Як жінкам почати власну справу під час війни, коли здається, що змінювати щось уже пізно або надто ризиковано? З цим запитом до тренерки Ганни Дідик приходять сотні жінок з різних регіонів України – від Рівненщини до півдня.
Одного разу під час тренінгу жінка підняла руку і запитала: «А вам не було страшно звільнятися з роботи?» Ганна Дідик усміхається – це запитання вона чує часто. І щоразу думає: якщо людина його ставить, вона вже майже готова. Просто ще сама цього не усвідомлює.
Таких моментів у її роботі багато. Непомітних для сторонніх, але визначальних для тих, хто приходить. Коли людина заходить розгубленою, а виходить із відчуттям, що може. Коли жінка, яка роками ліпила з глини «для себе», раптом бачить у цьому справу. Коли підліток уперше вчиться не лише говорити, а й слухати.
Інші історії проєкту «Повір і зроби»: Фермерські канікули і старий садочок: як на Рівненщині створюють простір відновлення для дітей
За 2025 рік через тренінги, консультації та заходи Ганни пройшли понад 450 людей. Від початку цього року – вже більше 125. Серед них – жінки з Рівненщини, Закарпаття, Одещини, Миколаєва, дружини військових і загиблих захисників, жінки, які виїхали з прифронтових регіонів, підлітки і навіть кілька чоловіків-ветеранів. Усіх їх об’єднує одне: вони приходять у момент, коли розуміють, що далі так, як було, не працює. Але як інакше – ще не знають.
Від банку до школи – і далі
Щоб зрозуміти, як Ганна Дідик стала тренеркою і менторкою, треба повернутися значно раніше – ще до війни і навіть до роботи в школі.
За освітою вона економістка і педагогиня. Близько десяти років працювала у фінансових установах – із цифрами, бюджетами, клієнтами. Здавалося б, зрозуміла й передбачувана траєкторія. Але згодом щось змінилося – і вона опинилася в загальноосвітній школі.
Мріяла викладати фінансову грамотність і основи економіки – те, що, як була переконана, дітям потрібно не менше, ніж математика. Та реальність виявилася іншою: навантаження дали інше, і вона почала викладати географію.
«Вже в дорослому віці бачу, наскільки ми не вміємо планувати бюджет і розпоряджатися фінансами, – каже вона. – Люди часто звинувачують владу в речах, у яких самі не розбираються. Ті суперечки у Facebook якраз про це: ми далекі від елементарних понять, але впевнені, що знаємо краще».
Попри розрив між очікуванням і реальністю, саме школа дала їй важливий досвід. Там вона почала працювати з дітьми, які мали труднощі в навчанні та особливі освітні потреби. Під кожну дитину – окремий підхід. Не за підручником, а під конкретний запит.
Якщо дитина не сприймає матеріал звичним способом – значить, потрібно знайти інший. І вона шукала.
Ганна бачила, як змінюється погляд, коли нарешті «складається». Як дитина, яка ще вчора відмовлялася навіть пробувати, починає діяти. Це надихало і поступово відкривало головне: зміни починаються не з інформації, а з відчуття безпеки – коли тебе чують і приймають.
Але залишатися в школі на тій зарплаті, коли їй уже було під сорок, вона не бачила сенсу.
А потім настав лютий 2022-го – і питання «що далі?» перестало бути просто особистим. Воно стало невідкладним.
Пошук, який став справою
Після початку повномасштабного вторгнення Ганна зрозуміла: повернення до попереднього життя не буде. Почався, як вона каже, «пошук себе» – як реалізуватися і водночас бути корисною.
Спершу вона сама ходила навчатися. Тренінги від жіночих організацій, Спілки жінок Рівненщини, «Дія.Бізнес». Слухала, занотовувала, ставила запитання. Їздила на конференції, знайомилася з людьми, пробувала різне.
Поступово цей рух змінив напрям: вона стала не лише учасницею, а спікеркою і тренеркою в тих самих проєктах, де ще недавно сиділа в залі у ролі слухачки.
