Мандрівка Дунаєм під акомпанемент скрипки (фото, відео)

Колись давно, ще в школі, після того як я прочитала книгу «Стара фортеця», мені дуже-дуже захотілося побувати в Кам’янці-Подільському. Але моя мрія (тоді я думала, що то мрія) здійснилася лише минулого літа. Напевно, саме тоді в мене з’явилася нова мрія – побувати в Будапешті. Але ця історія не про Кам’янець-Подільський і не Будапешт, а про здійснення мрій.

Хотілося побачити не Париж чи Рим, навіть не Венецію чи Лондон.  Я й сама не можу сказати достеменно, чому саме Будапешт. Знаю тільки, що після того, як довго очікувала побачення з Кам’янцем-Подільським, я зрозуміла одне: не потрібно чекати здійснення мрії, до неї треба йти.

Спочатку вивчила, як мені здалося, всі тури, які охоплювали й Будапешт. Потім вирішила податися до мрії «своїм ходом» Але, зваживши на всі «за» і «проти», відмовилася від цього наміру. Натомість звернулася за порадою до добрих знайомих – Наталки та Євгена з «Тайстри Тревел», з якими торік усією редакцією мандрували Прикарпаттям. Переглянувши ще з десяток турів, ми зупинилися на одному. Дві ночі в Будапешті стали для мене перевагою над рештою пропозицій. Крім того у програмі були не менш привабливі Краків, Прага та Відень.

Та виникла ще одна проблема – пошук надійного компаньйона. Стати супутницею зголосилася моя кума, яка давно мріяла відсвяткувати свій день народження в подорожі Європою.

Першим містом у нашій мандрівці став мій улюблений Львів. Адже майже всі шляхи в Європу ведуть саме через це самобутнє старовинне українське місто. І, напевне, недарма. Треба ж підготувати людину, щоб для неї не стало шоком усе побачене в Європі.

Хто хоче пізнати душу Польщі, нехай шукає її в Кракові

Кордон ми минули у напівсні, простоявши три години на пропускному пункті. Щоправда, до польських прикордонників навіть не виходили. Паспорти вони зібрали, відмітку поставили, багажне відділення оглянули і побажали нам щасливої дороги.
Краків зустрів нас сонечком і гарною погодою, а ще чудовим гідом. Пані Марія закохала нас у це місто своїми розповідями, російсько-польською говіркою. Жодного передиху. «Шнеллі-шнеллі, кохані мої!», а ми слухали і дивувалися. Дивувалися розкішному Вавелю, спокійному і виваженому старому місту. Мабуть, ми не запам’ятали і третини з почутого, проте позитивних емоцій назбирали не на один день.

© Газета “7 днів”/ У королівський Вавель хочуть потрапити усі, хто приїжджає до Кракова. Навіть ті, кому важко вимовити його назву.

У Казімеж ми вже пішли самі. Вирішили, що екскурсій на цей день достатньо. Та й хотілося просто пройтися незнайомими вуличками. Зорієнтуватись, як нам краще йти, не змогли, тому вирішили звернутися до двох перехожих. Хлопці, як виявилося, родом з Тернопільщини, а у Кракові навчаються. Тож завдяки їм нам не довелося довго шукати дорогу. Пройшлися вуличками Казімежа, знайшли всі сім синагог, заглянули у два костели, бонусом побували на медовому ярмарку і знову повернулися до Вавеля.

В думках вже очікували, як після поселення в готелі повернемося у вечірній Краків… Але сталося не так, як гадалося. Через затори на дорогах довго добиралися до місця ночівлі, а відтак часу на заплановану прогулянку не залишилося.

Під осіннім небом Праги

Від Кракова до столиці Чехії – сім годин мандрівки, які пролетіли швидко, бо і дорога добра, і водії чудові. Та й за вікном було що подивитися…

© Газета “7 днів”/ Вигляд на Празький град з Карлівського мосту.

Прага зустріла нас маленьким дощиком, але це засмутило не так, як наш гід. Краківській Марії празька Фаріда програвала у всьому. «Ну все, – подумала я,– не зможе вона закохати нас у Прагу…» Не вразили й побачені площа Республіки і Вацлавська площа, де того дня відбувалися заходи, які трохи спаплюжили обидві локації. Але Прага дуже швидко розвіяла песимістичні настрої, зачарувавши астрономічним годинником, Карловим мостом, Празьким градом та ще багато іншим, заради чого варто було туди їхати. Тільки наживо побачивши собор Святого Віта, я зрозуміла, чому, як розповідала керівничка нашої групи Ярина, перед ним усі туристи стають на коліна. Довелось і мені постояти на колінах перед собором.., щоб сфотографувати його повністю.

© Газета “7 днів”/ Щоб сфотографувати величний собор Святого Віта, довелося стати перед ним на коліна.

З центру добиралися в готель на метро. Білет купили, карту маємо, початкову і кінцеву станцію знаємо.

Не витрачайте гроші на одяг, витрачайте на подорожі… Яка різниця, скільки років вашим кедам, якщо ви гуляєте в них по Парижу. Скрябін

Навіть знаємо, що потрібно робити пересадку на іншу лінію метро… Але вирішили перепитати, щоб не поїхати кудись в іншу сторону. Молоді люди, до яких ми звернулися, виявилися сербами. Ні англійської, ні української чи російської не знають. Тож кожен своєю мовою плюс кілька всім відомих англійських слів, і ми зрозуміли, куди нам потрібно їхати і де пересідати на іншу лінію. Що нас здивувало у празькому метро, то це відсутність турнікетів, лише апарати для пробивання дати і часу на куплених білетах. Після цього квиток діятиме протягом того проміжку часу, на який ви його придбали.

