fbpx

Солдатом я буду непоганим – казав Герой з Рівного Назар Небожинський

У липні минулого року вулицю Павлюченка у Рівному, перейменували на честь загиблого в боях з окупантами 23-річного молодшого сержанта Назара Небожинського. А 29 вересня 2023 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння рівнянину, який під час захисту державного суверенітету проявив особисту мужність і героїзм, звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно.

Закінчивши бакалаврат у Національному університеті водного господарства та природокористування у 2020 році, Назар Небожинський успішно здав вступний екзамен в магістратуру. Втім замість продовження навчання, підписавши контракт, пішов на службу в Збройні сили України.

А 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна. Зателефонувавши мамі, Назар повідомив, що їхній батальйон погрузили і кудись везуть…

– Ми з Назаром по телефону майже не говорили, – каже Валентина Ничипорівна. «Як справи?» – «У мене все добре». Оце й усе зазвичай. Він і до цього воював – був сім місяців в АТО. Але нічого не розповідав. Одне лише казав: «Мамо, у мене все добре. Ось закінчиться війна – і я тобі все розкажу…»

А 31 березня 2022-го, після майже доби мовчанки сина, прийшли до нас додому міський голова Олександр Третяк з воєнкомом… Сказали, що Назара вже нема… Я так кричала, навіть не пам’ятаю, що говорила… На фото мама Назар Небожинського з його Орденом за Мужність.

Вже пізніше батьки Назара Небожинського довідалися, що, визволяючи від ворога одне із сіл Чернігівщини, їхній син, навідник БМП, підбив три ворожих броні. Але гармата, яку знищив останньою, встигла поцілити в нього. За словами очевидців, якби не героїчний вчинок Назара, двадцятеро наших військових загинули б.

«За нашою БМП було 20 людей, –  розповів побратим полеглого. – Якби він не зробив того, що зробив, нас би просто всіх двадцятьох розірвало на шмаття. Назар – справжній герой. Він нас врятував ціною свого життя».

Редакція газети «Сім днів», започаткувавши «живу книгу» про полеглих Героїв, іменами яких названі вулиці Рівного, зібрала спогади про Назара Небожинського тих, хто добре знав його за життя.

Мама мріяла, щоб син став військовим

Мама Назара, як зізналася, часто згадує сина. Розповідаючи про його дитинство зауважує, що він завжди був виваженим і спокійним.

– Навчався нормально. В принципі, був «середнячком», – каже Валентина Ничипорівна. – Любив спорт, займався карате, згодом – бейсболом. Пригадую, як він їздив в «Артек» на змагання «Олімпійське лелеченя». Там Назарова команда виборола перше місце. Ми зустрічали його з Богданом (молодшим братом, – ред.). Тоді він, тримаючи в руках кубок, такий радий до нас вийшов! Той кубок, до речі, й досі в школі стоїть. За перемогу їм тоді подарували телефони МТС. Він і зараз у нас зберігається…

Помовчавши трохи, Валентина Ничипорівна продовжила.

– Коли Назар у дев’ятому класі вчився, я дуже хотіла, щоб він став військовим. Але класний керівник Анжела Олександрівна відмовила мене. Він, мовляв, на всіх вечорах і торжествах був головним. Жоден концерт без нього не обходився. Мабуть, у мене вдався. Я в школі також активісткою була.

 «Ну який з нього військовий?» – переконувала вчителька. Тому він і пішов у десятий клас.

Про майбутню професію Назара, зі слів мами, більше не говорили.

– Я залишила право вибору за ним. Назар дуже історію любив, англійську непогано знав. А вчитися пішов у «водник» на механіка. Останнім часом читанням захопився. Купував багато книг. Як тільки стипендія – нові книги. В село їдемо – книжку бере. Якось ми на море їздили втрьох. Ми з Богданом купаємося, а Назар на пісочку сидить і книжку читає. Це він від тата перейняв, Володимир також дуже любить читати. Особливо книги з історії.

У Назара, як згадує Валентина Ничипорівна, завжди (чи то в школі, чи в університеті, чи на службі в армії) все добре було. Можливо, не хотів нічим засмучувати маму. Тому що б не питала, у відповідь завжди чула: «Все добре». Зате постійно цікавився справами молодшого брата, якого всім серцем любив.