Цей перехід був непростим – і не лише професійно. Постійні поїздки, навчання, нові контакти – все це не раз викликало нерозуміння вдома. Рідні не бачили сенсу в тому, що вона робить. Питали: навіщо? Що з цього буде?
«Я вперта і не здавалася, – каже вона. – Коли вони побачили результат, питань більше не виникало».
Переломним став 2024 рік. Ганна пройшла сертифікацію Міжнародної організації праці за програмою «Розпочни та вдоскональ свій бізнес». П’ять повних тренінгових днів, після яких учасники виходять із готовими бізнес-планами і можуть подаватися на грантову підтримку.
«Цією програмою я дуже пишаюся. Вона структурована, дає цілісне бачення. І хоча триває п’ять днів, завдяки ігровим механікам усе відбувається інтенсивно і практично. Люди одразу пробують, не відкладаючи “на потім”».
Цей досвід дав Ганні не лише інструменти. Він познайомив із людьми, які, за її словами, «змінюють цей світ» – підприємцями, тренерами, тими, хто розвиває економіку країни просто зараз, в умовах війни.
І водночас став для неї підтвердженням: вона рухається у правильному напрямі.
Жінка з глиною і свічками
Основна аудиторія Ганни – жінки. Частково це визначають умови проєктів: більшість із них фінансуються міжнародними донорами з фокусом на підтримку жіночого бізнесу. Але є причина, яку не потрібно довго пояснювати.
«Наші чоловіки зараз захищають країну. Тому розвиток економіки багато в чому тримається на жінках, – каже Ганна. – І я захоплююся ними. Ми створюємо красу, цінності, продукти – намагаємося жити в тих умовах, які є. Дивлюся на них і думаю: ми як барон Мюнхгаузен – витягуємо себе за волосся. І таки витягуємо».
За цими словами – конкретні історії. Після тренінгів кілька жінок написали бізнес-плани, отримали гранти і запустили власну справу.
Зараз на менторському супроводі в Ганни – жінка, яка переїхала зі сходу. До війни вона ліпила глиняний посуд і робила декоративні свічки – для себе, без думки про продаж. Після навчання написала бізнес-план, отримала грантову підтримку і тепер крок за кроком перетворює своє захоплення на стабільну справу.
Те, що колись було способом відволіктися, стає джерелом доходу. І не лише доходу – опори. Відчуття, що ти можеш стояти на ногах.
До Ганни приходять і ті, хто вигорів – на роботі, у своїх обставинах, у собі. Жінки, які вагаються: піти чи залишитися, починати чи ще зачекати.
«Якщо людина приходить із таким запитом, вона вже в більшості випадків думає про власну справу, – пояснює Ганна. – Це відчувається одразу. Одне з перших запитань майже завжди однакове: а вам не було страшно звільнятися з роботи? І це підказка. Значить, вона вже стоїть на цьому порозі – просто боїться зробити крок. Моє завдання – не підштовхнути, а допомогти їй самій це побачити».
Простір, який з’явився з потреби
Студію Ганна відкрила в січні 2024 року – власним коштом і за підтримки чоловіка. До цього проводила заняття там, де вдавалося: у кав’ярнях, бібліотеці, «позичених» приміщеннях. Технічно це працювало. Але щоразу доводилося підлаштовуватися під чужі правила – замість того, щоб створити простір під свої завдання.
Ідея визрівала поступово. У 2023 році запити стали чіткішими і різноманітнішими: профорієнтаційні зустрічі, трансформаційні ігри, групи самодопомоги. Паралельно тривала робота з дітьми. Усе це вже не вкладалося у випадкові локації – потрібне було місце, яке не доведеться щоразу «позичати».
Так з’явилася студія.
Сьогодні тут проходять тренінги, консультації, заняття для дітей, групи психоемоційної підтримки. Простір відкритий і для інших – освітян, психологів, фахівців, які можуть проводити тут свої заняття.
