Як почати життя з нуля після втрат: історія жінки, яка пройшла через це і допомагає іншим

Вона виїжджала з дому з чотирма дітьми і думкою, що це ненадовго. Позаду залишилися будинок після ремонту, сад, який тільки почав плодоносити, і життя, яке ще вчора було звичним. У Рівному їй довелося починати з нуля – пройти через втрати, хворобу і розлучення, щоб знову знайти опору і відчути, що життя триває.

Все почалося в той день, коли треба було просто вийти і закрити двері.

У кімнатах ще залишалося їхнє життя – речі, які не встигли стати просто речами. Дім, у який вони зайшли зовсім недавно, після ремонту. Все зроблене під себе, без поспіху, з розрахунком на довгі роки.

За вікном був сад. Його садили поступово – дерево за деревом. Замовляли саджанці, чекали, доглядали. Він ще не встиг стати повноцінним, але вже був частиною дому.

Вона подивилась і вийшла. Після цього туди не повернулись.

Сад, що дав плоди без них

Про сад Тетяна дізналася вже потім – від сусідки. У той рік дерева вперше дали плоди. Ті самі, які вони садили кілька років – обережно, не все одразу. Вибирали, замовляли, чекали, поки приживуться. Доглядали, бо вірили, що це надовго.

Врожай був. Тільки збирати його було нікому.

Чотири доби в електричці

До 2014 року її життя було спокійним і зрозумілим: Луганська область, четверо дітей, власна фітнес-студія з обладнанням, нещодавно придбаний будинок. Вони зробили в ньому ремонт, облаштовували під себе, вкладалися в деталі й жили своїм звичним ритмом, не думаючи, що це може обірватися.

Війну вона до того знала лише з історії та фільмів.

– Найтяжчим було навіть не рішення виїхати, – каже Тетяна. – А усвідомлення, що це – війна. У сучасному світі це здавалося неможливим.

Вони їхали майже чотири доби – електричками, з пересадками. Четверо дітей, кілька валіз – і все, що вдалося взяти з собою.

Позаду залишалося все те, що ще вчора було їхнім повсякденням: робота, справи, звичний порядок, у якому кожна річ уже мала своє місце.

– Їхали з думкою, що це тимчасово, що все скоро закінчиться і ми повернемось, – згадує вона. – Але був один момент – коли вже виходиш, озираєшся і вперше допускаєш думку: а може, більше ніколи.

У дорозі Тетяна не чекала, поки все якось вирішиться. Почала діяти одразу – обдзвонювала фітнес-клуби в Рівному, шукала можливість зайнятися ділом.

Їй пропонували місця, але з умовою працювати за готовими програмами. Тетяна відмовлялась. Роками вона досліджувала жіноче тіло, займалася з різними віковими групами, вивчала стан жінки – і розуміла, що її сила саме в цьому підході. Відмовитися від нього означало втратити себе.

До слова, залізничний вокзал, з якого вони виїхали, наступного дня розбили. І вже потім вона не раз думала про це як про точку, після якої повернення стало неможливим.

Місто, яке прийняло як рідну

До Рівного вони приїхали практично з нічим. Оренда житла різко зросла, невизначеність тиснула з усіх боків. Починати з нуля завжди непросто, а тут – нове місто, без жодних контактів і готових можливостей, відповідальність за дітей і повна невідомість попереду.

Це більше нагадувало шок – і саме в такому стані доводилося діяти.

Тетяна знайшла жіночий клуб, почала знайомитися з людьми, шукати своє середовище. Дізналась про фестиваль у парку Шевченка – і прийшла туди без жодних зв’язків, просто попросила про можливість провести майстер-клас. Їй сказали «так».

На відкритих заняттях із бодіфлексу і дихальної гімнастики – просто неба, серед дерев і незнайомих людей – вона вперше відчула: це потрібно. Жінки відгукувались, включались, і результат було видно одразу – ще під час заняття.

