Після поранення найскладніше – зрозуміти, як жити далі. У Клеванському госпіталі на Рівненщині з цим працює інструктор Групи активної реабілітації Іван Сівак. Через травму і відновлення він пройшов сам.

Його історії все почалося не з госпіталю.

Я знала Івана Сівака як спортсмена – з танців на кріслах колісних. Тому коли вперше побачила його на баскетбольному тренуванні, це виглядало як інша історія. Ще більше – коли стало зрозуміло, що паралельно він працює з пораненими військовими у госпіталі.

У залі він не привертає уваги різкими рухами чи голосом. Швидше навпаки – тримається спокійно, багато усміхається і легко включається в розмову. Поруч із ним напруга швидко зникає, і це помітно не лише зовні – це відчувається.

У молодому віці він отримав ураження спинного мозку. Після травми кілька років прожив у тому, що сам називає «вакуумом інформації» – без розуміння, що буде далі і як жити. Згодом потрапив на табір активної реабілітації, де за десять днів, за його словами, «стався вибух мозку».

Там навчали техніки керування кріслом, пересідань, подолання перешкод. Щовечора – лекції на важливі теми після ураження спинного мозку про юридичні права, медичні особливості, репродуктивне здоров’я. Максимум необхідної інформації людині,  яка починає нове життя з іншими вихідними даними.

Після табору він шукав себе в різних заняттях. Знайшов у танцях. Зараз займається ними професійно – це і є його основна діяльність. Баскетбол з’явився пізніше, вже після початку повномасштабного вторгнення, коли в Рівному почала збиратися команда для людей з інвалідністю.

Як Іван Сівак почав працювати з пораненими

До Клеванського госпіталю Сівак їздив ще до 2022 року – зрідка, на запрошення психолога, щоб поговорити з пораненими про спорт і можливості. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, роботи різко побільшало.

«Перші дні – суцільний шок. Купа запитів від людей про допомогу з виїздом, про засоби гігієни, про переміщення. Бардак кругом страшенний», – згадує він.

У такі моменти особливо видно, як людям бракує інформації, наголошує Іван Сівак. У перші дні після травми людина не розуміє, як жити далі і які в неї є можливості. І без цього легко наробити помилок, які потім складно виправити.

Саме тому він підключився до роботи в команді Групи активної реабілітації – всеукраїнської організації, яку заснували самі люди з ураженням спинного мозку. Організація почала системно працювати з людьми після важких травм. Логіка проста: хочеш покращити своє життя – долучайся до розвитку своєї громади та країни. Організація запустила програму «Перший контакт» – виявляти людей із важкими травмами одразу після поранення і надавати необхідну інформацію.

Перш ніж почати цю роботу системно, всі інструктори пройшли навчання. Сівак наголошує на цьому не випадково.

«Те, що я користуюся кріслом колісним, не означає, що я можу ходити і розказувати всім, як жити. В кожного свій досвід».

Він говорить про це з власного досвіду – після травми сам пройшов через період, коли не вистачало інформації і це призвело до помилок у відновленні.

Курс базується на доказових методах реабілітації, організація співпрацює із ВООЗ. Окремо – навчання з цифрової безпеки та захисту персональних даних пацієнтів.

Після цього він повернувся до госпіталю вже як інструктор. З 2023 року Іван Сівак працює в госпіталі в команді з реабілітологами, фізичними терапевтами, психологами, зокрема фахівцями з логотерапії та медсестрами.

З чого починається відновлення після травми

Перша зустріч – це знайомство. Ніяких різких рухів.

«Розповідаємо про організацію, пояснюємо, чим будемо займатися. Анкетування – людина дає згоду на обробку даних. Потім говоримо про саму травму: наскільки людина вже розуміє, що з нею сталося, чи є прогалини в інформації».

Після цього – кілька лекцій і практичні заняття. У підвалі госпіталю облаштований спеціальний комплекс перешкод, де вчать технік пересідання, подолання порогів, пандусів, різних поверхонь.

