Майже 18 років Тетяна Михайлюк як ювенальна поліцейська вилучала дітей із неблагополучних родин і передавала їх далі – службам, закладам, прийомним сім’ям. Сім місяців тому вона вперше залишила одну з таких історій у себе вдома. Так службове рішення стало особистим – і порожня кімната перетворилася на тимчасовий прихисток для чотирирічної Діани.
Так 47-річна інспекторка ювенальної поліції Рівненщини стала патронатною мамою Діани. Разом із нею в дім повернувся дитячий ритм – казка перед сном, нічні пробудження, пояснення простих речей, які дорослим давно здаються очевидними.
– Я фанатична мама, обожнюю своїх дітей. Раніше не розуміла людей, які обіймають чужих малюків. Думала: як так? Я люблю – це мої. А інша дитина… ну, усміхнуся їй. І все.
Тепер ці слова згадує інакше, називає ті переконання «надуманою дурницею».
– Я стала любити чужу дитину. Вони всі однакові – дивляться з вірою, з надією, щиро чекають чогось доброго. І коли так дивляться, відвернутися тяжко.
Геройством це не вважає. Каже, навантаження, звісно, більше: потрібно приготувати, прибрати, купити, чимось поступитися своїм. Але допомогти дитині – не щось непосильне. Це може зробити кожна доросла людина.
Кімната, яка чекала
Тетяна Михайлюк працює ювенальною поліцейською з 2007 року. Майже 18 років вилучала дітей із неблагополучних родин і не раз поверталася додому з думкою, що може зробити для них більше.
– Пам’ятаю, дитині років п’ять – ходить по хаті, а трусики спадають, бо просто нема одягу. Ми збирали речі, я завозила. Бувало, приходиш – у неї іграшка без рук, без ніг, без очей. Вона її обіймає, цілує… Думаєш: яке в неї буде уявлення про дитинство?
Тоді могла лише поспівчувати – своїх дітей ледве встигала зібрати до школи.
– А тепер вони виросли. Донька поїхала на навчання, кімната стоїть порожня. І я подумала: чому не поселити там дитину? Ліжко є, стіл є – нехай живе.
Найтяжчим було не переконати рідних, а погодитися самій.
– Коли знайшла аргументи для себе, тоді вже сказала дітям. У родині ніхто не був проти. Спробувати завжди можна.
Година на рішення
Патронат – одна з найшвидших форм тимчасового влаштування дитини: від дзвінка до переїзду можуть минути лічені години. У випадку Тетяни так і сталося.
– Це була буквально година. Я вже летіла додому, потім – у службу у справах дітей. По дорозі купила вафлі, щоб дати малечі, якось прихилити до себе. І думала, чи є вдома що їсти, бо вчора ще не знала, що сьогодні приїде дівчинка.
Зателефонувала колезі – до аптеки вже забігли разом.
– Дайте нам памперси.
– Який розмір?
– Дівчата, ось вона – стоїть перед вами, важить 18 кілограмів. Дайте, будь ласка.
Усе, що обговорювали раніше – які іграшки купити, буде хлопчик чи дівчинка, одна дитина чи двоє – того дня просто втратило значення.
– Викупали, щось одягнули з того, що дала колега. Потім поїхали в «Єву» і почали з найпростішого: засоби для купання, гребінець, щіточка, поїлка, крем. А вже після цього – одяг.
Дівчинка, яка не звертала уваги
Діана увійшла в дім перелякана, але не так, як очікували дорослі: не плакала, не кричала – просто ніби їх не помічала.
– Ходила і не дивилася на нас. Жила сама собою, нічого не просила від дорослих – сама діставала те, що треба. Падала – не плакала, хоча їй було боляче. Нам боляче дивитися, а їй – ні. Люди поруч для неї просто були, і все. Але щось усередині все ж переживала: довго не могла заснути, прокидалася і тихенько чекала. Підійдеш із усмішкою – і вона у відповідь.»
Перший тиждень родина вирішила лише спостерігати – не виховувати, не встановлювати правил. Підстраховували, щоб не впала, мили руки й обличчя, але не намагалися вписати її в новий розпорядок.
