«Спочатку ти навіть не думаєш ні про дітей, ні про кого. Просто думаєш, як вижити. Треба не забувати дихати, встати з ліжка, піти хоч щось поїсти, щоб якось залишитися живою».
Цими словами рівнянка Галина Кректун згадує перші тижні після загибелі чоловіка. Коли наша розмова повертається до Василя, її очі раз у раз наповнюються слізьми. Вона намагається стриматися й продовжує розповідати. Минуло вже понад два з половиною роки, але говорити про нього їй досі боляче.
Тепер у Галини власний масажний кабінет у Рівному. Щопонеділка вона безкоштовно приймає дружин полеглих захисників.
До загибелі чоловіка Галина викладала хореографію, працювала у Рівненському центрі реабілітації людей з інвалідністю. Масажними техніками цікавилася давно, але про власний бізнес не думала.
«Ми завжди були великою, веселою сім’єю»
Галина народилася і виросла в Рівному. Навчалася в Гуманітарній гімназії, згодом – в Інституті мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету. За фахом вона балетмейстр, викладач хореографії.
Василь Кректун народився 14 січня 1978 року в селі Дядьковичі Рівненського району. Навчався в Рівненському ліцеї №25 та Рівненському обласному науковому ліцеї, здобув фах культуролога в Національному університеті «Острозька академія».
– Він дуже любив історію, українську культуру. Свого часу грав у «Що? Де? Коли?». Вони мали свою команду з Рівного, їздили на всеукраїнські ігри. Якийсь час він у школі вів гурток «Що? Де? Коли?».

– У нас у сім’ї дуже цінувалася освіта. Вона й далі цінується. Не як освіта сама по собі, як галочка, а як самоосвіта, як постійний розвиток, бажання вчитися і про щось дізнаватися. У Василя це було дуже яскраво. Для нас навчання – не те, що треба отримати хорошу оцінку. Просто це цікаво.
Разом виховували трьох дітей: двійнят Олександру й Уляну та молодшого сина Макара.
– У нас завжди була велика, дружна, дуже весела сім’я. І коли дехто казав: «Як ви живете в такому шумі весь час?», – нам було добре і весело. Ми любили настільні ігри, багато чого робили разом.
Однією із сімейних традицій були спільні вечори перед телевізором.
– Василь дуже любив, щоб ми ввечері всі разом щось дивилися. Ми включали, наприклад, «МастерШеф» на ютубі в запису, щоб не залежати від часу. І це ж було не стільки про передачу. Ми могли щось обговорювати, розказувати, що в кого за день сталося. Діти були в садочку, потім у школі – на різних етапах життя різні розмови.
Коли зараз доньки приїжджають із Києва, сім’я намагається зберігати цю традицію.
– Ми обов’язково ввечері маємо всі разом щось дивитися. Це може бути що завгодно. Головне, що ми всі разом сідаємо. Це дуже сильно нас зближує.
«А хто буде воювати, як не ми, за своїх дітей?»
Василь Кректун хотів піти захищати Україну ще у 2014 році. Тоді Галина вмовила його залишитися вдома: дві донечки були маленькими, а синові виповнилося лише кілька місяців.
Після початку повномасштабного вторгнення вона вже знала, що чоловік не залишиться осторонь.
24 лютого 2022 року Василь відвіз дружину з дітьми в село, а сам повернувся до Рівного. Разом з іншими добровольцями намагався потрапити до військкомату.
– Там же тоді черги під військкоматами стояли. Він, по-моєму, навіть перші два дні не міг потрапити. Вони щось допомагали, мішки насипали піском, вантажили. А потім нарешті дзвонить і каже: «Мені дали повістку. Я вже завтра зранку йду у військкомат із речами». Стільки щастя було! Він говорив: «А хто буде воювати, як не ми, за своїх дітей?»
Василь долучився до Національної гвардії України. Потрапив до резервної роти, сформованої з добровольців.
На службі Василь отримав позивний «Санта». Галина розповідала, що чоловіка любили за доброту, позитивний характер, почуття гумору та вміння знаходити спільну мову з людьми.
Він не любив розповідати родині про труднощі на війні, щоб зайвий раз не хвилювати близьких. А коли приїжджав додому, намагався якнайбільше часу проводити з сім’єю.

1 квітня 2024 року 46-річний старший солдат Василь Кректун загинув під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку. Нагороджений орденом За мужність 3 ступеня посмертно.
Звістку про його загибель родина отримала напередодні дня народження доньок.
– Теоретично ти розумієш, що так може бути. Але практично ніколи не можеш бути до цього готова.
«Я не могла танцювати під музику, коли сама горювала»
До загибелі чоловіка Галина багато років працювала в школі. Викладала хореографію, вела гуртки, працювала переважно з молодшими класами.
Крім того, мала досвід роботи в центрі реабілітації людей з інвалідністю. Разом із колегами допомагала дітям через мистецтво, танці, спів, творчі заняття.
– Ми підходили до реабілітації так: якщо дитина дуже хоче виступати, танцювати чи співати, вона набагато більше старається, ніж коли їй просто кажуть робити вправу. Для чого їй та вправа? А тут вона має мету, хоче чогось досягти.
Після народження третьої дитини Галина залишила роботу в реабілітаційному центрі, бо поєднувати два місця роботи й турботу про сім’ю стало фізично важко. Продовжувала викладати у школі.
– Я працювала з музикою, з дітьми. Молодші класи – це ж треба стрибати, танцювати, веселитися. І в мене в голові був просто якийсь когнітивний дисонанс. Тут ти горюєш, жити не хочеться, нічого не хочеться, а там ти скачеш під музику.
– Я звикла добре виконувати свою роботу. Діти – це діти. Їм повинно бути весело, цікаво. Вони повинні танцювати із задоволенням. Їм не треба переживати те, що сталося в моєму житті. Через це мені було дуже тяжко.
Вона сподівалася, що літні канікули допоможуть трохи відновитися і з вересня зможе повноцінно працювати.
– Я побачила, що абсолютно не можу вести заняття і що буду звільнятися. Але не могли знайти мені заміну. Я ще до Нового року допрацювала.
Галина не приховує, що після втрати потребувала професійної допомоги. Важливу роль відіграла й підтримка рідних.
Особливо вдячна сестрі, яка допомагала з дітьми.
– Вона весь час їх кудись забирала. То на вечерю до себе запросить, то на озеро їх повезуть, то ще щось. Давала їм можливість хоча б трохи жити нормальним життям. Я їй дуже вдячна.
Наймолодшому синові Макару тоді було десять років.
– Я не знаю, як він це пережив. Крім того, що тата не стало, ще й мама була в такому стані. Напевно, дітям дуже страшно в той момент, коли вони бачать, що з мамою щось не так. Він тулився до мене, старався бути поряд.
– Для мене дуже важливо було показати приклад своїм дітям. Вони зчитують нашу поведінку, нашу реакцію на стрес. Їм теж важко. Але якщо я просто ляжу і буду лежати, то вони теж так реагуватимуть на труднощі.
Після звільнення зі школи Галина залишилася без роботи. Вона не знала, чим займатиметься далі, але розуміла, що потрібно за щось жити й утримувати сім’ю.
Інші жінки показали, що життя може продовжуватися
Вона почала відвідувати ретрити – зустрічі та програми підтримки для жінок, які пережили втрату.
– Я дивилася на дівчат, у яких уже більший термін після втрати. Вони гарно виглядали, сміялися, чимось займалися, десь працювали. Багато хто з них теж змінив роботу. І це для мене був перший приклад того, що життя продовжується.
– Я бачила їх не тільки ззовні. Ми разом жили, ночували в одній кімнаті. Я бачила і зсередини, що їм так само болить, що їм так само дуже важко. Але вони якось дали цій енергії інший напрямок, не дозволили собі лягти, накритися і там залишитися.
– Особливо коли втрата зовсім недавня, ти максимально не хочеш ні з ким спілкуватися. Але безпечне спілкування дуже важливе. Це те, чого ти найбільше не хочеш, і водночас те, що дуже допомагає.
Тепер вона й сама намагається розповідати іншим жінкам про можливості отримати підтримку, навчатися, брати участь у різних програмах.
– Мені дуже хотілося б бути для когось прикладом. Як для мене були прикладом ті дівчата. Щоб хтось подивився й подумав: якщо вона змогла – значить, і я зможу.
Масаж, який спочатку був лише для рідних
Проєкт «Віднова» волонтерської ініціативи «Меценати для солдата» підтримує родини військовослужбовців, зокрема жінок, які втратили чоловіків на війні. Згодом Галина й сама долучилася до волонтерства в межах «Віднови».
На одному із заходів проєкту серед волонтерів була Ірина Михайлишин зі Львова, яка робила масаж учасницям остеопатичними та мануальними техніками.
– Я після цього відчула полегшення. Не просто в м’язах, а саме в грудній клітці, у диханні. Коли людина переживає сильний стрес, вона інколи навіть не помічає, наскільки напружене її тіло, наскільки гірше вона дихає. Я тоді це дуже добре відчула на собі.
Галина зацікавилася роботою волонтерки, а згодом дізналася, що та проводить навчання у Львові.
Вирішила поїхати.
– Я їхала вчитися більше для себе, для сім’ї. У мене син займається спортом, донька тоді танцями займалася, мама вже старша. У чоловіка моєї сестри після повернення з війни – ампутація ноги, він потребує відновлення. Я думала: буду вчитися, буду допомагати, як можу. Все одно тоді ніде не працювала.

Інтерес до того, як працює людське тіло, виник у Галини значно раніше.
– Я ж завжди працювала з тілом. Хореографія, фізкультура, реабілітація. Мені завжди це було цікаво. А коли познайомилася з остеопатією, кінезіологією, мене зацікавив більш комплексний підхід до тіла.
У Рівному діє волонтерський центр «Шлях», який підтримує родини загиблих військових. Галина дізналася, що там є масажний кабінет, і запропонувала свою допомогу.
– Я прийшла і кажу: «Дівчата, я можу по понеділках робити масажі». Думаю, буду свої навички вдосконалювати й водночас із дружинами працювати. Отак я почала свою волонтерську діяльність.
Це було у 2025 році. І саме центр «Шлях», як уточнює Галина, став її першим справжнім «робочим кабінетом».
– Я побачила, що справді відчуваю людей, чую їх. Бо зі своїми працювати – це одне, а з чужими людьми – зовсім інше. І почали запитувати: «А де ви приймаєте? Куди можна до вас прийти на масаж?» А я ніде не приймала, нічого в мене не було. Але саме це дало поштовх задуматися про власну справу.
«Я хотіла мати свій простір»
Невдовзі Галина дізналася про бізнес-проєкт «Повір», який реалізовував Центр підтримки підприємців Дія.Бізнес у Рівному.
Він був спрямований на допомогу жінкам Рівненщини та внутрішньо переміщеним особам, які хотіли започаткувати власну справу, розвивати бізнес або професійну кар’єру.
Учасниці навчалися маркетингу, фінансового планування, розвитку підприємницьких навичок, готували бізнес-плани. Найкращі проєкти отримували грантову підтримку.
– Я прийшла на перше заняття, а там багато людей, усі такі щасливі, задоволені. І я думала, що вдруге вже не піду. Один раз прийшла – і з мене досить, більше не витримаю. Але якось зібралася, заспокоїлася й продовжила.
Галина згадує, що відчувала щиру підтримку організаторів проєкту. Вони не просто проводили навчання, а цікавилися успіхами учасниць і намагалися їм допомогти.
– Я виграла цей проєкт, отримала певну суму на закупівлю обладнання. І це мене дуже сильно надихнуло. Вже почала шукати кабінет. Бо до того приходила кудись на годину, працювала в чужому приміщенні. А хотіла поставити свою кушетку, таку, як мені потрібно, хорошу, якісну. Хотіла мати свій простір.
Тепер у кабінеті також є обладнання для пресотерапії. А ще – сплетені її руками сердечка, пташечки та інші прикраси.
– Це я сама роблю. На одному з ретритів нам проводили майстер-клас, вчили плести сердечка. І воно мені зайшло як моя власна психотерапія. Коли сідаєш, починаєш щось плести, воно тебе заспокоює. Для рук це монотонна робота, але водночас ти думаєш над схемою. Потім я вже почала пташечок плести, підвіски, колоски. Навіть сама проводила майстер-клас для дівчат на ретриті.

Макраме Галина також навчилася плести під час участі в проєкті «Віднова від МдС».
– Я сміюся, що все з моїх ретритів, з мого відновлення. І масаж звідти, і плетіння.
Відкриття власної справи принесло й нові клопоти. Тепер Галині доводиться самостійно займатися рекламою, соціальними мережами, закупівлями та іншими організаційними питаннями. А оренду приміщення потрібно оплачувати незалежно від того, чи працювала вона весь місяць.
Попри щоденні турботи, Галина знаходить час для професійного навчання.
– Я стараюся максимально вчитися. У Львів приїжджають остеопати з Європи, проводять навчання. Якщо є можливість, намагаюся потрапити. І в інших напрямках теж навчаюся, бо завжди треба розширювати свої знання.
