Після поранення — знову в грі: як ветерани у Рівному повертаються до життя через баскетбол

М’яч у руках, боротьба за кожен рух — але для цих гравців це більше, ніж гра. У Рівному ветерани після поранень виходять на майданчик у колісних кріслах, щоб повернути собі не лише фізичну форму, а й відчуття нормального життя. Баскетбол стає тим, що допомагає знову рухатися вперед — крок за кроком.

Саме так виглядають їхні тренування — з боротьби за кожен м’яч і постійного пошуку балансу.

М’яч опиняється між двома гравцями. Обидва тягнуть його на себе. Одне колесо відривається від підлоги – крісло різко нахиляється. Гравець ловить баланс, не відпускає м’яч. Свисток – спорний.

Звична для баскетболу ситуація. Але тут вона має інше значення. Для більшості на цьому майданчику це не просто гра – це частина шляху після поранення.

Починали з медичних крісел

Два роки тому в Рівному почали збиратися ветерани, щоб опановувати баскетбол на колісних кріслах. Без спеціального обладнання, без досвіду – іноді без бажання взагалі виходити з дому.

Ідею запустив президент БК «Рівне» Сергій Ліщук. За плечима – роки в баскетболі. Тому розумів краще за інших: спорт може дати людині те, що складно отримати в інших форматах підтримки. Рух. Суперництво. Команду.

«В Україні триває повномасштабна війна, і хлопці повертаються з пораненнями різного ступеня, – ділиться Сергій. – Хотілося, щоб у них було місце, де вони могли б зустрічатися, спілкуватися і не залишатися наодинці зі своїм станом».

Починали з найпростішого – тренувалися на звичайних медичних кріслах, важких і незручних для гри. Про тренування дізнавалися через знайомих: спочатку показували гру просто в госпіталях, розповідали, що це таке, запрошували спробувати. Далі інформація розходилася від людини до людини – надійніше за будь-яку рекламу.

Майданчик знайшли. Розклад склали. А от із найголовнішим виявилося складніше – змусити себе вийти з дому. «Психологічно тяжко зробити цей перший крок. Людина після поранення може зіштовхуватися з відчуттям невпевненості, що не впорається, що буде виглядати не так. Але коли вона приїжджає і бачить інших – тих, хто вже тренується, сміється, змагається – щось усередині змінюється», – розповідає Сергій Ліщук.

Переломним моментом стало отримання спортивних крісел із Німеччини – сім нових і три вживаних – після більш ніж півроку очікування. Увесь цей час Сергій Ліщук тримав команду в напрузі між надією і розчаруванням: «От через місяць, через місяць». Хлопці починали сумніватися. А потім крісла привезли – і він побачив, що тренування стали іншими. Не тільки технічно. Інакшими за духом.

«Якщо взагалі не починати, – впевнений Сергій, – не буде ні крісел, ні проєкту. Ні команди».

Той, хто пройшов цей шлях

До тренувань долучився Іван Сівак – багаторазовий чемпіон світу та Європи зі спортивних танців на колісних кріслах. Але рівненських ветеранів цікавить не перелік його нагород. Їм важливо інше: він сам пройшов через це і знає, як рухатися далі. Він багато років працює з людьми після травм спинного мозку і знає цей досвід зсередини. Ще до травми грав у баскетбол і потім думав про повернення до цієї гри – але команд, де могли б тренуватися люди на колісних кріслах, в Україні тоді просто не існувало.

Коли в Рівному почали формувати ветеранську команду, він прийшов підтримати гравців і допомогти їм освоїти незнайому гру. Спочатку планував просто допомогти – і піти. Але з часом це стало частиною його власного розкладу, його власного тижня.

«Зараз це настільки затягує, що вже тяжко звідти вирватися», – усміхається Іван, і в цій фразі чується щось схоже на вдячність.

Спорт, на його переконання, – один із найефективніших способів знову відчути себе собою після тяжкої травми. Не тому, що це якийсь особливий метод, а тому, що він дає одразу кілька речей, які людині необхідні.

«У нас природою закладене бажання рухатися, змагатися, перемагати. А ще – спілкування, нові знайомства, поїздки, емоції. Усе це разом дуже добре працює. Людина починає жити не від лікарні до лікарні, а від тренування до тренування. Це зовсім інший ритм», – розмірковує Іван Сівак.