– Можна ж одразу почати: не можна кидати, треба чистити зуби, спати за режимом, їсти ложкою. Але дитина потрапила в чужий дім і вперше бачить цих людей – і з порога правила? Відчула, що так не варто.
У перші дні Тетяна більше вчилася сама – дивитися, чекати і не поспішати з «правильним» вихованням.
– Треба було спочатку зрозуміти її, а не перевиховувати з першої хвилини.
Картопля на сніданок
Те, що раніше залишалося по той бік служби, наступного ранку з’явилося на її кухні.
– Пішла обирати картоплю. А Діана підійшла, мовчить. Взяла картоплину. Думаю, подивиться і покладе – а вона їсти почала.
Спершу Тетяна вирішила: може, сироїдка. Але ні – просто не знала іншої їжі. Тепер уже обирає:
– Супчик чи картоплю з котлетою?
– Котлету!
Сирої картоплі відтоді більше не їсть.
Побутових речей дівчинка теж не знала: ложку тримала невпевнено, не розуміла, для чого виделка, їла руками. Витиралася рукавами – об диван, об будь-що поруч. З фруктів знала лише лимон. Апельсин, мандарин, банан – звичні для більшості дітей – побачила, напевно, вперше.
– Ми не знали, що таке буває, – не приховує подиву патронатна вихователька. – А тут це вже було в мене вдома. І розумієш: тепер це твоя відповідальність.
Після цього, каже Тетяна, історії з роботи перестали бути чужими.
Урок довіри
Найскладнішим виявилося не купити одяг і не приготувати їжу, а навчитися говорити з дитиною, яка за віком здається старшою, а за розумінням світу – значно молодшою.
– Спочатку звертаєшся, як до чотирирічної, а потім бачиш – не розуміє. Треба показувати: це так, а це так. І говорити дуже простими словами.
Вона могла щось робити, падати, перечіплюватися – і мовчати. Не кликала, не просила. Тетяна підходила і підказувала:
– Скажи: допоможи мені. Повтори. Попроси.
Спати сама теж не могла. Потрібно було лягти поруч, тримати за руку чи ногу, монотонно розповідати казку – тільки тоді засинала.
– Зараз уже нічого не потрібно, – каже співрозмовниця. – Дівчинка знає своє ліжко, розуміє, що час спати, бо надворі темно.
А тоді було інакше. Втім не поспішали.
– Хотілося зробити «як правильно». Але спершу має з’явитися відчуття безпеки, а вже потім – правила.
Перші «ми»
Приблизно за тиждень Діана почала помічати дорослих – не просто бачити, а реагувати. Хвилювалася, коли хтось збирався виходити з дому.
– Дуже погано говорила, але все повторювала: «Ти куди? Ти куди?» За всіма стежила. Усі мають бути вдома, на очах.
Згодом почала сама підходити й залазити на руки. Нічого не просила – просто сиділа, притискалася, обнімала.
– От тоді я зрозуміла: довірилася.
Потім з’явилося нове слово – «ми». «Ми підемо. Це наше. У нас дома. Це наша машина». Відтоді дівчинка вже не просто жила поруч – вона була разом з ними.
У родині з’явилася улюблена Діанина фраза: «Нічого страшного». Щось впало – прибрали. Розлилось – витерли. Зламалось – полагодили або викинули.
– А все інше можна пережити. Головне – нічого страшного.
Буденність змінилася
Поява дитини змінила повсякденний ритм родини: з відкритих поверхонь зникли ножі, виделки, ножиці та інші небезпечні речі, а будь-які плани довелося звіряти з простим запитанням – хто сьогодні вдома і куди можна разом.
За майже двадцять років роботи Тетяна не раз приїжджала вилучати дітей із родин. Біля будинків зазвичай стояли сусіди – дивилися, але втручалися рідко.
– Коли питала, чому не повідомили раніше, відповідали: «Ми не знали». Але хіба можна не знати, що роками поруч так живе дитина?
Тепер ці історії звучать інакше, бо одна з них раптом опинилася в її власній квартирі.
– Раніше я це бачила і передавала далі – службам, іншим людям. А тепер це в нас вдома, і вже ми відповідаємо за результат.
Оточення реагує по-різному. Часто чує: «Навіщо той клопіт? Жила б спокійно». На це Тетяна має просту відповідь: війна найбільше б’є по тих, хто росте зараз. Дитина тримається за відчуття безпеки – і саме його шукає насамперед.
