fbpx

Записку Назара Небожинського наречена зберігає як реліквію

Діліться інформацією з друзями:

У липні минулого року вулицю Павлюченка, що на Боярці у Рівному, перейменували на честь загиблого в боях з окупантами 23-річного молодшого сержанта Назара Небожинського.

А 29 вересня 2023 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння рівнянину, який під час захисту державного суверенітету проявив особисту мужність і героїзм, звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно.

Ми вже розповідали про Назара Небожинського з вуст його рідних, першої вчительки та бойового побратима. Сьогодні пропонуємо читачам спогади нареченої Героя – Мар’яни Юпаткіної.

Благородство, закладене в генах

Із Назаром Мар’яна познайомилася у «воднику» на першому курсі. Він був у складі студентського парламенту, який організовував «Ніч в університеті» для першокурсників. А згодом вони не раз зустрічалися на репетиціях в університетському СТЕМі. Відтоді у них зав’язалися щирі стосунки. 

– Невдовзі був фестиваль, здається, «Кубок сміху», – згадує Мар’яна. – Мене запросили взяти в ньому участь від мого Інституту охорони здоров’я. Назар виступав за Механічний інститут. Були спільні репетиції, тож ми почали спілкуватися. Відтоді все й закрутилося…

Як зізнається дівчина, вона тоді навіть не думала про те, що між нею і Назаром можуть зародитися серйозні відносини. Втім Новий рік вони вже зустрічали разом і будували плани на майбутнє. Щоправда, як буває у закоханих, виникали непорозуміння, а інколи й сварки. Зазвичай через дрібниці. Перші конфлікти сталися під час «Студентської весни», на якій Назар і Мар’яна виступали за різні команди. Однак кохання завжди брало гору над емоціями. Хлопець, зі слів дівчини, часто вдавався до неймовірно шляхетних вчинків, які не могли залишити її байдужою. Благородство, як каже Мар’яна, у Назара було закладене в генах.

Назар Небожинський
Назар на сцені “водника”

– Я просто обожнюю квіти, – посміхаючись, каже Мар’яна. – Люблю, коли мені їх дарують. Якось розповідала Назарові, що дідусь привчив мене до того, що дівчатам завжди дарують квіти. У мене навіть перше татуювання – це букет квітів. І він мені дарував… Спочатку це були хризантеми – такі акуратненькі, маленькі букетики. Пізніше – троянди. Він знав, що я дуже люблю рожевий колір, тому намагався дарувати рожеві квіти. А вже коли пішов в армію і ми бачилися нечасто, Назар через доставку нерідко надсилав великі букети рожевих троянд…

Служба в армії була його свідомим вибором

Мар’яна зненацька вмовкла, занурившись у себе. Мабуть, пригадувала пережиті миті щастя. Аби якось продовжити розмову, я поцікавилася в неї, чому Назар після закінчення бакалаврату відмовився від навчання у магістратурі?

Назар Небожинський

– Він не хотів у магістратуру, – пояснила дівчина. – Я просила його поступати, на що він сказав: «Добре, я здам ЗНО, але піду в магістратуру тільки в тому випадку, якщо мене у військкоматі визнають непридатним до служби». Магістратура для нього була запасним варіантом.

– А коли він сказав тобі, що хоче піти на контракт?

– Ми їздили в Туреччину на заробітки, звідки повернулися за два тижні до початку пандемії. Карантин затягнувся, роботи ніякої не було. Добре, що ми отримували стипендію. Але у Назара на той час якраз припало закінчення бакалаврату. Його дуже гнітило, що не міг знайти, чим зайнятися. Саме тому, можливо, вирішив іти в армію.

Того дня, коли він повідомив про своє рішення, я пережила справжній шок. Намагалася відмовити його, пропонувала різні варіанти. Та він уперто стояв на своєму. А вже перед самим підписанням контракту між нами спалахнув скандал. Аби, мовляв, не обтяжувати мене, Назар сказав, що не хоче, щоб я його чекала. Розплакавшись від образи, випалила йому: «Ти не даєш мені вибору і просто робиш те, що хочеш! Дозволь мені зробити те, що я хочу: чекати тебе!» – після цих слів Мар’яна залилася сльозами. 

Назар Небожинський з Маряною

Трохи заспокоївшись, дівчина продовжила далі: «Вже коли проводжала його, він дав мені записку і сказав, щоб прочитала вдома… Коли читала ті рядки, очі сльозами налилися. Після смерті Назара часто перечитую її. Він написав: «Хочу пояснити тобі справжню причину, чому я пішов в армію». Він вилив на папері те, що було у нього на душі. Написав, що коли був Майдан і Революція Гідності, він був ще малим і не усвідомлював до кінця, що відбувається. «А зараз, – написав, – я розумію, що це таке, і не хочу бути осторонь. Я можу зробити свій внесок. Не можу дивитися і читати, що там молоді хлопці гинуть, а я тут сиджу і нічого не роблю. Помирати я не збираюся. І сприймай цей час, як те, що нас буде зміцнювати».