Зміни він бачить не в цифрах – а в моментах, які не плануєш і не очікуєш. Одного разу під час спільного заняття ветеранів і школярів із бадмінтону дівчина ніяк не могла подати – хвилювалася, кілька разів поспіль не влучала по волану. І тоді до неї під’їхав один із ветеранів, зупинився поруч і почав тихо підбадьорювати, підказувати, як триматися, куди дивитися.

«Я побачив, як змінився фокус. Постійно йому допомагали, щось казали, давали. А тут він уже допомагав. І це настільки класно і корисно, що просто не передати», – каже багаторазовий чемпіон.

Водночас Іван Сівак не ідеалізує спорт і не робить із нього єдиний рецепт. Для когось це баскетбол, для когось – зовсім інше. Але для багатьох саме він стає тим першим поштовхом, після якого людина вирішує: можна рухатися далі.

«Де і коли?»

Серед тих, хто тренується, – ветеран Андрій Собурай. До війни він грав у баскетбол з друзями – не професійно – для задоволення і компанії. Після поранення втратив ногу, але повернувся до цієї гри вже в кріслі колісному. Коли його запитують, чи довго він думав перед тим, як прийти, відповідає коротко.

«Мені подзвонили і запропонували спробувати. Я відповів: «Де і коли?» – і приїхав».

Для нього це не героїзм і не подолання себе – просто природна логіка людини, яка звикла бути в русі: «Я завжди був у спорті. Якщо є можливість – значить, треба їхати і робити. Навіщо чекати?»

Водночас він розуміє, що для кожного цей крок свій. І що не всі можуть просто приїхати за першим дзвінком: «Спочатку треба почати з себе. Сісти і чесно запитати в себе – чи ти готовий до цього. Не для когось, а для себе. А вже потім рухатися вперед».

Сьогодні баскетбол для Андрія – це не хобі і не спосіб зайняти час. Це, як він сам формулює, реабілітація. «Колосальна. Ти постійно працюєш над собою, і кожен день стає трохи інакшим – не тому, що щось змінилося навколо, а тому, що змінюєшся ти».

Гра в кріслі колісному, зізнається, досі дається непросто. Треба навчитися відчувати баланс зовсім по-іншому, контролювати рух, поєднувати кілька дій одночасно – і все це в темпі, коли суперник уже поруч. Поради Івана Сівака допомагають, але кожен все одно проходить свій власний шлях.

«Ми пробуємо так, як він підказує, але додаємо щось своє – бо в кожного різні травми, різне тіло, різне відчуття крісла. Не все виходить одразу. Але й зупинятися ніхто не збирається», –  каже Андрій Собурай.

Не нашкодити

Тренерка команди, капітан жіночої команди «БК Рівне», майстриня спорту Вікторія Шматова зізнається: коли все починалося, складно було не лише гравцям. Складно було і їй.

«Найтяжче – зрозуміти, як правильно спілкуватися, щоб не нашкодити. Дивишся на людину – ніби здорова, активна, усміхається. Але за цим стоїть дуже багато пережитого, про яке ветеран не завжди готовий говорити».

Наставниця вчилася разом із командою – як ставити вимоги і водночас залишати простір, як підштовхувати і не тиснути, як бачити, коли людині потрібна пауза, а не ще одне повторення.

Зміни в людях стають помітними не одразу. Спочатку багато хто приходить закритим і скутим – немов іще не вирішив до кінця, чи варто було приїжджати. Поступово це розтає: з’являється інтерес, суперечки про тактику, бажання виграти наступний матч.

«Спершу ми просто проводили заняття – щоб люди прийшли, побули, порухалися. А зараз вони вже знають, чого хочуть. У них є цілі, є злість після програшу і радість після перемоги. Це зовсім інший рівень – і для гри, і для них самих», – розповідає Вікторія Шматова. 

Три тисячі євро за крісло

Баскетбол на кріслах колісних – спорт, де обладнання так само важливе, як підготовка гравців. Спортивні крісла легші й значно маневреніші за медичні, але їхня ціна – близько трьох тисяч євро за нове – робить їх недосяжними без сторонньої допомоги.

Десять таких крісел для рівненської команди допоміг придбати німецький благодійний фонд. Це вже зовсім інша гра порівняно з тим, із чого починали. Але для розвитку – замало: нові учасники приходять, а вільних крісел бракує.