Далі Тетяна почала шукати тренерів у соцмережах – не просто фахівців із фітнесу, а тих, хто працює не лише з тілом, а й із внутрішнім станом людини. Писала, знайомилась, запрошувала до співпраці.

Невдовзі з’явилась можливість працювати в торговому центрі «Скеля» на Ювілейному. Вони об’єдналися, організували відкриття – і прийшло багато жінок. Так з’явився фітнес-простір із різними напрямами, живою енергією і увагою до жінки.

Усе це – за два місяці після приїзду.

– Рівне прийняло мене як рідну дитину, — каже Тетяна. – Тут я знайшла не лише клієнтів, а друзів, однодумців, підтримку.

Паралельно вона долучалася до програм підтримки жінок-переселенок. Один із перших проєктів – інтеграція жінок в Західній Україні – став великим досвідом: спорт, підтримка, участь індустрії краси. Це був простір, де жінка могла трохи видихнути і відновитися.

Пізніше Тетяна навчалась у «Дія.Бізнес». Грантову підтримку в межах проєкту вона отримала лише тиждень тому. Водночас раніше неодноразово вигравала гранти на обладнання. Розвивалась і шукала нові формати роботи. Зокрема, проводила мобільні тренування – їздила в різні міста, працювала з жінками там, де вони хотіли займатися.

Коли шок відступає

Шок не триває вічно. Спочатку він тримає – не дає розсипатися, змушує діяти навіть тоді, коли ще не до кінця розумієш, що сталося. Але з часом він відходить, і разом із цим поступово приходить усвідомлення.

Саме в цей період Тетяна потрапила до лікарні – на операцію на венах. І тоді, коли здавалося, що життя вже почало вирівнюватися, до неї вперше по-справжньому дійшло все пережите.

Вона сама говорить про це просто: «дійшло, як до жирафа».

Після цього з’явився тяжкий емоційний стан, схожий на депресію – коли разом із відступом шоку відкривається те, що раніше трималося всередині, і виявляється значно більшим, ніж можна було витримати одразу.

Її тримали діти, тримала справа, тримали люди, яких вона зустріла вже в Рівному.

А потім у житті Тетяни сталося ще одне випробування – розлучення після двадцяти трьох років шлюбу. Четверо дітей, спільне життя, спільний досвід – і рішення, яке прийняв чоловік.

– Це була його ініціатива, він так вирішив, – каже вона.

У той період її ставлення до себе різко змінилося. Самооцінка впала, і Тетяна дедалі більше зосереджувалась на дітях, роботі, відповідальності, ніби відкладала себе на потім і повністю занурювалась у турботу про інших жінок, поступово перестаючи помічати себе.

Ззовні це виглядало як рух уперед: вона працювала, допомагала іншим, тримала все на собі.

Але з часом Тетяна сама назве цей період інакше – не як життя, а як постійну боротьбу, в якій просто не було місця для себе.

В одній руці – крапельниця, в іншій – конспект

2023 рік. Лікарі озвучили діагноз – той, який вона й досі не любить вимовляти вголос. Це був сильний удар, але разом із ним прийшло й інше відчуття – дуже чітке і несподівано тверде: вона хоче жити і ще має заради чого.

– Я дуже люблю життя, – каже Тетяна. – У мене дорослі діти, і я мрію побачити ще своїх онуків, прожити ще багато щасливих моментів. 

Вона проходила лікування, перенесла операцію, пройшла частину хіміотерапії. Це був непростий період, але навіть тоді Тетяна не зупинилась – продовжувала вчитись, розвиватись, шукати нові знання для своєї справи.

Саме тоді в її житті з’явились трансформаційні ігри. Вона навчалась на ігропрактика, проходила курс, працювала з матеріалами глибоко і чесно – настільки, наскільки це було можливим у тих обставинах.

І є один момент, який Тетяна згадує особливо чітко.

Під час процедури в одній руці була крапельниця, а в іншій – конспект.

Вона занотовувала, вчилась, працювала з собою – і в цьому знаходила опору.

