fbpx
Востаннє сказав дружині “люблю”

Востаннє сказав дружині “люблю”

Діліться інформацією з друзями:

Костянтину Дмитрієву довелося воювати двічі: з 2015 по 2016 рік він перебував як доброволець в АТО на Луганщині, з 2022 року знову взяв до рук зброю і боронив рідну землю на сході України. У травні 2022 року він востаннє сказав дружині “люблю”.

Костянтину Дмитрієву довелося воювати двічі

Бойові побратими, які приїхали віддати шану Костянтину, розповідали: такого мужнього, витривалого чоловіка вони ще не бачили. Він дивився смерті у вічі, першим ішов у бій. Йому назавжди буде 31!

Коли отримав запрошення  з ПрАТ «Рівнеазот», дуже зрадів

Після закінчення з «червоним» дипломом Українського державного хіміко-технологічного університету в Дніпрі Костянтин Дмитрієв почав розсилати резюме в різні організації. Не сумнівався: на знання, які він здобув в університеті, а ще раніше в Криворізькому коксохімічному технікумі (тут теж отримав диплом з відзнакою) роботодавці звернуть увагу і запропонують йому посаду. Коли отримав в 2014 році  запрошення з ПрАТ «Рівнеазот», дуже зрадів. Тут молодому спеціалістові відразу запропонували  посаду начальника зміни цеху неконцентрованої азотної кислоти. За короткий час став одним із кращих фахівців у своїй галузі.

У вільний час займався гирьовим спортом. Для Костянтина цей вид спорту був номером один. У ньому він досяг гарних успіхів – став чемпіоном Дніпропетровської області. Через декілька років дніпропетровське досягнення повторив на рівненських змаганнях – став чемпіоном Рівненської області. 

Костянтин, коли працював у нічну зміну і випадала вільна хвилина, також тягав гирю, щоб тримати тіло в тонусі. 

Він не хизувався спортивними здобутками, але йому була важлива підтримка знайомих. Хлопець заохочував до занять спортом інших. Часто повторював: у здоровому тілі – здоровий дух! Україна має бути здоровою нацією! Сам він не курив, не вживав алкоголь.

Був глибоко віруючою людиною 

Костянтин був глибоко віруючою людиною. Коли приїхав у Рівне, склав список церков, щоб відвідувати богослужіння. Він обрав храм преподобного Агапіта Печерського, що розташований на території військового госпіталю. Мабуть, його доля вела до цієї культової споруди неспроста. Бо саме тут він знайшов свою майбутню дружину Марину – вона співала в церковному хорі.

«Настоятелем цього храму був мій брат Вадим, – розповідає пані  Марина. – Парафіяни звернули увагу на те, що до нас на молитву почав приходити молодий, красивий чоловік, гарно вдягнений. У нього була своєрідна зачіска в стилі «козацький оселедець». Полюбив його і настоятель храму. Бо бачив у ньому багато чеснот, що його молитва в храмі – від щирого серця. Йому не треба було розповідати, чому він ходить у церкву. Кажуть: ми з нічим у цей світ приходимо і з нічим підемо. Тільки залишаються ті скарби, які назбираємо у своєму серці за життя». 

Збройний наступ росії почався ще в 2014 році. Тоді Костянтину Дмитрієву прийшла повістка про проходження строкової військової служби. Він, не  задумуючись, пішов в армію. Казав: «Хто як не я? Якщо кожен буде ховатися, то в нас не буде гідної армії, щоб дати відсіч ворогу!». Службу проходив у Національній гвардії України.

Коли набирали добровольців в АТО, записався одним із перших. Здійснював охорону важливих стратегічних об’єктів поблизу міста Рубіжне Луганської області. 

Костянтин знову прийшов у храм преподобного Агапіта Печерського після служби в АТО. Всі раділи, обнімали його. Священик забрав його у вівтар паламарем. Сказав: «Ти наш парафіянин, ми тепер тебе нікуди не відпустимо! Будемо тепер з тобою разом хвалити Бога!».

Дуже зрадів, коли став татом

– Ми познайомилися з Костею в храмі, – продовжує пані Марина. – Він запросив мене на побачення, запропонував прогулятися містом. Я відповіла взаємністю: ти не місцевий, не маєш друзів, тому коли треба буде моя підтримка, знай – я поруч! Швидко наша дружба переросла в кохання.

Одружилися в 2016 році. 10 березня 2020 року на світ з’явилася донечка, яку назвали Єлизавета. Це ім’я припало обом до душі. Костянтин дуже радів, що став татом. Читав книги, як бути татом, як доглядати за дитиною. У цій справі був на рівних зі мною, можливо інколи навіть кращим! Коли заступав на зміну доглядати за дитиною, виконував свою роль дуже гарно!

