Добре знаному рівнянину вдалося пролізти крізь вушко голки. Не справжнє, а те, яке у Святому Письмі згадується. За декілька днів після повернення з Ізраїлю, відпрацювавши добову зміну, до редакції газети «7 днів» завітав відомий рівненський бард Валерій Марченко. Сповнений вражень митець, незважаючи на втому, завзято ділився спогадами і роздумами про незабутню подорож, а ще співав своїх пісень.
– Пане Валерію, що вас занесло до Ізраїлю?
– Скажу відразу, що це не був візит на державному рівні (усміхається – авт.). Мене запросили в гості до себе мої друзі Стела і Марк, які вже 25 років живуть в Ізраїлі. Марк походить з румунських євреїв, а Стела родом зі Львова, де її рідня зазнала і погромів, і гонінь. Марк зі Стелою познайомилися ще 50 років тому, коли мешкали у Львові.
В Ізраїлі, до речі, нині проживає дуже багато наших колишніх співвітчизників. Там вони вивішують на почесному місці текст українського гімну чи якісь українські гасла, на зразок: «Наливаймо, браття!» Також в Ізраїлі не менше емігрантів з Росії, серед яких теж є багато моїх хороших друзів. Утім українські – ближчі, бо вони ж земляки, розуміють українську мову.
Люди, які жили в Україні, а потім переїхали в Аріель (Ізраїль), попри всі тамтешні зручності та комфорт дуже тужать за українською мовою, піснею. Отож і виникла ідея проїхатися по Ізраїлю, відвідати друзів та поспівати своїх пісень.
– І як вас там зустріли?
– Мене гостинно приймали всюди. Але дуже сподобалася кухня саме в Марка і Стели.
– То, виходить, у вас в Ізраїлі багато друзів?
– Це точно. І не тільки в Ізраїлі. Та й не випадково. Спробую пояснити зрозуміліше. Сьогодні не кожна людина зможе назвати, наприклад, відомих світових диригентів. Зате, скажімо, журналісти знають журналістів, музиканти – музикантів. Те ж бачимо і в жанрі авторської пісні.
Багато людей не знає бардів. Можливо, ще згадають Сергія Нікітіна, який написав «Александра, Александра – ето город наш с тобою…». Олександра Городницького старше покоління, можливо, пам’ятає. Але молодше покоління вже не знає ні Висоцького, ні Окуджаву. Це, напевне, й тому, що ми відійшли від російськомовної авторської пісні і зараз активно пропагується україномовна. Хоча її дуже мало. За моїми спостереженнями, україномовні автори більш популярні за кордоном, оскільки багато емігрувало з України, наприклад до Німеччини, Ізраїлю.
– З чого почалося ваше знайомство з Ізраїлем?
– Я прилетів до Тель-Авіва і відразу потрапив у літо: сонце, море, вода +27 градусів, на пляжі багато людей. У Йордані теж вода була +25.
Мені впав у вічі будинок майстра кераміки, обліплений різноманітними скульптурами. А ще він мене привабив жовто-блакитним фасадом. Справа в тому, що ортодоксальні євреї вважають: якщо вікна і двері будуть помальовані блакитним кольором, то диявол сприйме це за колір неба, а йому туди вхід заказаний. Тому розфарбованих у блакитний колір будинків там багато.
– На Поліссі також була така традиція – вікна і двері малювати блакитною чи синьою фарбою.
– Так. Для Полісся це теж характерно. Можливо, це колись і запозичили від євреїв, чимало яких жило в наших краях. Колись моя бабця розповідала, що о третій ночі ліки можна було купити лише у Гершка, аптек же по селах не було. Тільки у нього можна було придбати найсвіжіші оселедці, бо євреї весь час курсували своїми возами і возили товари. Вони були професіоналами в торгівлі, тоді як наші люди займалися землеробством і садівництвом.
Взагалі весь Ізраїль – країна-сад. Де колись була пустеля чи болото, нині милують очі клумби, ботанічні сади, розкішні газони, вздовж доріг – квіти, кущі чи дерева. Усе підливається іригаційними системами, якими оповита вся країна.
Ще мене вразили в Тель-Авіві електричні самокати напрокат, які береш і женеш куди очі дивляться. На другому кінці міста припаркував і розрахувався карткою. Є й велосипеди напрокат, але молодь більше користується самокатами. Просто, зручно, швидко.
– Пане Валерію, то ви там також погасали?
– Та ні, хотів повернутися додому неушкодженим! (усміхається – авт.) До того ж, щоб гасати на самокаті, треба спочатку звикнути до нього. Він же може розвивати швидкість до 60 кілометрів за годину.
У Тель-Авіві на арабському ринку, де торгують і євреї, продається сила-силенна всякої зелені. Так-от, там я знайшов табличку з українським підписом «Щавель». Решта – арабською, а щавель підписаний кирилицею. Отож і на чужині щавлевого борщу можна наварити.
А ще в різних місцях зустрів чимало вуличних музикантів.
– А ви брали з собою гітару?
– Не брав, бо летів лайнером, а інструмент – велика морока. За нього треба платити, причому стільки ж, як коштує квиток. Простіше ще одну гітару купити. Та і їхав я до своїх друзів, які в основному люблять авторську пісню: хтось займається професійно, інші – для себе, у когось діти грають, але гітари у всіх хороші.