Коли приїжджав зі служби у відпустку, завжди щось Богданові привозив. Водив його в Ляльковий театр, у Кінопалац на мультфільми. Могли просто годинами разом гуляти. Ніколи й про батьків не забував. Якось на одне зі свят подарував мамі ангелочка… Коли Назара 4 квітня минулого року хоронили, Валентина Ничипорівна поклала цю статуетку в домовину сина.

– Минулого року ми їздили в Нову Басань, – каже мама Героя. – Нас там дуже гарно приймали. Вулицю в селі на честь Назара назвали. Стелу встановили біля церкви… Тридцять три дні Нова Басань була під окупацією. За визволення села відбувся лише один бій. Рашистів прогнали, але Назар загинув.

Про війну навіть татові нічого не розповідав

Назар Небожинський служив у 8-му Окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади (Вч 3029). З усього видно, не випадково, що в гірсько-штурмовій.

З розповіді тата, Назар ріс, як і всі діти. Ходив у дитсадок, вчився у школі, потім – в університеті… Був слухняний, добрий, надійний. З дитинства не цурався ніякої роботи.

– Назар залюбки їздив у село, де допомагав бабусі, – веде далі Володимир Якимович. – Він знав, що таке картоплю копати, як кіньми орати. Я його по суті всього навчив, коли йому було тільки 12. Син тоді, щоправда, ще не міг самотужки плуг перекинути, то мусив допомагати йому.

А ще, як каже тато, Назар дуже любив тварин і гори.

– Він міг запросто море поміняти на Карпати. Не раз ходив у турпоходи в гори, які організовував директор школи.

– Коли Назар вирішив підписати контракт, він радився з вами? – питаю у Володимира Якимовича

– Син мені тоді сказав: «Я не знаю, яким я буду інженером, але солдатом я буду непоганим». Хоча ще коли Назар закінчив дев’ять класів, я його питав: «Може, підеш в Острог, у військовий ліцей?» Він тоді відповів: «Тато, я себе військовим не бачу, я йду в школу».

Після закінчення школи поцікавився в сина: «Куди ти думаєш йти далі», на що отримав відповідь: «Ще не визначився». Я тоді поїхав до Польщі. А через деякий час дружина телефонує і повідомляє: «Наш син уже студент». Він сам вибрав виш, сам поступив.

Бувало, під час навчання Назара у «воднику», я не раз дражнив його. Приніс він якось додому великий формат креслення. Бачу, що не його прізвище на ньому. Або пише математику комусь… То я сміюсь, питаю: «Що, з бідного студента дереш дань?». А він у відповідь: «Тату, яка данина? Це чашечка кави та шматочок піци. Їм же треба позакривати свої хвости, щоб отримати стипендії».

А от коли Назар був в АТО, він нічого не хотів розповідати. Навіть татові, з яким були дуже довірливі стосунки. Мовляв, закінчиться війна, тобі все розповім.

Перед Новим, 2022 роком, Назар, повернувшись із зони ООС, приїхав на кілька днів у відпустку додому.

– Ми тоді всі разом зробили спільне фото, – каже Володимир Якимович. – Як виявляється, останнє. А з 10 січня підрозділ сина проходив вишкіл на полігоні… В перший день повномасштабної війни, ввечері 24 лютого, вони були вже під Києвом.

Володимирові Якимовичу навіть зараз важко говорити про сина в минулому часі. Тому його розповідь час від часу обривається. За хвилину-другу він продовжує.

– БМП, яку підбили в Новій Басані, відремонтували і вже через два місяці машина знову пішла в бій. Механік-водій БМП, 20-річний Себастьян Георгіу, загинув пізніше. Ховали його 23 січня 2023 року. Дата співпала з днем народження Назара.

Таких, зі слів вчительки, дуже мало

Випускник Колегіуму Назар Небожинський любив спорт. Його фото бачимо на дошці пошани серед кращих спортсменів закладу. У 2011 році він був першим капітаном шкільної команди «Екстрім», яка стала переможцем у комбінованій естафеті Всеукраїнських змагань «Олімпійське лелеченя», що відбулися в МДЦ «Артек».

