Між небом і землею: як у Рівному народжується сквер чекання (ВІДЕО)

У центрі Рівного родини зниклих безвісти та полонених військових домагаються створення простору «Між небом і землею». Ідею вже підтримали містяни, біля Свято-Воскресенського собору з’явилося тимчасове Дерево надії, однак яким буде майбутній сквер, досі вирішують. Перший запропонований містом ескіз родини не погодили, тож тепер готують власні пропозиції.

– Треба сюди принести стрічку за брата.
Чоловік промовив це, прочитавши інформаційну табличку біля ялини неподалік Свято-Воскресенського собору. Поруч стояли жінка і хлопчик. За мить вони пішли далі, але коротка фраза наче зависла над зеленою ділянкою в центрі Рівного.

На двох лавках закріплені невеликі таблички. На одній написано: «Тут чекають зниклих безвісти». На другій – «Тут чекають того, хто в полоні».

На гілках ялин – блакитно-чорні стрічки, дитячі іграшки, шеврони, дзвіночки, сердечка й таблички з іменами. Їх залишають на Різдво, Великдень, День закоханих або у звичайний день, коли хочеться побути ближче до людини, про яку давно немає звісток.

Наразі тут лише кілька дерев, інформаційна табличка та дві лавки. Проте для близьких військових ця ділянка вже стала місцем присутності: сюди можна прийти, залишити свій знак, посидіти або зустріти тих, хто розуміє без пояснень.

Саме тут, між Свято-Воскресенським собором, вулицями Соборною та 16 Липня, ініціативна група пропонує створити сквер «Між небом і землею».

Ідею підтримали мешканці Рівного: електронна петиція набрала необхідну кількість голосів. Відтоді майбутній простір обговорюють із міською владою, однак остаточного рішення про його межі, вигляд, фінансування та строки облаштування досі немає.

Авторка петиції Тетяна Бандрівська каже, що задум скверу виріс із особистого досвіду. Спершу були пошуки чоловіка, який зник під час війни, і життя без відповіді про його долю. Потім – знайомство з іншими сім’ями, які опинилися в такій самій невизначеності. І вже з цього народилися назва «Між небом і землею», блакитно-чорний символ та потреба у постійному місці в центрі міста.

Між блакитним небом і чорною землею

Чоловік Тетяни Сергій був військовим майже все доросле життя. Навчався у школі прапорщиків, із 2014 року брав участь в АТО на Луганщині. У 2015-му зазнав тяжкого поранення ноги, після якого його списали зі служби.

На початку повномасштабного вторгнення Сергію зателефонували як людині з бойовим досвідом. У сім’ї тоді жартували, що він «пішов за хлібом». Так чоловік знову опинився у війську.

Згодом до служби долучилася й Тетяна. Після зникнення Сергія вона звільнилася, щоб займатися його пошуками:

– Я тоді не розуміла, що треба робити, не знала алгоритму. Мені здавалося: треба кудись їхати, шукати, фізично щось робити. А служба – це обмеження. Ти не можеш просто взяти й поїхати.

Лише переживши це сама, Тетяна побачила масштаб проблеми.

– Поки сам не зіткнешся, не розумієш.

Майже два роки близькі не мали остаточної відповіді. Згодом загибель Сергія підтвердили. Його ідентифікували за результатами ДНК-експертизи та наслідками давнього поранення ноги.

Відбулося поховання, але Тетяні передали лише частину останків чоловіка. Тому навіть офіційні документи не позбавили її внутрішньої невизначеності.

– Могила є, але я сама для себе не поставила крапки, – говорить вона.

Прапор, на який упала тінь

Після зникнення Сергія Тетяна намагалася зрозуміти не лише те, що могло з ним статися, а й власний стан. Вона не знала, де чоловік, чи живий він, чи перебуває в полоні. Не розуміла, куди звертатися і що робити далі.

За кілька днів до його зникнення жінка перебувала неподалік Костянтинівки. Там стався приліт. Навколо були зруйновані будинки й чорна, випалена війною земля.