На турнірі у Львові різниця в обладнанні стала особливо відчутною. В одній з команд були крісла з більшими колесами – гравці сиділи вище, пересувалися швидше, мали кращий огляд і більше переваг у боротьбі за м’яч.

«Наші хлопці сиділи нижче в кріслах, і це впливало на гру. Не на бажання – на можливості», – пояснює Сергій Ліщук.

Є й інші потреби. Хотілося б мати окремого фахівця з фізичної підготовки, доступ до тренажерного залу, системну роботу над силою і витривалістю. Поки що – тільки майданчик і ті, хто на нього приходить.

«Але команда не зупиняється, – додає Сергій. – Хлопці збираються, відпрацьовують взаємодію і ростуть – навіть із тим, що є».

Швидкість проти сили

Учасники швидко розділялися на команди – кілька слів, і все зрозуміло.

– Ви беріть легких і швидких, – каже один. – А ми будемо захищатися. Спробуйте прорватися.

На майданчику одразу з’являється тактика: швидкість проти сили. Хтось маневрує між кріслами і рветься до кошика, інші перекривають шлях і вступають у жорстку боротьбу за м’яч. Кожен рух продуманий. Кожна помилка – привід для коментаря з лави.

Дивишся на це – і бачиш передусім гру – динаміку, тактику, команду. Бачиш людей, які грають.

Це вже давно не реабілітаційне заняття з розкладу. Це команда – зі своїми звичками, жартами, образами після програшу і спільною пам’яттю про те, як усе починалося. Про довіру, яка виростає між людьми зі схожим досвідом. І про те, що іноді важливіше за влучний кидок, – що поруч є ті, хто підтримає і не дасть випасти з гри.

Щільний графік

Домовитися про розмову після тренування виявилося непросто. Андрій Собурай не відмовляється, але попереджає: сьогодні ще футбол, завтра захід, потім кілька днів на протезуванні. Іван Сівак теж готовий – але просить перенести: попереду змагання.

Тут це нікого не дивує. Багато хто з гравців живе так, що розклад треба узгоджувати заздалегідь. Кілька видів спорту, події, нові напрями. Один із ветеранів Дмитро Полов’ян нещодавно брав участь у театральній постановці «Я не покинув Україну» – і сьогодні виходить на той самий баскетбольний майданчик. Як і багато інших, він проходить свій шлях повернення – через різні заняття, досвід і людей поруч.

Змінюється не лише фізична форма – поступово повертається сам ритм життя. У ньому знову з’являються тренування, зустрічі, поїздки, плани на наступний тиждень, і разом із цим – відчуття руху вперед. І ті, хто ще зовсім недавно проходив лікування або лише намагався зрозуміти, як жити далі, поступово наповнюють свій день справами, людьми і тим, що попереду.

Саме в цьому ритмі й проявляється те, про що говорять самі ветерани.

«Найскладніше – повернутися. Повернутися до цивільного життя після поранення. Це адаптація, соціалізація і пошук себе.

Ти змирився з думкою, що не виживеш. А потім повернувся – і живий. І це внутрішній дисонанс, який заважає. 

Треба знайти щось, що допоможе знову відчути себе живим. Бо коли цілей немає – нічого не цікавить», – каже Дмитро Полов’ян.

У кожного це «щось» своє. Для когось – людина поруч, для когось – нова справа, для когось – спорт. Те, що відбувається на цьому майданчику, – один із таких способів. Тут є перший складний крок, команда, в якій від тебе щось залежить, і рух, який поступово повертає відчуття контролю над собою.

Баскетбол у цій історії – не про гру. Це спосіб знову зібрати себе – через рух, взаємодію і відчуття, що ти на своєму місці.

****

Належна реабілітація ветеранів є важливою як для їхньої соціалізації, так і для всієї громади, в якій жодна людина не відчуває себе покинутою і може реалізуватися. Відновлення фізичного й емоційного стану, перекваліфікація дозволяють ветеранам влаштуватися на роботу, започаткувати власну справу і робити внесок в економіку громади й країни, будувати щасливу сім’ю. Це забезпечує ветеранам суб’єктність, гідні умови життя, підкреслює цінність кожної людини, яка захищала країну.

Матеріал створено у партнерстві з Волинським пресклубом