Сім місяців відкриттів
Зміни почали вимірюватися дрібницями. Перша поїздка в торгово-розважальний центр «Метро» стала подією: Тетяна посадила Діану у візок, і та у захваті дивилася на світло, людей, махала всім рукою – ніби відкривала новий простір. Уже більшенька, а реагувала так, ніби вперше побачила світ.
Перший сніг – теж відкриття. «Ти їздила на санчатах?» – «Їздила». Сідає – і не знає як: стала колінками, задом наперед. Посадили, пристебнули – і сміється, сніг в обличчя, а вона щаслива.
Тепер Діана ходить у садочок.
– Після занять про сім’ю підходить до кожного вдома: «Треба показувати любов. Я тебе люблю». Просить скласти сердечко пальцями – і радіє. У казках, як-от «Колобок», з’явилися знайомі імена: «Жили собі баба Галя і дід Гріша. Це мої батьки», – усміхається Тетяна.
Не назавжди
Від початку Тетяна знала: Діана в родині тимчасово. Патронат – не всиновлення, а підготовка до нової сім’ї. Але знати й не прив’язуватися – різні речі.
– Ми розуміємо, що це не назавжди. І не говоримо їй про далеке майбутнє. Говоримо про сьогодні – що робитимемо зараз. Обіцянок на «колись» не даємо.
Тетяна не раз чула і читала, що не можна прив’язуватися.
– Але як? – наче запитує жінка. – Вона приходить і каже: «Я тебе люблю». Як на це не відповісти?
У родині вже вирішили: знайомство з майбутніми батьками буде поступовим, без різких розривів.
– Нехай завойовують її довіру. Спочатку в гості, потім – жити. Так просто її ніхто не відірве.
Найбільше Тетяна хвилюються не за себе, а за дитину: «Вона маленька. Хочемо, щоб їй було добре». Про це патронатна вихователька говорить спокійно: їхнє завдання – бути поруч, а потім відпустити.
Повірила і зробила
Після цього досвіду, каже Тетяна Михайлюк, змінилося ставлення до власного життя. Коли дивиться на дитину, яка не знала простих речей, розуміє: в них усе добре. Що скаржитися нема на що.
– Або шукаєш спосіб допомогти. Або причину цього не робити.
Тим, хто вагається, радить не чекати повної готовності: якщо є бажання – краще спробувати. Не у всіх виходить, це нормально. Але поки хтось вагається, десь є дитина, яка чекає.
Одного разу вона вирішила не проходити повз. І цього вистачило.
Пряма мова
«Поки хтось вагається – дитина чекає»
Інна САМОЛЮК, начальниця відділу соціального захисту дітей Служби у справах дітей Рівненського міськвиконкому:
– Є діти, які опинилися в складних життєвих обставинах і потребують тимчасового влаштування в іншу родину. У цей момент їм найбільше бракує не речей, а стабільності – відчуття, що поруч є дорослі і все буде добре. Коли з’являється стабільність – поступово з’являється й усе інше.
Саме такою підтримкою на певний час стає сім’я патронатного вихователя. Наше завдання – разом із патронатними вихователями допомогти батькам подолати складні обставини і повернути дитину в біологічну родину. Якщо це неможливо – знайти для неї сімейну форму виховання.
Ми давно переконані: чужих дітей не буває. Дитині потрібна людина, яка подбає про її здоров’я, розвиток, освіту. І просто обійме. Інколи цього достатньо, щоб вона відчула безпеку.
Тетяна, яка майже двадцять років працювала в ювенальній поліції, теж колись вагалася. А потім наважилася – і каже, що не шкодує. Коли бачиш, як у дитини світяться очі, розумієш: робиш правильно.
Звісно, обставини різні. Комусь не вистачає підтримки родини, в когось немає окремої кімнати, яка за законом потрібна для влаштування дитини. Але якщо є бажання – варто звернутися до служби у справах дітей.
Поки хтось вагається – десь є дитина, яка просто чекає.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці в межах стипендіальної програми для журналістів. Зміст публікації є повною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Фонду.
Читайте також: Вижити замало. Як переселенка з Харкова стала опорою для інших у Рівному
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.