У Празі ми жили в новому районі міста, тому змогли роздивитись багатоповерхівки. Зацікавив будинок, що стояв поруч з готелем.
Панелька старого зразка, але на першому поверсі не квартири, а гаражі… Так само, як і у нас, старі багатоповерхівки утепляють, тому інколи не зрозуміло, новий то будинок чи старий.

Вічно величний Відень

Із самого ранку ми вже знову на ногах, адже нас очікує переїзд до Відня. Звичайно, це місто неможливо побачити за вісім годин, зате можна відчути розмірений його подих, велич та музику, яка звучить скрізь. Тут грають вуличні музики, а з костелів лунає класична мелодія, оперу ж подивитись і послухати можна прямо на площі (на стіні будівлі встановлений величезний екран).

© Газета “7 днів”/ Бельведер – літня резиденція одного з найвеличніших полководців свого часу принца Євгенія Савойского.

Палаци, музеї… Знову палаци, середньовічні костели і тут же магазинчики з сувенірами, кафешки, цукерні та бутіки… Все це вживається в одному місці. І люди, які намагаються зрозуміти тебе, а ти почуваєшся таким безтолковим, що не зміг вивчити хоча б англійську.

Коли подорожуєш, не знаючи англійської, починаєш розуміти, що означає народитися глухонімим. Пилип Бувар

Коли подорожуєш, не знаючи англійської, починаєш розуміти, що означає народитися глухонімим. Пилип Бувар
Далі знову палаци та шикарний і неперевершений Бельвідер, який, відверто кажучи, навіть трохи гнітить своєю красою. Костел Святого Стефанія і його височенна вежа, яка повністю не потрапляє в об’єктив фотоапарата…

© Газета “7 днів”/ А відпочити можна на площі Марії Терези.

Після побаченого захотілося просто зупинитися… Зупинилися, випили кави, а потім спокійно послухали трохи опери разом з не однією сотнею таких же, як і ми, простих смертних.

У світлі тисячі вогнів

Відень, звичайно, чудовий, але нас чекав Будапешт, моя мрія. Мені ще потрібно було з’ясувати, що ж я очікувала від цього мадярського міста. Приїхали ми в Будапешт практично опівночі. Тому якось несподівано за вікном автобуса з’явився у всій красі Дунай та угорський парламент. Того, що я тієї миті відчула, неможливо описати: водночас стало радісно і страшно… Нас чекала несподіванка: вночі розпочалася гроза. Гриміло, блискало, шуміло, але до ранку небо прояснилося. Раділи ми недовго, бо дощик нас супроводжував далі майже весь день. Однак і Пешт, і Буда гарні за будь-якої погоди. А те, що ноги мокрі, то це дрібниці.

© Газета “7 днів”/ Вигляд на Королівський палац.

Якщо хто був у Будапешті і не бачив Будинок парламенту, то вважай, що він не був у столиці Угорщини. Оглянувши цю візитівку Будапешта, ми спустилися до Дунаю, де зовсім недалечко, уздовж набережної стоїть 60 пар бронзового взуття – чоловічого, жіночого, дитячого… Це меморіал на пам’ять про жертви Голокосту. Тут, на березі Дунаю, в роки війни відбувалися масові розстріли. Нацисти приковували людей одне до одного, а потім стріляли в першу людину в шерензі. Тіло, що падало у воду, тягнуло за собою інші. Перед стратою із засуджених знімали взуття, а пізніше його продавали…

© Газета “7 днів”/ Угорці пам’ятають про загиблих євреїв.

Заглянули в Будапешті й у метро. Як же ми могли оминути цю історичну пам’ятку, адже будапештське метро є найстарішим на європейському континенті. Перша його лінія була відкрита ще 1896 року. Тепер по ній ходять потяги з трьох вагонів, стилізовані під старовину. А щоб потрапити до них, потрібно подолати лише декілька сходинок. До речі, спочатку ми взагалі подумали, що спускаємось у підземний перехід.

Після огляду пам’яток Пешта перебралися в таємничу Буду. Звичайно, першим ділом відвідали Рибальський бастіон. Просто не вкладається в голові, що все це (башти, шпилі, сходи) було задумано як тло для собору Матяаша. Тут безліч оглядових майданчиків, з яких відкривається чудова панорама на Дунай (були б крила, то й полетіла б). Пройшлися до Президентського палацу в Будайській фортеці та оцінили церемонію зміни варти біля нього.

© Газета “7 днів”/ Рибальський бастіон – одна з наймолодших пам’яток Будапешта на Дунаї.

Що ще вразило в Будапешті? Парламент? Звичайно. Собор Матяаша? Так. Дунай? Мости? Королівський палац? Так. Але найбільше – все це разом у нічних вогнях. Після прогулянки по нічному Дунаю на кораблику під звуки музики, коли навколо мільйони маленьких вогників перетворюються в цілісну картину, я зрозуміла, чому мене тягнуло саме в Будапешт!

 

Після цієї поїздки я впевнилася, що мрія, якщо до неї не йти, так і залишиться мрією. У нашому житті немає нічого вічного, крім емоцій та спогадів. Одяг зношується, машини ламаються, прикраси теж не вічні. Завтра ми вже не згадаємо, що їли тиждень тому. А ось місце, де ми були 10, 20 чи 30 років тому, назавжди залишиться в нашій пам’яті. Чи є в мене нова мрія? Звичайно, є.

Мрію здійснювала Світлана ПІКУЛА

 

Діліться корисною інформацією з друзями: