На початку cерпня відзначатиме 80-річчя чудова людина, високопрофесійний працівник і невтомна, віддана обраній справі жінка – Надія Ничипорук, яка проживає в Корецькому районі, що на Рівненщині.
Її шлях медицині був важким і одночасно дуже легким, бо професія, якій Надія Григорівна присвятила 42 роки життя, завжди приносила їй невимовне задоволення.
Закохалася в медицину змалечку
– Я закохалася в медицину змалечку, – пригадує пані Надія. – Через мамині напади мігрені доводилося часто відвідувати сільський медпункт: бігала туди по таблетки від головного болю і мимоволі спостерігала за роботою нашої “медички” – красивої, впевненої, особливої жінки. Я захоплювалася атмосферою цього маленького і, на сучасний погляд, примітивного осередку здоров’я, де відбувалися справжні “дива”. Любила запах ліків, чистоту і порядок, що завжди панував у медичному пункті. Мені хотілося бути такою ж вмілою, красивою і сміливою, як наша сільська лікарка, тому вибір професії для мене не став проблемою – після закінчення сьомого класу я одразу подала документи до Дубенського медучилища.У 1955 році 14-річна школярка переступила поріг цього навчального закладу, а через три роки сміливо пішла назустріч дорослому життю, отримавши професію фельдшера. Її працелюбність, допитливість, відповідальність помітили ще під час проходження державної практики, тому одразу по завершенні навчання юну фельдшерку направили завідувати ФАПом у село Крилів Корецького району. Відтоді вона стала однією з найбільш авторитетних мешканок цього села. Бо навіть зараз, незважаючи на те, що Надія Григорівна вже 20 років перебуває на заслуженому відпочинку, до неї біжать за допомогою і порадою. І вона нікому й ніколи не відмовляє.
– Я завжди любила і досі дуже люблю свою роботу, – каже ювілярка. – Переконана, що в медицині немає поняття “не хочу” або “не можу”. Якщо ти справжній лікар, фельдшер, медсестра, то служитимеш людям стільки, скільки житимеш на цьому світі.
Головне – довіра односельців
Надія Ничипорук, тоді ще Надійка Ліберда, народилася на Житомирщині, у сім’ї вчителя.
– Моєю малою батьківщиною є село Дідовичі Ярунського, а зараз Новоград-Волинського району, – розповідає вона. – Так склалося, що роботи у тому місці для вчителів не було, і мого тата направили працювати у Рівненську область. Ми оселилися в Дубенському районі, періодично переїжджаючи з одного села до іншого. У родині було троє дітей: я, сестричка і братик. Всі дуже любили і поважали батьків, в усьому брали з них приклад. Тож коли тато вирішив переїхати до Корця, повністю його підтримали. Я на той час саме завершувала навчання у медучилищі і попросилася туди ж на державну практику. А пізніше отримала направлення на роботу в село Крилів того ж Корецького району.
Стати завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту великого села у 17 років дуже непросто. Напевно, мешканці Крилова спочатку із засторогою поставилися до появи такої молодої “медички”, але дуже скоро зрозуміли, як їм пощастило. Надія не боялася відповідальності, чітко знала, що і як потрібно робити і в будь-який час дня і ночі бігла на допомогу.
– Звичайно, поряд зі мною були і акушерка, і медична сестра, – пригадує Надія Григорівна, – Але й самій доводилося дуже багато працювати. Село у нас велике: 510 дворів, 2,5 тисячі мешканців, хутірна система, що означає великі віддалі між обійстями. Влітку ще так-сяк, але взимку, в хуртовину спробуй доберися до хворого або породіллі. Але ні віддалі, ні непогода нас не спиняли. Знаєш, що потрібно йти, і йдеш. На той час у нашому селі народжувалося дуже багато діток. Наприклад, у 1959 році в Крилові прийняли 101 пологи.