Ця картина повернулася до неї, коли вона шукала образ для життя без відповіді про долю близької людини:

– Думала: де я? Небо залишилося тим самим, блакитним, а земля стала чорною, випаленою. І я десь між ними. Не знаю, куди йти, не знаю, де він.

Так з’явилися слова «Між небом і землею».

Для Тетяни це не лише емоційний образ. Зниклої людини немає поруч, але юридично вона вважається живою. Близькі збирають інформацію, надсилають запити, сподіваються на новини й водночас вирішують правові та побутові питання, не знаючи, чим усе завершиться.

Тетяна – художниця, тому спробувала передати цей стан візуально. За основу взяла український прапор, на який ніби впала чорна тінь.

– Це прапор України, на який упала тінь війни, невідомості, болю і горя. Якщо прибрати чорне, знову залишиться наш жовто-блакитний прапор.

Так виник блакитно-чорний символ «Між небом і землею» та слова «Світло переможе». Чорний колір у ньому не означає остаточної втрати. Це тінь, яка має відійти, коли стане відомою доля людини.

– Ми віримо, що, коли на долю кожного проллється світло, чорна смуга піде. – каже Тетяна.

За її словами, символ створила приблизно за п’ятнадцять хвилин – під впливом гострих емоцій перших днів. Проте він виявився близьким і зрозумілим іншим.

Блакитно-чорні стрічки почали зав’язувати на деревах у різних громадах. Так з’явилися дерева надії – місця, де можна залишити знак за людиною, про яку немає звісток.

– Для родин це стало важливим ритуалом. Ти приходиш, зав’язуєш стрічку, залишаєш щось від себе. – зазначає Тетяна.

Після акції залишається тиша

У Рівному регулярно відбуваються акції на підтримку полонених і зниклих безвісти. Учасники приносять фотографії близьких, прапори й плакати, називають імена, розповідають їхні історії.

Потім люди розходяться, і видиме нагадування про тих, кого досі не повернули додому, зникає. Для їхніх рідних невідомість триває.

– У розмовах постійно звучало: нас не видно, про нас забувають. Але водночас не було конкретного розуміння, що саме нам потрібно, – розповідає Тетяна.

Так виникла ідея постійного місця у центрі Рівного. Не лише для акцій і символічних дат, а й для звичайного дня, коли можна зав’язати стрічку, зустріти тих, хто розуміє без зайвих слів, або просто посидіти.

4 вересня 2025 року Тетяна Бандрівська подала на сайті Рівненської міської ради електронну петицію про створення символічного простору пам’яті та надії для зниклих безвісти й полонених військовослужбовців.

Упродовж перших трьох днів, із 5 до 7 вересня, її підтримали 108 людей. Для розгляду звернення потрібно було щонайменше 250 голосів. 30 вересня петиція мала 254 підписи.

Після цього розпочався значно довший етап – пошук території, форми та рішення, яке влаштувало б і ініціаторів, і місто.

Ялина після свят

Підтримка петиції не означала, що сквер можна облаштувати одразу. Потрібно було визначити межі ділянки, обговорити концепцію та пройти необхідні процедури.

Напередодні новорічних свят біля Свято-Воскресенського собору з’явилася «Ялинка надії». На її гілках залишали блакитно-чорні стрічки, прикраси та особисті знаки, пов’язані з близькими.

Після свят Тетяна попросила не знімати їх до появи постійного простору. Згодом біля дерева встановили інформаційну табличку та дві лавки.

– Я не хочу, щоб це виглядало як вихваляння влади. Але щоразу, коли зверталася з конкретним проханням, мені відповідали і робили, – говорить вона.

Так ялина стала тимчасовим осередком, куди можна прийти зі своєю історією. Але повноцінного скверу вона не замінила.

«А нам куди йти?»

Тарас, син Лариси Симонович, зник безвісти на Донеччині влітку 2025 року. Він мав медичну та юридичну освіту, працював адвокатом, а до війська пішов добровільно.