Анжела Олександрівна Опришко, вчителька мистецтвознавства ліцею №21, класний керівник з 5-го по 11-й клас, згадує.

– Тільки-но Назарчик прийшов у 5-й клас, він одразу привернув мою увагу. Тому, що завжди був привітний, з посмішкою на обличчі. Завжди активний. Що б не відбувалося за межами уроків, він постійно в числі перших, хто хоче брати участь у змаганнях, творчих конкурсах, інших заходах.

Коли до нього звертаєшся (вчителька саме в теперішньому часі розповідала про Назара): «Назаре, зможеш допомогти? Будеш брати участь?» – він завжди відповідав: «Буду». Жодного разу від нього не чула: «Ні, не буду. Навіщо воно мені треба?»

Коли він закінчив школу (вже студентом першого курсу вишу був) виявилось, що нікому провести випускний. Не було в тому випуску яскравих дітей. То Назар погодився врятувати ситуацію. Полишив свої справи, прийшов і був у ролі ведучого.

Це тільки одна риса, яка характеризує Назара, і проявилася буквально з першого уроку.

Звичайно, всякого бувало за сім років… До прикладу, заходжу в клас. Більшість дітей – похмурі, а він навпаки – посміхається. Ще й втішить: «Та не переживайте, все буде добре! Ми зробимо, не хвилюйтеся».

Назар любив історію. Нашим учителем Петром Івановичем був захоплений. Готувалися вони разом із ним до захисту наукових робіт. Не було такого, щоб чогось не вмів, чи не знав.

Якось при зустрічі сказав мені: «Знаєте, я пішов добровольцем туди, на схід». Відразу почала плакати: «Назаре, навіщо, чому? Хто буде країну розбудовувати? Тут треба, щоб були розумні молоді хлопці». А він мені відповідає: «Ну там же теж комусь треба розумному, толковому вас захищати».

Назар завжди був за справедливість, завжди за чесність. Дуже відкритий. Усміхнене сонце. Таких дітей дуже мало…

Він був зіркою університетського СТЕМу «Шатун»

Навчаючись у «воднику», Назар Небожинський залишив про себе незабутні спогади не лише в студентів, а й у викладачів.

– Так склалося, – розповідає викладач НУВГП Микола Пікула, – що я з Назаром вперше зустрівся в аудиторії аж у другому семестрі четвертого курсу. Просто раніше не читав у їхній групі. Та й тут після кількох пар оголосили карантин, тому бачилися і спілкувалися з Назаром онлайн. Але до того четвертого курсу я вже чудово його знав. Вперше побачив цього непересічного юнака на традиційному факультетському конкурсі першокурсників «Золота осінь». Їхня група дуже активно взяла участь у ньому, а основним генератором їхньої програми був саме Назар.

Потім був фестиваль художньої самодіяльності «Студентська весна», на якому механіки вже традиційно зайняли призове місце. Здавалося, він народжений для сцени. Що спонукало його вибрати професію механіка? Відповіді на це питання я так і не отримав…

Назар зі своїми друзями грав в університетській лізі КВК. Та виграти її вдалося лише, здається, на четвертому курсі.

Він дуже швидко став зіркою університетського СТЕМу «Шатун». Здавалося, за що б він не брався – все в нього виходило якнайкраще.

А на четвертому курсі його висунули на посаду голови студентського парламенту НУВГП. Він загорівся ідеєю очолити самоврядування студентів університету, розробив програму, проводив передвиборчі зустрічі – все, як на справжніх виборах. І, попри конкуренцію, виграв!

Це було вже напередодні пандемії. А коли закінчив бакалаврат (у тому ж 2020 році), круто змінив свої плани. Успішно здав єдиний вступний іспит з іноземної мови. Дорога в магістратуру була відкрита. І тут, як грім із неба, прозвучала новина: Назар не подає документи для участі в конкурсі. Всі були шоковані: один із кращих студентів курсу, перед яким відкривалися блискучі перспективи, іде за контрактом в ЗСУ! Запитав його про мотиви. І фраза, якою він відповів, врізалася в мою пам’ять назавжди: «Ви знаєте, з мене інженера-автомобіліста може і не вийти. А воїни завжди будуть потрібні…» Якими пророчими виявилися ці слова 21-річного юнака…

Його всі звали просто Назік

Назар Небожинський, зі слів побратима Богдана Кучаравого, був дуже позитивним, ніколи не давав волю емоціям. Попри те, що батальйон постійно перебував «на валізах» – весь час переїжджав з позиції на позицію. За один день могли двічі змінити місце розташування.