Востаннє сказав дружині

Ми не втомлювалися одне від одного. Проводили час тільки разом, без телефонів. Нам було цікаво – спілкувалися на різні теми. Розмов на виробничі теми, про роботу уникали. У нас було заведено: приходили з роботи – обнімалися, ніби приїхали з якогось відрядження.

Квіти від Кості

– Жодне свято – не тільки день народження, це могло бути загальноукраїнське чи релігійне – не обходилося без квітів від Кості, – говорить Марина. – Він вставав раненько, поки я ще спала,  йшов по квіти – приносив щоразу різні. Вони були не тільки елементом уваги до мене. Для нього було насолодою споглядати, як ними милуюся. 

Костя не думав, що вони зів’януть. Деякі чоловіки вважають, що це даремне витрачання грошей, можна якийсь інший подарунок зробити. Але для жінки квіти – це дуже важливо. Через троянди, півонії, хризантеми він дарував нам любов. Так ми спішили жити.

У мене в комп’ютері є папка під назвою «Квіти від Кості». Це буде спогад моїй дитині, коли підросте, щоб побачила, як гарно її тато залицявся до мами, як він робив компліменти у вигляді квітів. 

Костя був в оперативному резерві, бо мав великий бойовий досвід. Ще перед початком повномасштабної війни, 22 лютого 2022 року, почули по телевізору, що Президент України Володимир Зеленський призиває резервістів для укомплектування. Костя відразу зателефонував на роботу: «Я осторонь стояти не буду. Зобов’язаний  без дзвінка з’явитися у військкомат для погодження». У військкоматі відрапортував: «Я тут на місці, якщо треба, викликайте – буду на зв’язку!».

«Востаннє сказали одне одному, що любимо»

24 лютого 2024 року сталося найстрашніше – росія розпочала повномасштабний наступ. Соціальні мережі вибухнули повідомленнями: «Почалася війна!», «Росія бомбить Київ!». Вранці цього ж дня до Кості зателефонували з військкомату: «Речі з собою не брати. Якщо треба – принесе дружина. З’явитися негайно!».

У той день Костя все-таки повернувся додому, речі зібрав і сказав: «Не панікуй, бережи дитину!». Марина відпускала чоловіка з глибокою раною в серці. «Тоді я не знала, – продовжує жінка, – що ця війна зробить нашу дитину сиротою, а я залишуся  вдовою у 31 рік». 

У перші три місяці війни Костя перебував у рівненській військовій частині. Отож подружжя періодично могло бачитися. У складі спецпідрозділу  чоловік виконував різні бойові завдання, зокрема возив боєприпаси і бронежилети в охоплену полум’ям війни Бучу. Дружина, коли спілкувалася з ним по телефону, чула вибухи, які лунали в тому місті. І дуже переживала, щоб ця його поїздка не була останньою.

Востаннє сказав дружині

На початку травня 2022 року Костя повідомив Марині: «Мене зарахували до складу 24 механізованої бригади імені короля Данила». Прийшов додому, приніс речі: це вже мені не потрібно! Взяв лише документи, автомат, бронежилет і шолом. Він знав, що знову їде на схід, на Луганщину, де раніше воював.

– Я впала в розпач, – не стримує хвилювання Марина. – Запитала його, чи боїться? «Боюся, – чесно відповів, дивлячись мені у вічі. – Але найбільше боюся за тебе і за дитину! Адже ви залишаєтесь одні. А там, у чорній зоні, не буде зв’язку (його ворог постійно глушив), і не знатиму, як ви».

Тривога в  моєму серці наростала. У нас тоді не було фактично чим воювати. Хлопці своїми тілами, своїм життям зупиняли до зубів озброєного ворога. Хто з того пекла повернувся, розповідав: від авіабомб і снарядів земля горіла. Я усвідомлювала: мій Костя потрапив у саме пекло!

Тілесні рани чоловіка не лякали. Його серце розривала душевна тривога за нас. Востаннє сказали одне одному, що любимо.

Воював, не ховаючись за спини інших

Бойові побратими, які приїхали віддати шану Кості (це вже було після його похорону), розповідали: такого мужнього, витривалого чоловіка вони ще не бачили. Він дивився смерті у вічі, першим ішов у бій. Переживав за своїх бойових друзів, щоб під час бою з ворогом залишилися живими. Він віддав своє життя і за рідних, і за своїх побратимів.

Життя Костянтина забрав осколок від ворожої авіабомби – потрапив у голову  під час виконання бойового завдання. Смерть настала миттєво. Його швидко ідентифікували завдяки документам, які він бережно зберігав у пікселі. 

– У липні 2022 року, коли він загинув, у мене були вступні іспити до Національного університету водного господарства і природокористування, – продовжує пані Марина. – Здавалося, серце розірветься на частини, не витримає. Пережила пекучий біль, тугу. Змогла зібратися з духом, силами і  закінчила університет за спеціальністю «психологія». Хоча ці два роки без чоловіка – найтяжчі в моєму житті.