Долучитися до Сил оборони Тарас намагався й раніше, однак спочатку отримував відмови. Йому говорили, що він потрібніший у цивільному житті й має продовжувати працювати за фахом.

На початку лютого 2023 року син повідомив матері, що все ж іде служити.

– Я повернулася з Карпат і привезла йому маленьку коробочку цукерок у піксельному пакуванні. Купила її, бо частину коштів від продажу мали передати на підтримку ЗСУ. Він подивився і каже: «Ну що ж, мамо, ти вгадала». Я запитала, чи прийшла повістка. А він відповів: «Ні, мамо, я сам пішов».

Службу проходив в різних складних умовах та небезпечних східно-південних напрямках. Посвідчення Учасника бойвих дій має з грудня 2024 року.

Наприкінці червня 2025 року підрозділ Тараса перекинули на Донеччину. Увечері 1 липня Лариса востаннє почула його голос.

– Він сказав: «Мамо, привезли хлопців із тієї позиції, куди нас мають відправляти. Я піду з ними поговорю». Це була наша остання розмова.

Уночі, як і раніше перед виходами сина на завдання, вона надіслала йому молитву та материнське благословення. Близько четвертої ранку побачила, що повідомлення, відправлене о другій, прочитане. Написала ще раз, але відповіді вже не отримала.

Після зникнення Тараса Лариса відновила його телефонний номер на своє ім’я. Іноді на нього досі телефонують люди, яким син обіцяв допомогти як юрист.

– Я відповідаю, щоб вони не думали, що він їх покинув чи обманув. Кажу, що він зник безвісти. Він повернеться, і йому буде потрібен його номер.

Удома залишаються його речі та фотографії. Мати молиться і розмовляє із сином. Та жити зі своїми думками лише у чотирьох стінах дедалі важче.

– Коли людина загинула, рідні мають могилу. Вони можуть принести квіти, посидіти поруч, поговорити. Горе не минає, але є місце, куди можна прийти. А нам куди йти? Вони ж у нас живі.

Для Лариси майбутній сквер – не місце прощання і не визнання того, що надії більше немає. Це точка зустрічі для тих, хто шукає своїх близьких і живе в очікуванні новин.

– Іноді хочеться просто піти туди, де є такі самі, як ти. Побачити людей, які розуміють без пояснень.

Місце в центрі уваги

Ініціативна група пропонує облаштувати сквер на ділянці між Свято-Воскресенським собором, вулицями Соборною та 16 Липня.

Поруч уже є меморіальні об’єкти: стела, присвячена загиблим учасникам АТО та Героям Небесної Сотні, а навпроти – центральний майдан із портретами рівнян, які загинули, захищаючи Україну.

Центральне розташування для ініціаторів принципове. Вони не хочуть, щоб тема полонених і зниклих безвісти опинилася на периферії міста та суспільної уваги.

– Я не архітекторка і не наполягала на конкретній формі пам’ятного знака, – говорить Тетяна. – Для мене найголовнішим було місце. Центральне і справедливе. Бо серед зниклих безвісти є учасники АТО, люди, які перебувають у полоні або вважаються зниклими ще з 2014 року.

Водночас сусідство кількох меморіальних локацій викликало запитання. Матері та дружини військових, які загинули під час АТО, цікавилися, чи потрібен окремий сквер, якщо поруч уже вшановують інших захисників України.

У міській владі пояснили: йдеться не про поділ військових або їхніх близьких, а про впорядкування спільної території, де можуть співіснувати різні форми пам’яті, вшанування та очікування.

Майбутній сквер не повинен протиставляти сім’ї зниклих безвісти сім’ям загиблих. Він має передати інший досвід – не прощання, а тривале життя без відповіді.

Під час електронних консультацій облаштування скверу саме на цій ділянці підтримали 85,3 відсотка учасників. Надання території статусу скверу пам’яті та надії схвалили 87,6 відсотка, проведення відкритого конкурсу для вибору проєктного рішення – 91,5 відсотка.

Виконувач обов’язків міського голови Рівного Віктор Шакирзян повідомив, що після підтримки петиції місто напрацювало кілька пропозицій і продовжує обговорювати їх з ініціативною групою.

– Для міської влади важливо, щоб громадські ініціативи, особливо ті, які виникають із реальних потреб людей, не залишалися лише на рівні пропозицій, а отримували практичне продовження. Майбутній простір має відповідати очікуванням тих, для кого він створюється. Тому концепцію формуємо спільно з ініціативною групою та родинами.

За його словами, до роботи залучили фахівців, які опрацьовують можливу організацію та вигляд території.

Ділянка біля Свято-Воскресенського собору залишається основною. Місто шукає варіант, що дозволив би облаштувати місце для близьких полонених і зниклих безвісти та водночас упорядкувати вже наявні тут меморіальні об’єкти.

Ескіз без згоди

Чергова зустріч представників міської влади з родинами зниклих безвісти відбулася 5 серпня безпосередньо на майбутній локації. До розмови долучилися заступник міського голови Євгеній Іванішин та начальник відділу Управління містобудування та архітектури Андрій Шевчук.

Роботу пропонують розділити на два етапи. Спочатку – зробити те, що можна реалізувати відносно швидко. Згодом – обрати постійне рішення за результатами відкритого архітектурного конкурсу.

– Перша частина – це швидкі зміни, які можна зробити вже зараз: окреслити простір, встановити лавки, інформаційний елемент і тимчасову інсталяцію. Друга – повноцінний архітектурний конкурс і реалізація постійного рішення, коли будуть виконані всі юридичні умови та звільнена територія, – пояснив Андрій Шевчук.

Повноцінний проєкт потребуватиме часу. Ділянка розташована в охоронній зоні об’єкта культурної спадщини, поруч уже є інші місця пам’яті. Крім того, на частині території стоїть торговельний павільйон, правовий статус якого ще мають з’ясувати.

Тимчасова концепція передбачала додаткові лавки, інформаційний стенд, символічну лаву очікування з підсвіткою та кілька металевих конструкцій із жетонами. На них можна було б розміщувати імена зниклих безвісти та полонених. За задумом авторів, жетони рухалися б від вітру й створювали тихий звук.

Ескіз викликав гостре обговорення. Присутні говорили, що композиція надто мала і стримана для такого місця та не передає ваги теми.

Звучали й практичні зауваження: до жетонів повинні мати змогу безперешкодно підійти матері старшого віку та люди, які пересуваються кріслами колісними.

– Інсталяція – це не остаточний пам’ятний знак. Це тимчасове рішення до проведення архітектурного конкурсу, – наголосив Андрій Шевчук.

Першу концепцію не погодили. Представникам родин запропонували надіслати власні ескізи та приклади майбутнього об’єкта. Їх мають опрацювати й показати разом з іншими пропозиціями на наступному обговоренні, запланованому не пізніше 30 серпня.

Розбіжності стосувалися не самої потреби у сквері, а його першого видимого образу. Місто запропонувало те, що можна реалізувати швидко. Близькі військових наголошують: навіть проміжне рішення має бути гідним, помітним і зрозумілим тим, для кого його створюють.

Не місце прощання

Майбутній сквер не повинен сприйматися як традиційний меморіал. Ініціатори не прощаються зі своїми близькими. Вони шукають інформацію, надсилають запити, виходять на акції та підтримують одне одного.

Тому «Між небом і землею» задуманий як простір присутності й зустрічі, а не як місце, де ставлять крапку.

Доки його вигляд обговорюють, осередком залишається ялина біля собору. На її гілках можна простежити майже цілий календарний рік: різдвяні прикраси, серця до Дня закоханих, писанки, шеврони, фотографії та імена.

– Це вже не декоративне дерево. Це жива історія очікування, – говорить Тетяна. – Я сама для себе не поставила крапки. Але ми все одно віримо, що світло переможе. Навіть якщо ця надія часом дуже болить