Змінені правила гри в комунальній сфері не тільки ліквідували жеки та спричинили появу нових форм управління багатоквартирними будинками. Вони ще й проявили певну категорію людей. Активних, ініціативних і подекуди «пробивних». Тих, кому не байдуже. Хто готовий витратити свій час і сили, аби зробити зручнішим і комфортнішим не лише власне життя, а й сусідове. Ці люди стали головами ОСББ або їхніми управителями. Вони першими усвідомили, що переваги і проблеми кожного будинку – в людях, які живуть в ньому. Про свій досвід розповів голова ОСББ «Рута-Рівне» Володимир ЛАЗАРЧУК.
Після занять – в ОСББ
– Про вас кажуть, що ви непогано поєднуєте викладацьку діяльність із управлінською. Адже вже кілька років не лише працюєте в університеті, а й керуєте кількома об’єднаннями співвласників багатоквартирних будинків. Як вам це вдається?
– Об’єднаннями займаюсь у вільний від викладання час, в університеті маю неповне навантаження. Серед голів є немало викладачів, я знаю ще щонайменше п’ятьох. Взагалі-то не основний фах визначає голову ОСББ. Бо це переважно люди, які хотіли щось змінити у своєму будинку, оточуючі побачили це і довірились їм. До того ж не кожен готовий брати на себе відповідальність. Але хтось це має робити. Тому якщо хочеш жити в чистоті, то ставай і прибирай. Зміни починаються із себе.
– То скільки ж у вас ОСББ?
– Сім, але тут доречніше говорити не про кількість об’єднань, а про площу тих будинків. У мене є один на 800 квадратних метрів, але його не можна порівняти з тим, у якому я живу (2500 квадратів), або з будинком, що на Шухевича, 2 (25 тисяч квадратних метрів), яким управляє мій колега Петро Будько. Мої ОСББ – в різних будинках, більшість – на Північному. Один лише, по молодості і недосвідченості, взяв в іншому районі, на вулиці Орлова. Це колишній гуртожиток, який наприкінці 90-х переобладнали для освітян. Не розумів тоді, що в будинку, яким управляєш, потрібно бувати часто, їхати туди за найменшої проблеми. Але там живуть добрі люди, переважно педагоги, суцільна інтелігенція.
– Працювати з такими людьми, мабуть, простіше?
– По-різному. Цього року за муніципальною програмою замінювали у них ліфт. То на зборах, як і всюди, було багато невдоволення, адже йшлося про внесення немалих сум. Їх вираховували, зважаючи на площу квартир. А квартири в тому будинку великі, і є такі люди, що вдвох живуть на ста квадратах, то й сперечалися довго.
Питали, нащо вкладати такі великі кошти в будинок. Пояснював їм, що це не тільки комфорт і кращі умови проживання, а й капіталізація житла: надумаєте квартиру продати – зможете за неї більше отримати. Один мешканець слухав усі ті розмови, а потім сказав: «Коли переробляли будинок під квартири – ми на ремонт ліфта скидалися; коли була Оксана (попередня голова ОСББ) – знову на ремонт скидалися; прийшов новий управитель – знову на ремонт потрібно здавати. Може, вже ми його нарешті поміняємо, той ліфт?» Після цього люди проголосували за заміну, 200 тисяч зібрали. І тепер мають новий ліфт. Хоч і встановлення було з проблемами: виконавець, який виграв відбір, відмовився, і в авральному порядку довелось шукати іншого. Але все зробили, знайшли, встигли.
Головою обрали заочно
– Розкажіть про ваш перший будинок, з якого починали. Мабуть, це той, у якому живете?
– Саме так, це багатоповерхівка на Коновальця, 4, на 58 квартир. Будинок зданий і заселений у 2012-13 роках, хоч палі під його спорудження були забиті ще 1983 року. Тривалий час він був довгобудом. Будову розморозили в 2003 році, наступного року стартував продаж квартир. Мої батьки придбали квартиру в 2005 році. Будова буксувала, за рік зводили по поверху, лише в 2010 році накрили, а на початок 2011-го будинок був готовий, але офіційно не зданий. Тож оця вся непевність і згуртувала власників квартир.
Утворилась ініціативна група (я був у ній), яка ходила по кабінетах, добивалася, писала запити. І таки добилися. Коли зібралися збори щодо створення ОСББ, кілька людей запропонувало підписати угоду з жеком, я розчарувався, засмутився і пішов звідти.
Сіли в машину і поїхали з сім’єю на море, бо так раніше спланували. Не встигли до Житомира доїхати, мені передзвонили і сказали, що тепер я голова ОСББ, бо так люди проголосували. Як створювати такі об’єднання, тоді ще мало хто знав. Добре, що в нас серед мешканців є люди з юридичною освітою, вони допомогли, все вичитали, правильно склали документи.
– У новобудові, мабуть, було не так складно, як у старому будинку? Комунальних проблем менше?
– Так, але й не так. Оскільки наш будинок зводили і здавали упродовж тривалого часу, то й проблем назбиралось. Три роки тому ми подали документи на участь у муніципальній програмі, щоб дах капітально відремонтувати. До нас приїхали члени комісії, що відбирала проекти для цієї програми, казали, що в новобудові навряд чи це доречно. Коли ми піднялися наверх – а там берізки ростуть, технічний поверх увесь «пливе». Тому в програму нас взяли, дах відремонтували, і нині не маємо з тим клопоту. Тоді ж у мене з’явилося ще два будинки.
– Розкажіть про них.