– Що найбільше вразило в Землі обітованій?
– Дуже сподобалась мені Кесарія – місто, яке Ірод Великий розбудував як величезний порт. Це той Ірод, який кинув свою жінку в тюрму, де вбили її і двох їхніх дітей, оскільки ті стали на бік матері. Це той самий Ірод, до якого водили Христа, але тоді він був уже в Єрусалимі.
Неймовірні враження отримав від містечка Зіхрон-Яків, окрасою якого є ботанічний сад, збудований Едмондом де Родшильдом. Там є усипальниця-мавзолей, в якій Родшильд похований зі своєю жінкою.
Важко навіть уявити, скільки праці було вкладено, щоб у пустелі на горі виріс розкішний сад. Доки не облаштували крапельний полив, мільйони людей були задіяні над його створенням. Це у нас фонтани не працюють, дерева сохнуть, річки міліють. А в Зіхроні-Якові все функціонує, зрештою, як і по всій країні.
Хтось скаже, що наші села й міста часто захоплювали, грабували і руйнували всілякі зайди. Древнє єврейське місто Єрусалим не раз знищували під корінь, але його знову відбудовували. Тому там є сім рівнів: на руїнах будували нове місто, після знищення якого наступне будували по-новому. Окремі отвори сягають рівня першої забудови. Їхня глибина така ж, як висота 10-поверхівки. Все освітлене, можна заглянути і добре роздивитися, що там розкопали.
В Єрусалимі шанують набутки попередників. У Гетсиманському саду досі ростуть тисячолітні оливки, які ще плодоносять. Вони страшенно гіркі, але саме усвідомлення, що це оливки з Гетсиманського саду, просто вражає.
У християнському католицькому кварталі старого міста проживає десь 45 тисяч населення. Це не музеї, там живуть люди.
– А комунікації у старому місті є?
– Звісно, там є всі сучасні комунікації. З ранку до вечора кипить життя на ринку. Є багато монастирів різних конфесій.
У старому місті проживає найбільше християн, далі йдуть араби, а євреїв – всього-на-всього три тисячі. Там є і монастир так званих коптів, які не визнають людську природу Христа, а лише божественну.
Був я і біля Гробу Господнього. Фасад цього храму зроблений у 1149 році при тамплієрах. Хрестоносці розбудували і зробили його таким, яким він зберігся досі.
– Пане Валерію, далеко не кожен турист зможе стільки побачити і запам’ятати. Як вам це вдалося?
– Розумію, але моїм екскурсоводом був сам Дмитро Кімефельд. У минулому киянин, з яким ми разом виступали в багатьох концертах. Пригадую, на початку 80-х років він приїжджав до Рівного. Тепер він один з найбільш рейтингових та високооплачуваних гідів Ізраїлю. Дмитро возив мене своєю машиною і майже вісім годин водив по Єрусалиму та про все розказував. Моя розповідь – лише уривки від почутого, те, що відклалось у моїй пам’яті.
Хоча всі ті історії мені близькі. Я дуже добре знаю Старий Заповіт. Пригадуєте, у Святому Письмі сказано, що легше верблюду пролізти крізь вушко голки?..
– Можливо, це образний вислів?
– Мова про невеликий отвір поруч із воротами – те саме вушко голки. Коли людина заходила крізь цю дірку, то мусила нагнутись, і варта бачила, чи є у неї зброя, отож могла відразу відреагувати. Саме тому кажуть, що верблюду крізь цей невеликий отвір протиснутися легше, ніж багатому в Царство Господнє потрапити. Я, до речі, проліз!
Бачив я в Єрусалимі і синагогу, збудовану Коломойським. І там він є! Кажуть, що будівництво відбулося з порушенням канонів. Адже за єврейськими догмами синагога не може бути багатшою, аніж хата найбіднішого члена приходу. Натомість останнім часом у світі стали з’являтися синагоги, які нехтують цим правилом. Хоча справжні синагоги надзвичайно скромні на вигляд. А все для того, щоб навіть найбідніша людина почувалась у них комфортно.
Мандрував я і по Нетанії. Це північ Ізраїлю, поблизу Середземного моря, яке утричі солоніше за Чорне. Усе місто також у трубках іригаційної системи, інакше все б засохло за тиждень. У ньому проводиться багато фестивалів. В основному це місто облюбували багаті французи, які там побудувалися. Тому в кафе звучить переважно французька. Так само як у Франції, всюди французи днюють і ночують по кафешках.
Упродовж подорожі постійно зустрічав когось із колишніх знайомих: хтось музикує, інші на лікування приїхали, для когось Ізраїль став домівкою. Тож мене не дивує, чому люди їдуть з України. Хоча так би хотілось, щоб їхали до нас і дивувались нашим здобуткам. Бо і клімат у нас сприятливий, і люди працьовиті.
Спілкувалась Оксана ПИЦЬКА
Матеріали за подібною тематикою:
- Невідомий Китай українською від Михайла Іжика (ФОТО)
- Рівнянин за два роки проїхав автостопом двадцять країн Європи (Фото+Відео)
- Мандрівка Дунаєм під акомпанемент скрипки (фото, відео)
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»