Понеділок залишається волонтерським днем
У роботі Галина використовує м’які остеопатичні та мануальні масажні техніки. За її словами, вони спрямовані на відновлення, розслаблення та цілісний підхід до тіла. Остеопатія – це усунути перешкоди, відновити рухливість тканин і стимулювати здатність організму до самосцілення.
Особливість її підходу – робота через покривало без олії. Масаж повинен бути приємним і водночас дієвим, без синців та болю.
– Людина лягає на кушетку, я її вкриваю. Їй тепло, затишно, комфортно. Бо дуже багато людей, особливо молоденькі дівчата, соромляться свого тіла. А тут вони знають, що будуть весь час укриті.
Для багатьох це справді важливо.
– Коли людина переживає стрес, тіло дуже напружується. Я сама це відчувала. І часто після процедури жінки кажуть: «Боже, так добре, не хочу вставати. Так розслабилася».
Понеділок, як і раніше, залишається волонтерським днем. Цього дня дружини загиблих військових можуть отримати масаж безкоштовно.

– Для мене це дуже важливо. Я хочу максимально допомагати там, де можу допомогти. Бо після втрати дуже переоцінюєш життя і своє ставлення до нього.
Так само відповідально Галина ставиться і до роботи з іншими клієнтами. Підбирає для них індивідуальні вправи, іноді радить нескладні завдання для виконання вдома.
– Я не можу просто так щось робити, тільки щоб робити. У цьому має бути сенс, має бути зміст, має бути ідея. Я піклуюсь про своїх клієнтів, підбираю їм індивідуальні вправи. Інколи даю домашнє завдання, завжди дуже легке – водночас дієве. Тішуся довготривалим покращенням самопочуття та якості життя.
«Мамо, ми тобою пишаємося»
Доньки підтримували з самого початку.
– Мої дівчата завжди мені казали: «Мамо, ми тобою пишаємося. Що ти взагалі щось робиш, кудись рухаєшся, що тобі хочеться вчитися, розбиратися в цьому». І це для мене було дуже важливо.
Зараз Олександрі й Уляні по 22 роки. Обидві навчаються на магістратурі в Києві. Уляна обрала напрямок біотехнологій, продовжує освіту у сфері біоінженерії та біоінформатики. Доньки також долучаються до волонтерських ініціатив.
– Уляна в нас єдина в сім’ї, хто може здавати кров. Ми всі маленькі, худенькі, нас не беруть, – сміється Галина. – То вона за всю сім’ю здавала. І ще брала участь у просвітницькому волонтерському проєкті «Як ти, брате?».
Молодшому Макару зараз 13 років. Він займається фристайлом, лижною акробатикою. Тренування має шість разів на тиждень.
– Він зі школи біжить на заняття. Добре, що встигає поїсти й уроки якісь зробити, – жартує мама.
«Біль не проходить. Ти просто вчишся з ним жити»
– Чим більше часу минає, тим більше ти навчаєшся жити з цим болем. Він не проходить. Немає такого, що ти його пережив, перегорював – і все. Ні. Час іде, нічого не змінюється. Але ти можеш виглядати по-іншому.
Галина пояснює: це не означає, що людина вдає із себе щасливу чи забуває про втрату.
– Це не те, що ти прикидаєшся щасливою. Просто він у тобі весь час десь є, але ти вже можеш його трішечки на задній план віднести. Він буде там, але це вже буде щось суто твоє.
Навіть коли здається, що вдалося знайти певну рівновагу, повернути до болючих спогадів може будь-яка дрібниця.
– Будь-який тригер може тебе просто викинути з цього стану. І він може бути абсолютно безвинним для всіх навколо. Але це теж робота. Робота над собою.
Поступово, каже Галина, вчишся відділяти біль від інших моментів свого життя. Це непросто, але необхідно, якщо хочеш не лише існувати, а й жити далі.
– Якщо ти вже вирішив, що будеш жити далі, то жити треба в повному сенсі цього слова, а не існувати. Тоді починаєш шукати те, що тебе підтримуватиме, що надихатиме, що розвиватиме. Те навчання, яке не даватиме зупинитися.
Галина не приховує, що й тепер бувають дні, коли хочеться опустити руки. У такі моменти вона ставить собі запитання, яке допомагає рухатися далі.
– Я тоді думаю: а я можу дозволити, щоб хтось переміг мою сім’ю? Щоб ми програли? Не можу.
І, можливо, колись інша жінка, яка зараз не уявляє, як жити після втрати, побачить її історію та наважиться зробити свій перший крок.

Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.