– Поруч зі мною лежали жінки, яким було дуже тяжко після хіміотерапії, а я вчилась, писала і жила, – говорить Тетяна. 

Цей період вона сприймає не лише як лікування.

Це був процес повернення до себе – поступового, непростого, але чесного.

Згодом Тетяна прийняла рішення не продовжувати частину лікування і зосередилась на відновленні, роботі та тому, що давало їй відчуття життя.

Сьогодні вона знову тренує, працює з жінками і продовжує розвиватись.

– Я вірю: коли є бажання жити й віра в Бога як у головного лікаря, навіть найскладніше випробування можна пройти. 

Солоне тісто і жінка, яка повернулась

Найпотужніша реабілітація прийшла звідти, звідки вона не чекала.

Тетяна почала волонтерити у Будинку милосердя в Тучині. Там живуть жінки – соціально незахищені, після інсультів, фізично ослаблені, часто самотні. Деяких залишили рідні, виїхавши за кордон. Деякі роками не бачать близьких.

Вона приходила до них як арттерапевтка і тренерка. Кожного разу приносила щось нове – просте, але тепле. Малювали, рухались, сміялись, проживали разом маленькі моменти, які повертали відчуття життя.

Тетяна привезла мазь від пролежнів, яку знайшла в одному з центрів у Рівному. Проводила легкі тренування – не «за програмою», а під кожну жінку окремо, з урахуванням її стану і можливостей.

– Допомагаючи їм, я повертала себе до життя, – каже вона. 

Одну історію Тетяна згадує щоразу. І щоразу – зі сльозами.

Серед підопічних були жінки з тяжкими станами, які майже не контактували з оточенням. Вони ніби були поруч – але водночас десь дуже далеко.

Якось під час заняття Тетяна принесла солоне тісто. Проста вправа – не про результат, а про дотик і взаємодію. Вона підходила до кожної жінки, брала їхні руки в свої, допомагала ліпити, говорила тихо і спокійно.

І в якийсь момент одна з жінок – її звати Лєна, вона й досі живе там – раптом відгукнулась. Погляд змінився. З’явилась присутність.

Жінка почала говорити – ясно, усвідомлено, ніби повернулась у розмову, з якої давно випала. Це тривало недовго, але цього вистачило, щоб усі, хто був поруч, відчули: щось змінилося.

– Це була жива, справжня жінка, – каже Тетяна тихіше. – І ми всі стояли поруч і не могли повірити. 

Сьогодні, коли вона приходить до Будинку милосердя, Лєна впізнає її. Обнімає, реагує, усміхається – по-своєму, але щиро.

– У такі моменти я точно знаю: те, що я роблю, має сенс.

«Війна війною, а фітнес поїхав»

Тетяна Кіреєва – тренерка з п’ятнадцятирічним досвідом. Нутриціологиня, арттерапевтка, інструкторка з дихальних практик, ігропрактик трансформаційних ігор. Навчалась в академії фітнесу та в університеті Шевченка в Луганську. Сьогодні веде заняття в орендованій студії (після закриття власної у 2022 році на Ювілейному) та проводить аквааеробіку в SportLife.

Але за цими переліками – її власний досвід. Вона сама пройшла через переїзд, втрату дому, хворобу, розлучення після двадцяти трьох років шлюбу. І водночас змогла змінити себе – не лише зовні, а й глибше. Зокрема, пройшла власну трансформацію і схудла на чотири розміри.

До клієнток Тетяна підходить так, як сама колись потребувала – без тиску і без готових схем.

– До мене жінки приходять не за вправами, – каже вона. – Вони приходять зрозуміти своє тіло і змінити свій стан. 

Робота починається з діагностики: склад тіла, рівень підшкірного і вісцерального жиру, вода в організмі, біологічний вік. Далі – індивідуальні рекомендації, зокрема щодо харчування, щоб зміни були не короткими, а стійкими. І лише потім – тренування.