У Групі активної реабілітації, до якої входить Іван Сівак, працюють за принципом «рівний – рівному» – коли з людиною після травми працює той, хто сам пройшов подібний досвід.

Одна й та сама інформація по-різному сприймається від лікаря і від людини, яка сидить поруч у такому самому кріслі колісному. У другому випадку більше довіри і розуміння, бо це не теорія, а власний досвід.

У випадку Сівака це означає роботу з людьми з ураженням спинного мозку. Він не дає медичних порад – він ділиться практичними речами: як влаштувати побут, пересуватися, планувати маршрути містом і уникати помилок у відновленні. Водночас інструктори проходять навчання і працюють за доказовими підходами – власного досвіду для цього недостатньо.

Після занять у госпіталі далі виходять у місто – у реальні умови, з якими людина стикається щодня.

Виїздять у місто – перевіряють, як працює доступний транспорт, де зупинки, як спілкуватися з водієм.

«Ми зупинили тролейбус, водій вийшов, відкинув рампу. Наш пацієнт заїхав, виїхав. Ми подякували пасажирам та водію за витрачений час. Дивишся – вони трохи в шоці, але видно, наскільки їм приємно коли все робиться з повагою один до одного».

Один із нещодавніх виїздів залишив конкретний слід. Молодий військовий, який тестував тролейбус, повернувся до госпіталю і розповів: «Боже, я зірка. Всі родичі бачили відео» в соцмережах. Іван говорить про це без пафосу – як про один із тих маленьких позитивних моментів, з яких складається реабілітаційний процес.

«Наше завдання – показати людині, які є варіанти, дати їй це світло попереду», – пояснює Іван. За його словами, коли зникає невідомість, людині легше включатися в життя.

З родичами пацієнтів теж працюють окремо. Причина практична: люди після важкої травми часто стають мішенями для шахраїв від реабілітації.

«Є такий термін – вічний пацієнт. З лікарні в лікарню, шалені гроші. Продають будинки, бізнеси. А через роки доходить, що витратили ресурси та час задарма».

Завдання інструктора – пояснити, де є реальна межа ефективності відновлення, і що за нею немає сенсу гнатися.

Чому спорт допомагає повернутися до життя

На питання про те, чи може спорт повернути людині відчуття свободи, Іван відповідає без роздумів: «Та звісно може».

Справа не в тому, що спорт – якийсь особливий інструмент. Справа в тому, що він задіює те, що закладено в людині від природи.

«Це один із найпростіших способів мотивувати людину. В неї закладено на рівні ДНК змагатися, перемагати, бути фізично активною. І тут багато складових одночасно: адреналін, настрій, спілкування, подорожі. Дуже багато всього накладається».

Він бачить це і в роботі з баскетбольною командою, куди запрошують людей прямо з госпіталю.

«Привозимо хлопців на тренування. Вони дуже задоволені. Це для них кайфово – побути в такій атмосфері, спробувати пограти, відчути свої сили».

Іван зазначає, що спочатку це виглядає як просто спроба, але потім затягує – і забуваєшся, що є травма з певними наслідками.

При цьому він чітко розуміє: спорт – не для всіх і не на будь-якому етапі. Перший рік після травми – час хаотичного пошуку.

«Людина намагається зрозуміти, як жити далі. На цьому етапі дуже важливо отримати максимум якісної інформації. – зазначає Іван. – Ставити маленькі цілі, та іти до результату. Зараз є багато різноманітних спортивно-реабілітаційних заходів, особливо для військових. Наприклад Ігри нескорених, ГАРТ».

За його словами, у таких програмах важливо не «тримати» одних і тих самих людей, а постійно залучати нових – тих, кому це зараз потрібно найбільше.

Щоб підбадьорити, окрилити та додати впевненості. І цього принципу намагаються дотримуватися.

«В подальшому ставлять собі цілі далі вже – на повсякденне життя, роботу. Займатися спортом просто для підтримки здоров’я і задоволення чи професійно».