З «Шантарамом» він практично не розлучався

Мар’яна знову якось відсторонилася. В задумливих очах блищали сльози. Потім дівчина, ніяково посміхнувшись, взяла до рук телефон, погортала папку з фотографіями і показала знімки, де вони разом. 

– Назар дуже любив читати, – наче між іншим мовила Мар’яна. – Міг чи не всю стипендію витратити на книги. А найулюбленіша серед них – «Шантарам». Ця книжка була з ним всюди. Він зачитав її буквально до дірок, возив її всюди. Навіть на війну із собою забрав.

Коли ми були в Туреччині, він її постійно перечитував. Сплю і крізь сон чую, як він там щось олівцем підкреслює. Назар був у захваті від «Шантарама». Це дійсно була його улюблена книжка. Хоча він і Стуса читав, і про історію України, про національно-визвольну боротьбу.

Перебуваючи на ротації після АТО, почав поглиблено цікавитися історією боротьби українців. Книги нерідко через інтернет замовляв, а чимало їх ми разом купували. Але все одно улюбленою залишилася «Шантарам»… 

Безліч знімків, на яких Назар Небожинський з «братами меншими». 

– У нього не тільки фото, а й відео з тваринами, – помітивши мою зацікавленість, каже Мар’яна. – Він особливо собак любив. Дуже хотів мати вдома, але не міг собі дозволити через малу площу квартири. А от на тій фотці, що стоїть у батьків Назара, – це собака Натаха. А ще був пес Скубі-ду, який був членом екіпажу. Собака прибився до хлопців, які до Назара на сході воювали. А потім став нерозлучним із Назаром. Вони скрізь разом були, навіть у боях. Та Назар дружив не тільки зі Скубі-ду. Перебуваючи на ротації, якщо приходили до них одна-дві собаки, то це вже були «його» собаки (сміється).

Назар пишався «Козацьким хрестом»

Служба в армії, зі слів Мар’яни, давалася Назарові легко. Проходячи підготовку у навчальному центрі «Десна», він хотів служити у частині в Дніпрі. Навіть рапорт туди подав. Але, не дочекавшись відповіді, на пропозицію хлопців, з якими проходив вишкіл, пішов служити у військову частину в Чернівцях. Там невдовзі отримав звання старшого солдата, а вже після повномасштабного вторгнення став молодшим сержантом. 

– Це звання Назарові присвоїли за тиждень до загибелі, – розповідає дівчина. – Йому на ротації присвоїли звання старшого солдата. Був дуже незадоволений цим. Казав: «Краще б зовсім не давали». А після ротації Назара вже в Чернівцях нагородили «Козацьким хрестом». Він дуже пишався цією відзнакою, що він чесний і відповідальний військовослужбовець, несе свою службу, як і має бути. Тоді йому запропонували іти вчитися на сержанта. Та щось не склалося і йому дали відпустку. В січні він знову повинен був їхати навчатися на сержанта, але не було таких, як для нього, курсів. Тоді Назар продовжив контракт ще на півтора року. А потім розпочалася повномасштабна війна…

Дівчина серцем відчула недобре

Мар’яна досі до найменших дрібниць пам’ятає день, коли отримала звістку про загибель Назара. 

– Дуже переживала, коли почалася війна, – зізнається дівчина. – Вже потім зрозуміла, чому… 24 лютого 2022 року раптом охопили погані передчуття. Мене розбудила мама. Вона сказала, що росія почала бомбити Україну. Я відразу пишу Назару: «Що сталося?» А він у відповідь: «Все добре». Потім Назар зателефонував і сказав: «Ми вантажимося і їдемо. Я виключаю телефон. Коли трапиться нагода, наберу». Після цих слів у мене почалася істерика… Я плакала не через те, що почалася війна. Я дуже переживала за Назара, хоча він не вперше їхав у зону бойових дій, адже до того вже не раз побував в АТО.

Напередодні загибелі Назара Небожинського (Герой поліг у бою 30 березня, – авт.), у вівторок, Мар’яна, як каже, взагалі ні з того ні з сього пише своїй подружці: «А якщо Назара не стане? Як жити, коли його не буде?..» Подруга відписала: «Про що ти? Ти що, хвора?»

Назар Небожинський

– У четвер я пішла до бабусі, – продовжує Мар’яна. – Аж тут мама Назара телефонує. Я думала, вона хоче запитати, чи виходив Назар на зв’язок. А вона каже… – дівчина знову заплакала. – Мені було дуже погано… Я мало не втратила свідомість. Але мене відразу чимось «накачали», дали якісь ліки. Дуже захотілося додому до Назара… І я після цього від Валентини Ничипорівни (мами Назара Небожинського, – авт.) не відходила…

Дівчина знову подумки пережила той страшний, трагічний день. Потім зібралася з силами і сказала: «Назар дуже любив Рівне. Де б ми не були, кожного разу в нього була одна і та ж фраза: «Ні, Рівне – найкраще місто. Треба жити тут. Ми будемо жити тільки в Рівному». Він дуже хотів повернутися сюди, щоб «осісти» тут назавжди. Кожна поїздка завершувалася словами: «Рівне – це моє місто. Найкраще, яке може бути».

Світлана ПІКУЛА

Читайте також: