І. Франка. Успішно вступив до магістратури. Також на державну форму.
Його нареченою була Україна
А в 2018 році воїн «Мамай» переміг магістра економіки Олександра. Він успішно склав іспити в омріяний третій полк Сил Спеціальних операцій і підписав контракт на військову службу.
– Я йому тоді сказала: «То ж ти повернешся сивим дідом, яку ж ти наречену знайдеш?» На що він, посміхаючись, відповів: «Моя наречене завжди зі мною. Моя наречена – Україна».
Олександр Кулик, учасник бойових дій 2018-2021 років, постійно вдосконалював свою військову підготовку, підвищував кваліфікацію. Здобув багато спеціальностей: розвідник-кулеметник, сапер, вогнеметник, парамедик. Закінчив курси лідерства і курс виживання, Q-coupse. До слова, курс виживання в полоні не кожен боєць здатен витримати. На цих курсах проходили навчання на витримку катуваннями різних видів – і вогнем, і водою.
Досвідчений воїн завжди надихав побратимів впевненістю, знаннями і вмінням вирішувати та успішно виконувати поставлені завдання. Чітко планував кожну операцію, всіх мотивував на перемогу, поважав і беріг кожного бійця. «З ним було спокійно і успіх у кожній справі не зраджував ніколи. Це – воїн від Бога», – казали побратими і командири.
Воїн від Бога
За роки служби нагороджений медалями «За звитягу», хрест – 2-го і 3-го ступенів, почесними знаками за зразкову службу і почесним знаком «Іду на Ви» 4-ступеня.
Вже коли почалась повномасштабна війна, мама Владислава Гудачека прийшла до Людмили Кулик і повідомила, що Владислав – командир у Сашка.
– Я її заспокоювала, що все буде добре, – каже Людмила Володимирівна, – адже Сашко дуже відповідальний і завжди ішов старшим в групі. Вже коли потім передали речі, документи та записи Владислава, то в кожному завданні фігурував «Мамай» (Олександр Кулик). У нього все було прораховано до дрібниць і був запасний план. Вони із завдання поверталися хвилина в хвилину. Мабуть, через це я довго не могла повірити, що сталося непоправне.
Загинув Кулик Олександр Леонідович 25 квітня 2022 року. У світлий Великодній день поблизу міста Лиман на Донеччині, захищаючи незалежність України. Ворог підло влучив у повний боєкомплекту автомобіль. Із чотирьох бійців групи ніхто не залишився живим. «Мамай» згорів повністю, бо вірно оберігав свої «міночки» та «фугасочки». До кінця відданий справі захисту держави і своїй «нареченій», як він любив казати, – Україні.
Посмертно нагороджений Президентом України орденом «За мужність» ІІІ ступеня і медаллю «За військову службу Україні».
Молодший сержант Кулик Олександр з позивним «Мамай» навіки залишиться у пам’яті своїх побратимів: «Як воїн, котрий на все мав свою думку і не боявся відстоювати її до кінця…»
…Людмила Володимирівна перебирає папку сина, в якій він збирав усі свої грамоти за час навчання в школі. А їх чимало. Тут навіть табелі. Все це ще Олександром акуратно розкладено у файли. Колись мама пожартувала, що тільки старі діди збирають так свої папери для мемуарів. А він відповів: «Це для історії». Як у воду дивився…
Наталя ЯГУЩИНА, Андрій СМУСЬ
Читайте також: Вулиці Героїв: рівняни мають знати, кому зобов’язані життям