В місцевих центрах Інваспорт є можливість займатися різними видами спорту всім людям, які мають інвалідність.

Через рік-два людина починає більш свідомо вибирати, куди вкладати час і сили.

Важливо, щоб людина не залишалася постійно лише в реабілітаційному середовищі. Ті, хто вже пройшов цей етап, мають рухатися далі – у роботу, інші заняття або допомогу іншим.

Поруч зі спортом він не відкидає інших форм відновлення. «Культура, мистецтво – це теж дуже сильно. Коли приїжджають фахівці з малювання, ліплення, кінезотерапії – це дуже відрізняється від спортивних активностей, але дуже підтримує та допомагає в реабілітації. Всі ми люди, всі різні».

Коли людина перестає бути «пацієнтом»

Є один момент, про який Іван розповідає докладніше – не тому що він показовий, а тому що він точний.

На одному зі спільних занять із бадмінтону разом були пацієнти госпіталю, учні, їхні батьки та вчителі. Учасників поділили на дві великі команди: люди на кріслах колісних були ближче до сітки, за ними – учні. Одна дівчина ніяк не могла подати – хвилювалася, кидала слабо або не попадала взагалі. Військовий під’їхав до неї і почав підбадьорювати. «Ти зможеш, давай спробуємо, давай так».

«Я побачив, як змінився фокус. Постійно йому допомагали, щось казали, давали. А тут він уже допомагав. І це настільки класно і корисно, що просто не передати».

Іван пояснює, що одна з небезпек такого середовища – людина звикає до ролі того, кому допомагають. Лікарняна логіка затягує: санітарки входять без стуку, хтось постійно щось підносить, межі особистого простору розмиваються.

«Ми працюємо над тим, щоб оцю лікарню з людей вимітати якнайшвидше. Вона звикається і переноситься додому».

Тому важливо, коли ветеран опиняється в ситуації, де він не отримувач допомоги, а людина серед людей – або навіть той, хто комусь допомагає.

З’являється ритм – тренування, зустрічі, поїздки, плани. І це поступово повертає людину до звичного життя.

Ще одне спостереження стосується відокремлення ветеранів від решти суспільства. Іван вважає це небезпечною практикою – коли заходи проводять суто для тих, хто має ветеранський статус, а цивільних відгороджують.

«Розділення матиме дуже негативний ефект. Нам потрібно, щоб суспільство було разом».

Звісно більше уваги ми маємо приділяти залученню та підтримки військовим, але разом, в суспільстві».

Що змінюється після реабілітації

Найкращий результат своєї роботи він описує конкретно, без пишних слів.

«В нас є люди, які були нашими пацієнтами. Пройшли реабілітаційний шлях, їм сподобалось те, що ми робимо. Пройшли стажування, навчання і вже працюють разом з нами інструкторами».

У Луцьку – один такий інструктор. У Клевані – військовий із Харкова, який разом із родиною придбав тут житло і тепер долучається до роботи групи.

«Отримав інформацію – поділися з іншим. Досяг чогось – поділися з тим, кому це потрібно».

Для самого Івана спорт став не терапією і не способом довести щось собі. Він став роботою, способом заробляти, способом бути присутнім у світі. «Завдяки спорту я маю те, що маю. Для мене це основа». – каже він

Коли його і ще одного члена команди – ветерана Андрія, який ходить на протезі, – зустріли на вулиці і подякували, Іван на мить замислився: пояснювати чи ні, що сам не військовий. Потім вирішив не пояснювати.

«Люди дякують від щирого серця. Навіщо зупиняти і переконувати, що я не військовий. Тим більше зі мною поруч ішов ветеран».

«Наше завдання – показати людині, що є варіанти», – каже Сівак.

Далі кожен вирішує сам.

Іван Сівак – інструктор Групи активної реабілітації, працює з пораненими у Клеванському госпіталі на Рівненщині за принципом «рівний рівному». Паралельно – спортсмен у танцях на кріслах колісних і гравець баскетбольної команди для людей з інвалідністю БК «Рівне Вікторія».