Студія окупається. Але найбільший виклик виявився не фінансовим, а дуже практичним – як обігріти приміщення під час відключень світла.
Водночас значна частина роботи відбувається за межами Костополя. За останній рік Ганна проводила тренінги на Рівненщині, Закарпатті, в Одесі, Миколаєві. Вона бачить різницю між людьми з різних регіонів – і сприймає її як ресурс.
«Мені дуже шкода, що колись ці відмінності використовували, щоб роз’єднати країну, – каже вона. – Насправді вони нас підсилюють. Ми доповнюємо одне одного – і саме це може робити нас сильнішими».
«Ми вміємо говорити, але не всі вміють слухати»
Окремий і важливий напрям у роботі Ганни – підлітки. Для молоді 14–17 років вона проводить безкоштовні профорієнтаційні заняття в межах проєкту «Ігротрансформація для підтримки та розвитку».
Тут говорять про критичне мислення і маніпуляції, про фінансову свідомість і відповідальність за власний вибір. І водночас – про базові речі: як говорити так, щоб тебе почули, і як слухати так, щоб справді чути.
Підлітки вчаться розуміти себе, аналізувати щоденні ситуації та бачити можливості – навіть у складних умовах. Особливо в складних умовах.
«Зараз молодь особливо потребує опори, – каже Ганна. – І ця опора не абстрактна. Це конкретні навички: як не потрапити в пастку маніпуляцій, як зробити свідомий вибір, як розпоряджатися грошима. І – як бути поруч з іншою людиною так, щоб вона це відчула».
Останнє – вміння слухати – проходить через усі її програми: і для дорослих, і для підлітків.
«Люди ставлять запитання і не слухають відповідь. Перебивають, намагаються довести своє, роздають непрохані поради, не вникаючи в стан іншого. А інколи достатньо просто бути поруч і дати відчути: я тебе чую, – говорить вона. – Я бачу це постійно – на тренінгах, у розмовах, у звичайному житті. Тому свідомо закладаю в кожну програму час на активне слухання».
Це не формальна вправа. Це відповідь на реальну потребу – особливо зараз, коли люди перевантажені, виснажені й часто почуваються непоміченими.
«Ми всі хочемо підтримки. Але не завжди усвідомлюємо, що цього ж потребують і від нас, – каже вона. – Із порожнього глечика не наллєш. Тому важливо спершу подбати про себе – щоб мати що віддавати іншим».
Ліс за півгодини на велосипеді
На запитання, де вона бере сили на все це, Ганна відповідає просто: природа і люди поруч.
Костопіль – невелике місто, з усіх боків оточене лісами. Пів години на велосипеді – й ти вже серед дерев: чуєш пташиний спів, торкаєшся моху і кори. Для неї це не просто прогулянка і не спосіб «вимкнутися». Це спосіб повернутися до себе.
Вдома теж знаходить свій ритм відновлення – через роботу руками. Може сама прибити поличку чи пошпаклювати стіну. Каже, це її релакс. У їхній родині ніколи не ділили справи на «жіночі» та «чоловічі» – і це для неї природно.
І ще один ресурс – люди поруч.
«Я вдячна, що зараз поруч ті, хто наповнює і надихає, – каже Ганна. – Якщо обираєш токсичне середовище – воно виснажує. Якщо своє – дає сили рухатися далі. Середовище – це не фон. Це частина тебе».
І в цьому – суть того, що вона робить. Ганна не лише навчає підприємництву чи профорієнтації. Вона створює середовище, в якому люди починають вірити, що можуть.
«Від нас залежить більше, ніж здається, – каже Ганна. – Так, є обставини, які від нас не залежать. Але що ми робимо в цих обставинах – це вже наш вибір».
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці в межах стипендіальної програми для журналістів. Зміст публікації є повною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Фонду.
Читайте також: «Після війни тут має хтось жити»: історія викладачки з Рівненщини, яка вчить підлітків відповідальності за свою громаду
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.