Без тиску, без крику, без «ти мусиш». Тетяна поруч – щоб підтримати і скоригувати, а не змушувати. І в якийсь момент, каже вона, з’являється бажання рухатися далі – не через примус, а через відчуття результату.

На заняттях – сміх, легкість, жива енергія. Музику Тетяна підбирає довго й уважно, бо від неї багато залежить.

Коли вона виїхала з Луганська, колишні клієнтки писали їй: «Війна війною, а фітнес поїхав – оце справжня печалька».

Вона згадує це з усмішкою, але пояснює серйозно:

– Бо це ніколи не було про спорт. Це було про стан, у якому хочеться жити. 

Рух, говорить Тетяна, змінює не лише тіло. Під час тренування організм реагує – з’являється більше енергії, змінюється самопочуття.

І вона добре знає це з власного досвіду.

Були періоди, коли після паузи доводилося буквально змушувати себе підвестися. Тіло не слухалось, сил не було, Тетяна ледь рухалась по дому. Але варто було почати – і поступово щось оживало. А в кінці, як сама каже, вона вже «летіла додому на крилах».

Два весілля – через екран

Є речі, які досі можуть її ламати.

Її діти виросли й розлетілись по різних країнах. Зустрічі стали рідкістю, і те, що мало бути поруч – живим, теплим, звичайним – стало далеким і відкладеним у часі.

Два весілля старших дітей вона прожила через екран. Дивилась, усміхалась, трималась. А всередині стискалось серце – так, що потім це відгукнулося і на стані, і на здоров’ї.

– У такі моменти я не відчуваю себе сильною, – зізнається Тетяна. – Я відчуваю себе без сили. 

Вона на мить замовкає, ніби прислухається до себе.

– Навіть зараз хочеться плакати. 

Раніше Тетяна цього не дозволила б собі. Довгий час жила з відчуттям, що має бути сильною – витримувати, справлятися, не показувати слабкості, тримати все на собі.

– Це теж ярлик, – говорить вона вже спокійніше. – Я втомилась жити в постійному «треба», в ролі, де немає місця для слабкості, тиші, відпочинку. 

І саме тут для неї починається інше розуміння сили.

Не як здатність витримати все і не зламатися, а як здатність чесно прожити свій біль, не ховаючись від нього і не роблячи вигляд, що все добре.

Дати собі час. Дозволити собі бути не лише сильною.

І знову піднятися – не тому, що так треба, а тому, що всередині залишається просте і дуже вперте бажання жити.

Вдихаю щастя, видихаю добро

Колись на її сторінці у Facebook довго стояв один рядок: «Вдихаю щастя, видихаю добро».

Сьогодні Тетяна каже, що це про неї точніше, ніж будь-які слова про силу. Бо за роки втрат і постійної боротьби вона прийшла не до гучних висновків, а до дуже простого висновку: життя не треба весь час витримувати. Ним ще можна дихати.

– Жити – це не виживати, – каже Тетяна. – Це відчувати себе живою в кожному моменті. Прокидатися не з напругою, а з відчуттям: я є. І цього вже достатньо. 

Не відкладати себе на потім. Не чекати, поки настануть кращі часи. Вчитися створювати їх із того, що є зараз, навіть якщо після всього залишилось не так багато, як колись.

Тим, хто теж змушений починати спочатку, вона не дає великих рецептів.

Каже простіше:

– Починайте з дихання. З одного повільного вдиху і видиху. Коли немає ані сили, ані віри, тіло може стати вашою першою опорою. Не потрібно одразу ідеально. Потроху. Крок за кроком. 

За вікном студії – звичайний день. Жінки приходять на заняття зі своїм життям: хтось після роботи, хтось із втомою, хтось із тривогою, яку не дуже вміє пояснити словами. Тетяна зустрічає їх, вмикає музику, яку завжди добирає уважно, і починає працювати.

Для когось це тренування.

А для когось – перший за довгий час спосіб знову відчути себе живою.

Читайте також: Як жінки починають власну справу під час війни – досвід тренерки з Рівненщини