– Прослужили ми з Назаром недовго, менше місяця, – каже Богдан. – Зустрілися в селі Войтове. Це на Київщині. Назар був солдатом контрактної служби, а я – мобілізований. Ми жили спочатку в одній хаті у Войтовому, потім – у Великому Крупелі. У нас було багато хлопців – і старші, і досвідченіші, які пройшли АТО. Назар теж мав бойовий досвід. Але він був на диво спокійним… Міг так дохідливо щось пояснити, що воно закарбовувалося набагато краще, ніж слова досвідченого контрактника чи загартованого бійця, який міг і накричати чи навіть матюкнутися… Назік ніколи не бігав, не репетував, не панікував.

Попри те, що відтоді минуло чимало часу, Богдан Кучаравий досі згадує один випадок, який йому найбільше запам’ятався.

– Це було орієнтовно 19-21 березня, перед штурмом села Лук’янівка в Київській області. Від нього вже недалеко до Чернігівщини. Нас поділили на чотири групи. Я був у четвертій, якою командував Назар. В штурмі, крім нас, брало участь багато різних підрозділів. Ми отримали команду, коли повинні були вирушити. Мали їхати на командирській БМП в останній, четвертій групі. Назар зібрав нас всіх докупи. Просимо: «Поясни хоча б, як ми повинні поводитися». Хлопці були необстріляні. Ні в кого не було бойового досвіду.

Назар чітко розтлумачив, що треба робити, коли будемо заходити в село. Оскільки ми були в четверті групі, то повинні були заходити на «зачистку». Майже дослівно запам’ятав його слова: «Дивіться, хлопці, на вулиці не повинно бути нікого. Якщо появився якийсь місцевий… Я не можу вам наказувати, не можу вас заставляти. Просто пояснюю, що коли йде зачистка села, місцевих там бути не повинно. Це може бути переодягнений росіянин. Наказувати вам не буду. Але хочу жити, тож я в нього вистрілю. Якщо не я вистрілю, він може вистрілити в мене».

Богдан розповів обставини, за яких загинув його командир.

– У тому бою я не був разом із Назаром. Ми зайшли в Нову Басань зі сторони Великого Крупіля. З нами був один танк і дві БМП. На в’їзді в село ми розділилися по вулицях і пішли на «зачистку». На Назара вискочили три БТРи. А за даними розвідки у селі нікого з окупантів не було… Ми просто мали пройтися селом, подивитися, чи нема розтяжок, чи нема росіян. А насправді там ледь не на кожному подвір’ї стояв БТР, а росіян було ще дуже багато. Вони не зауважили момент, коли ми зайшли. Їхні машини були не заведені, практично всі заглушені. Саме це дало нам трохи переваги. Назар у тому бою два БТРи підбив відразу. А третій кинувся на нього в лобову атаку. Він його теж «виніс», але цей БТР встиг вистрілити.

…Нам спочатку сказали, що Назар «тяжкий», а інший хлопець «200-ий». Пізніше ми дізналися, що все навпаки. Назара з БМП хлопці витягнули ще живого, але він помер на руках у побратимів.

Світлана ПІКУЛА

P.S. Про те, що написав Назар Небожинський у записці до своєї нареченої, читайте далі.

Читайте також:

  • Рівненську баскетболістку Олександу Тинщук визнано MVP тижня
    Два матчі у вищій жіночій лізі зіграла «Збірна Рівненської області-БК «Рівне-ОСДЮСШОР». В столиці суперницями рівнянок став столичний «КСЛ-Київ-Баскет». Лише в першій грі киянки зуміли вчинити опір гостям – після першої половини гри перевага підопічних Вячеслава Ковалевського складала лише три пункти … Read more