Працювати було важко, але Надія, завдяки своєму впертому, “бійцівському” характеру, вмінню організувати роботу ФАПу, вродженому почуттю відповідальності дуже скоро стала одним із кращих фельдшерів району. До неї часто привозили делегації медпрацівників для переймання досвіду роботи, її ставили у приклад іншим і нагороджували подяками та грамотами. Свого часу Надія Григорівна отримала й дуже цінну для себе нагороду – медаль “За доблестный труд”. Але все ж таки головною своєю відзнакою справедливо вважає довіру і повагу односельців.
– Я повністю віддавалася роботі, – підтверджує вона. – Як тільки покличуть – взуваєш чоботи на босу ногу й біжиш незважаючи, день чи ніч за вікном.
Найважче було добиратися на хутір взимку
На запитання, які випадки зі своєї практики вважає найскладнішими, наша героїня, не вагаючись, відповідає:
– О, таких випадків за сорок років моєї роботи було дуже багато. Всього й не пригадаєш. Але найважче, як на мене, – добиратися на екстрені виклики взимку, в заметіль. Одного разу мене покликали в таку пору на дальній хутір приймати пологи, бо, хоча в селі й працював колгоспний пологовий будинок, та не завжди можна було вчасно привезти туди жінку. Добре, що на той час нам вже виділили підводу. Уявіть: ніч, абсолютно нічого не видно, навкруги – біла стіна. Ми з конюхом, який мене віз, добре знали, що по дорозі має бути меліоративна канава, тому дуже переживали, аби не перевернутися і встигнути на виклик. Напевно, довго б кружляли полями, якби у хатинці, де народжувала жінка, не здогадалися поставити лампу на вікно. Саме на те світло ми й приїхали. Того разу все пройшло добре. А от іншого – не зовсім. Знову хутір, і знову породілля. Це була приїжджа жінка, яка навіть не перебувала на обліку. Коли я приїхала туди, у неї вже почалися пологи, двійня і перша дитинка, яка йшла ніжками, народилася мертвою. Я була в розпачі, бо вперше опинилася сам на сам із такою ситуацією. Чоловік цієї жінки пішов на сусідній хутір, у хаті лишилася тільки старенька бабуся, що постійно молилася. Я попросила її хоча б затопити піч, аби було достатньо гарячої води, думала, що зможу реанімувати дитину, та було вже надто пізно. Зате друге немовля народилося здоровим. Але цей випадок запам’ятався мені на все життя.
Слава Богу, за всю практику роботи сільського фельдшера, подібних історій більше не було. А Надія Григорівна настільки віддавалася своїй роботі, що могла безпомилково, не гірше за будь-якого лікаря, встановити діагноз і призначити лікування. Недаремно в районі її знають як високопрофесійного медика з величезним досвідом і особливим вмінням точно діагностувати будь-яке захворювання.
Сім’я – моя радість
Крім улюбленої роботи, доля обдарувала Надію Григорівну і великим коханням. Зі своїм судженим вона познайомилася вже працюючи у ФАПі. У 19 років вийшла заміж, народила трьох синів.
Повертаючись поглядом у минуле, вона із сумом знову й знову переживає втрату близьких людей, особливо сина та чоловіка, яким, як не старалася, так і не змогла допомогти.
– Чоловіка мого звали Іван Прокопович. Свого часу він закінчив сільськогосподарське ПТУ в Здолбунові, спочатку працював трактористом, комбайнером. Потім заочно навчався у Рівненському педінституті та вчасно зрозумів, що педагогіка – не його шлях. Він у душі був господарником і коли його обрали секретарем нашої сільської ради, то довгий час успішно працював на цій посаді. Коли стало підводити здоров’я – перевівся на роботу касира, а згодом пішов на пенсію. У 2000 році мій чоловік важко захворів і помер. Відтоді я вдова.