– Першою стала панелька на вулиці Фабричній, здана 1978 року. Мешканці до мене звернулись, запросили стати управителем. ОСББ там створили у 2015 році, але рік практично нічого не робили. Коли я до них прийшов уперше, запах у під’їздах був жахливий, та й загальний стан будинку – не кращий. За ці роки взяли участь у «муніципалці», зробили мережі, були одними з перших учасників міської програми термомодернізації, встановили ІТП. Торік поставили вікна і двері в місцях загального користування. Ще одна панелька приблизно такого ж віку є на Гагаріна.
Навіть фах психолога не завжди виручає
– З огляду на ваш досвід, які найбільші проблеми сьогодні в будинках? Це старі мережі, чи стан самих будівель, або щось інше?
– Найбільша проблема кожного будинку – це люди, які в ньому живуть. Мережі може відремонтувати сантехнік, електропроводку – електрик, ліфти можна відремонтувати чи поміняти. Але коли людям байдуже або вони не можуть дійти згоди – ото біда!
Уявіть, у квартирі пенсіонера виходить з ладу кран на водопровідній трубі перед лічильником у туалеті. Він каже, щоб ОСББ йому кран замінило. За рік до цього зробили капремонт мереж у будинку, за який цей чоловік своєї частки ще не вніс.
«А нащо?» – питає. Мовляв, я ж плачу 250 гривень щомісяця, ви мені маєте все зробити. То завтра до мене прийде його сусід і скаже: «Поміняй мені ламінат у квартирі, я ж плачу!» чи «Стелю побіли».
Людині, особливо старшій, складно усвідомити, що квартира – це її власна відповідальність, так само як і будинок – це спільна відповідальність усіх мешканців. Одні гуртуються і щось змінюють, роблять будинки кращими, а інші сидять і чекають, поки прийде добрий дядя, «який має щось зробити». Але дива не буде. Доки сам не почнеш ворушитися і діяти, ніхто тобі добре не зробить. От і виходить, що на будь-яку роботу в багатоповерхівці можна знайти виконавця. Пропозицій на ринку чимало. Обирай: дешевше чи дорожче, абияк чи якісніше. А от із людьми – досить складно.
– За стільки часу навчилися вже переконувати?
– По-різному буває. Ви знаєте, я маю чотири вищі освіти, і одна з них – психолог. Але навіть ці навички не завжди виручають. Простіше там, де є підтримка серед мешканців. От у будинку на Орлова, коли мали міняти ліфт, на зборах обговорювали можливу знижку для мешканців першого поверху. Хоч на ліфт мають скидатися всі, бо це спільна власність.
Аж тут і другий підключився, мовляв, ми теж не користуємося.
А третій: «Тож і нам недалеко йти». Сперечатися могли б ще довго, доки один розумний чоловік не висловився так: «А я живу на шостому, на мене з даху не тече, з підвалу мені не смердить. Якщо далі розбиратися, то мені не треба ще багато речей, і без ліфта я теж можу обійтися. Навіть якщо заливатиме зверху чи знизу, то мешканці крайніх поверхів уже будуть плавати, а мені тільки капатиме. То давайте не будемо це обговорювати. Бо у нас спільне майно і давайте допоможемо одне одному».
У нашому будинку на Коновальця в перші роки, коли ми проводили суботники, інвентарю бракувало для всіх, хто виходив допомогти. Тепер, коли потрібно терміново щось зробити в будинку, знаю, що можу зателефонувати і буде група людей, які прийдуть і допоможуть.
На жаль, із часом у багатьох з’являється певна байдужість. Крім того, бувають образи на голову ОСББ, бо я «зручний крайній». Забилась каналізація і затоплює підвали – я винен; хтось не отримав підвальне приміщення – знову я; тепловики виставили завелику суму до оплати – знов до мене. Люди часто шукають коротший, а не правильний шлях, ну і, звісно ж, винного.
Загалом же, коли мешканці хочуть якихось змін у будинку, я шукаю варіанти, хто може це зробити, розповідаю про умови і ціни. І вже спільно на зборах вирішуємо. Один з останніх прикладів, який мені важко зрозуміти: мешканці будинку, яким управляю, цього року відмовилися брати участь у «муніципалці».
Не захотіли міняти ліфти, хоч їм уже по 25 років. Мовляв, ліфти ще працюють, експертний висновок до уваги вони не захотіли брати. І мої аргументи про те, що в наступному році подорожчають матеріали і робота, а також можуть змінитись умови співфінансування, на них не подіяли. Цього року могли зробити роботу в чотирьох під’їздах, а наступного аби на три вистачило тієї ж суми. Але мене не почули.
– Коли трапляються такі ситуації, мабуть, хочеться опустити руки і все покинути?
– І таке бувало, але тут спрацьовує інший мотив. Це виклик для самого себе: чи зможу я справитись, чи до снаги мені змінити те, що до мене роками ніхто не подужав? Як у тій ситуації з ліфтом на Орлова, коли виконавець у вересні відмовився від роботи. Починаєш шукати іншого: Київ, Хмельницький інші міста. Перебираєш варіанти, щоб таки зробити той ліфт. Щоб люди не розчаровувались. Коли все вдається – це заряд адреналіну і задоволення від зробленого. Не можна опускати руки. Навіщо тоді взагалі було починати?
Головне, щоб були люди, яким не байдуже, які підтримують і мотивують рухатись і щось робити. Все мине, забудеться, але колись хтось скаже: «От при Лазарчуку ми ліфт поміняли» чи «При ньому нам стало комфортніше жити». Це усвідомлення, що ти зробив щось добре не лише для себе, а й для свого будинку, для інших людей, і змушує працювати далі.
Спілкувалася Наталія НИРКОВА
Матеріали за подібною тематикою:
Голова ОСББ, яка міняє стереотипи
Усе гладко буває тільки на папері. Але не в ОСББ
Віктор Верещук: «Добра репутація – найголовніше для роботи з ОСББ»