 «Тобі треба бути сильною заради дитини»

– Я дякую своїй долі, що в мене є брат, – ділиться сокровенним  Марина. – Свого часу він сказав мені мудрі слова: «У твоєї доньки не стало тата. Але якщо ти обнімеш коліна і почнеш плакати, в неї не стане мами. Костя обрав тебе з-поміж інших. Такий чоловік міг будь-кого обрати. Але любов до тебе вибрала тебе і народилася прекрасна донька. Тому якщо зараз зламаєшся, ти просто перекреслиш те добре життя, яке було у вас. Не кожна жінка може стати жінкою військового. Він на тебе залишив дитину. Знав, що ти з усім справишся. Тому треба бути сильною. Треба, щоб у Єлизавети була мама, яка їй розкаже про тата».

Каже до мене донька: «Мамо, як мені шкода, що я одненька!». Я відповідаю: «Ти не одненька! У тебе є я, а згодом, коли виростеш, у тебе  буде коханий, як мій чоловік Костя. І нас буде багато». 

Донечка – це частинка Кості, яку можна обняти, поцілувати, пригорнути до свого серця. 

Прийняли Костянтина Дмитрієва, як рідного

Батьки Марини Надія Антонівна і Станіслав Станіславович прийняли Костю як рідного. Він відразу почав називати Надію Антонівну мамою. Пригощав її цукерками, робив інші подарунки. Таким чином підкреслював до неї свою любов. Але не робив із цього шоу. 

Своїй матері Тетяні Миколаївні не міг приділити стільки уваги, бо вона жила в іншому кінці України. Коли  Костя загинув, Надія Антонівна сказала: «Він мені не зять, це мій син! У мене є два сини – Вадим і Костянтин! 

Станіслав Станіславович також  пишався тим, що його донька потрапила в надійні руки.

Востаннє сказав дружині

«Я тепер як психолог допомагатиму іншим» 

– Костя хотів, щоб я здобула ту спеціальність, до якої в мене лежить душа, – продовжує пані Марина. – Я закінчила аграрний коледж за спеціальністю «програмування». За цією спеціальністю навчалася  і в Тернопільському національному економічному університеті. Правда, це було більше бажання батьків, ніж моє. 

Врешті-решт здобула професію, до якої в мене лежала душа. У Національному університеті водного господарства і природокористування вивчилася на психолога. Тепер буду допомагати іншим, які потрапили в таку ж ситуацію, як я: як виростити щасливу доньку, яка з гордістю буде згадувати свого тата; як тримати себе в руках, будучи вдовою; як знайти  в собі сили жити, стати щасливою жінкою без чоловіка… 

Донечка дуже хоче обняти тата

Ваша донечка мабуть мало пам’ятає про татуся, адже коли його  не стало, пішов у засвіти, їй було тільки два роки і два місяці, – запитую в пані Марини.  

«Ні. Знаєте, добре пам’ятає! – відповідає. – Під час хвилини мовчання в садочку кладе свою руку на серденько і каже: «Мій тато Герой!». Розповідає,  що її тато був одягнутий у військову форму піксель. Бо таку форму, каже донечка, носять тільки герої!  Знає, що в нього ще був пасок і автомат.

Я думаю, що то Господь дає їй можливість пам’ятати найяскравіші моменти з життя татуся. Вона знає, що тато на небі. На сьогодні найбільше її бажання, щоб мати можливість його обняти, і щоб він поносив її на руках. Вона дуже схожа на нього: духом, гартом, запалом, зовнішністю.

Я буду говорити донечці: коли виростеш, ти когось полюбиш. Я сприйму будь-кого. Але для мене важливо, щоб твій обранець був схожий на твого тата, який був найкращим у світі!

Востаннє сказав дружині

Костянтин Дмитрієв удостоєний орденів «За мужність» III ступеня  та «Хрест Героя», посмертно. До речі, орден «Хрест Героя» започаткували  в 24 ОМБр, в якій він служив. 

Костянтину Дмитрієву присвоєно також звання «Почесний громадянин міста Рівне». Похований на кладовище «Нове».

«Я часто приходжу до місця його останнього спочинку, можу поговорити з ним, сказати, що люблю», – каже наостанок нашої розмови Марина Дмитрієва. 

Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ

  • Форум до Міжнародного дня біженців відбувся на Рівненщині
    Участь у заході взяли вимушено переміщені громадяни, представники громадських організацій, благодійних фондів, обласної та міської Рад ВПО. Символом заходу стали нагрудні знаки у вигляді голубок, адже саме ці птахи є уособленням миру.

Читайте також: У Рівному відкрили меморіальну дошку загиблому Герою Ервіну Засанському