Така ж доля спіткала і старшого сина – Валерія, який пішов із життя у 58 років. Він теж довго хворів, але як не намагалася пані Надія повернути йому втрачене здоров’я, куди тільки не зверталася – нічого не допомогло.
Та життя йде далі. Виросли внуки, народжуються і підростають правнуки. Саме в колі своєї великої і дружної родини Надія Григорівна зараз знаходить і підтримку, і радість, і любов.
– У мене хороші діти, хороші невістки. Маю семеро внуків і чотири правнучки.
Дякувати Богу, що я живу в люблячій сім’ї, яка про мене турбується, – каже вона.
Розповідаючи про синів, починає зі старшого, Валерія, який свого часу закінчив зооінженерний факультет Житомирського сільськогосподарського інституту.
– Він працював головним зоотехніком у колгоспі, потім його обрали головою сільської ради. Якби не хвороба… – важко зітхає, а потім продовжує: – Середній син Сергій закінчив Здолбунівський залізничний технікум, зараз працює водієм на маршрутному таксі, мешкає з дружиною у Рівному. Наймолодший син Анатолій пішов по стопах свого дідуся. Закінчив Рівненський педагогічний інститут і вчителює у нашій середній школі.
Із особливою гордістю пані Надія говорить про своїх внуків.
– Найстарший серед них – Роман, він 1983 року народження. Зараз разом зі своїм молодшим братиком Іванком працює у Данії. Це сини Валерія, обоє, як і їх тато, навчалися у Житомирському сільськогосподарському інституті, звідти їх і направили в Данію для проходження практики. Хлопцям там сподобалося, тому залишилися в цій країні.
Син Сергія Тарас навчався у Національному університеті водного господарства та природокористування, зараз живе і працює у Рівному, другий його син Андрійко теж закінчив водний і працює архітектором.
У наймолодшого сина Анатолія – троє діток. Найстарша донька Наталія пішла моїм шляхом. Свого часу поступила в Національний медичний університет імені Богомольця, який закінчила в 2017 році. Отримувала підвищену стипендію, дуже добре вчилася. Зараз працює лікарем. Друга донька Анатолія – Іванночка навчається у Рівненському державному гуманітарному університеті, а найменший Мишко заочно навчається в Мирогощанському аграрному коледжі. У цей час він теж працює з двоюрідними братами в Данії.
Правнучки Крістінка, Каринка і Лєрочка живуть із батьками у Данії, а Тарасова Софійка, яка в цьому році йде до школи, – у Рівному. Так що моє життя наповнене дітьми, внуками, їхніми клопотами і турботами.
Це моя мрія і моя радість.
Розповіла ювілярка і про свої захоплення, серед яких ще не так давно на першому місці було вишивання.
– Раніше разом із кумою вишивала і килими, і рушники, і серветки, і подушечки, – ділиться вона. – Зараз вже здоров’я цього не дозволяє. А ще я завжди співала в місцевому хорі, ще в училищі була першою танцюристкою у танцювальному гуртку, як тоді казали – “задавала тон”. Це у нас родинне. У мене батько дуже гарно співав, сини мої співають гарно. До вишивання ж долучила внучку Іванку – вона зараз навіть перевершила мене – надзвичайно красиво вишиває не тільки нитками, а й бісером.
Ми могли б ще довго розповідати про цю талановиту, працелюбну, розумну і дуже співчутливу жінку, надзвичайно відповідального медпрацівника і добру, щиру маму і бабусю. Та, боюся, не вистачить слів, щоб описати всі її чесноти. Тому просто подякуємо Надії Григорівни за її щире серце, вмілі руки і велику душу. Нехай життя буде прихильним до неї, дарує їй радість і здоров’я, повагу і турботу, – усе, що вона віддавала іншим.
Бажаємо Вам довгих щасливих років серед близьких людей, миру і затишку в родині, Божої любові та ласки! Із ювілеєм!
Неля Заболотна “Медичний вісник”