Щойно вимушені переселенці починають говорити про дім, у них змінюється погляд. У голосі з’являється тепло, а назва рідного міста чи села звучить як згадка про особливий світ, якого більше ніде немає.
Олександра Гетун добре знає цей момент. Каже, туга за домом часто залишається непомітною для тих, хто не пережив вимушеного переїзду. Як і вечірні розмови на кухні, де батьки шукають слова, щоб пояснити дитині, чому тепер родина живе тут. Як і буденні труднощі, що для місцевих здаються дрібницями, а для того, хто приїхав до незнайомого міста з однією сумкою, перетворюються на серйозне випробування.
Олександра працює регіональною координаторкою ГО «КримSOS» у Рівненській області. Вона не надає послуг переселенцям безпосередньо, а підтримує громадські організації, які щодня працюють поруч із ними: допомагає командам розвиватися, шукати партнерів і ресурси, краще розуміти запити своїх спільнот. За словом «інтеграція» для неї стоїть не звітний показник, а тривалий і дуже особистий шлях – від чужого міста до відчуття, що тут можна залишитися.
Шлях у громадський сектор
У громадську діяльність Олександра прийшла ще студенткою. У 17 років вона приїхала навчатися до Острога й долучилася до місцевого пластового осередку – станиці Острог Пласту – НСОУ. Тоді ще не думала, що згодом ця сфера стане її професійним вибором.
Усвідомлення прийшло значно пізніше – після кількох декретних відпусток, коли настав час повертатися до роботи.
«Я зрозуміла, що мій професійний шлях – це, напевно, допомога іншим. А в громадському секторі я могла б реалізувати себе якнайкраще», – розповідає Олександра.
У нинішній діяльності їй найбільше допомагає сукупний досвід. Кожна попередня організація, проєкт чи напрям дали знання, з яких тепер складається ширша картина.
«Найважливіше – побачити, чого насправді потребує людина чи організація, і допомогти цю потребу вирішити», – пояснює вона.
Як підтримують спільноти
Олександра працює в ГО «КримSOS» у межах проєкту «Посилення спільнот ВПО в центральних та західних областях України». За цією назвою стоїть чимало практичних завдань. Представники організацій мережі долучаються до навчань, а коли певній команді потрібні спеціальні знання, координаторка шукає відповідну програму або фахівців. Разом вони працюють над статутами, внутрішніми політиками, стратегічними й операційними планами, розвивають команди та налагоджують партнерства.
Важливою частиною роботи є й пошук ресурсів. Це можуть бути кошти, гуманітарна допомога, волонтери, професійна консультація або потрібний контакт. Окремий напрям – підготовка грантових заявок, адже від фінансування часто залежить, чи стане хороша ідея реальною послугою або проєктом.
Координаторка також відстежує становище внутрішньо переміщених людей у регіоні та узагальнює їхні потреби. Інформацію отримує переважно від громадських організацій, які безпосередньо з ними взаємодіють.
«Моя робота не полягає в тому, що я постійно контактую з внутрішньо переміщеними особами. Більше працюю з громадськими організаціями, які їх підтримують», – уточнює вона.
Тож її бачення складається не з однієї історії, а з досвіду багатьох команд і спільнот.
З якими запитами приходять
Те, по яку допомогу звертаються переселенці, значною мірою залежить від напрямів роботи конкретної організації. Серед спільнот, які координує Олександра, немає, наприклад, команд, що надають житло або послугу догляду вдома, тож із такими питаннями люди йдуть до інших установ.
Натомість серед поширених запитів – юридичні консультації. Свого часу багатьом була потрібна допомога з оцифруванням трудових книжок і внесенням відомостей до особистого кабінету Пенсійного фонду. Звертаються також щодо працевлаштування, перекваліфікації та самозайнятості.
Для старших людей не менш важливою за конкретну послугу може бути нагода зустрітися й поговорити – про щоденні труднощі, потреби й те, що болить. Більшість організацій мережі працюють у сфері інтеграції та психосоціальної підтримки. Виміряти результат такої діяльності непросто: рідко хто може назвати одну зустріч чи консультацію, після якої все змінилося.
«Усе складається, як пазл, із маленьких клаптиків. Завдання громадських організацій – допомогти людині повірити у власні сили», – говорить Олександра.
Спочатку приходить розуміння, що ти не один. Потім – інформація про те, куди звернутися, де знайти роботу, навчання чи консультацію. Так поступово формується коло зв’язків, у якому людина вже не почувається розгубленою, а згодом набуває впевненості рухатися далі.
Житло залишається першим
Потреби переселенців від початку повномасштабної війни водночас змінилися й залишилися тими самими. Найгострішим питанням досі є житло, однак тепер на нього дивляться інакше.
У перші місяці ніхто не знав, скільки триватиме переїзд: чи вдасться залишитися в певному місті, чи доведеться їхати далі, за кордон, або невдовзі повертатися додому. Тимчасове помешкання тоді здавалося прийнятним рішенням.
Тепер, коли родина свідомо обирає громаду для життя, їй потрібен уже не прихисток, а місце, де можна облаштувати побут і будувати плани.
«Коли внутрішньо переміщена особа приїжджає сюди за власним вибором, питання житла стоїть найгостріше», – зазначає Олександра.
Для тих, хто прибуває евакуаційними потягами, першою потребою є гуманітарна допомога. Часто люди мають лише невелику сумку, а інколи приїжджають майже без речей. На перший час їм потрібні засоби гігієни, одяг і найнеобхідніше для побуту.
Далі постають питання оформлення документів, статусу та належних виплат. У Рівному, за спостереженнями Олександри, взаємодія між службами налагоджена досить добре, а Центр життєстійкості допомагає розібратися з різними запитами. У менших містах області ситуація може бути іншою: там іноді доводиться ходити з кабінету в кабінет за довідками, а працівники установ не завжди враховують обставини, в яких опинилася родина.
Робота визначає майбутнє
Поряд із житлом ключовим питанням є працевлаштування. Важливо знайти не просто будь-яку вакансію, а роботу з гідною оплатою, бажано за фахом або у сфері, що відповідає здібностям та інтересам людини.
«Житло і працевлаштування є визначальними: чи людина залишиться в цій громаді, чи поїде далі, щоб мати змогу забезпечити власне життя», – пояснює Олександра.
Для багатьох це означає починати професійний шлях заново. Кваліфікація, затребувана вдома, в новому місті може не мати попиту, тож доводиться навчатися, змінювати сферу або відкривати власну справу.
Інтеграція без календаря
Інтеграцію часто намагаються виміряти певним терміном: пів року, рік – і людина нібито має звикнути до нового місця. Олександра вважає такий підхід надто спрощеним.
«Людина може і два, і три роки не інтегруватися в ту громаду, до якої переїхала», – говорить вона.
Найскладніше цей процес відбувається у старших людей і підлітків. Для тих, кому за шістдесят, переїзд означає втрату укладу, який формувався десятиліттями. Заново потрібно облаштовувати побут, шукати коло спілкування, звикати до інших вулиць, лікарів і правил життя.
Підлітки втрачають звичне оточення саме тоді, коли контакти з однолітками мають особливе значення. Через це вони можуть відсторонюватися або вступати в конфлікт із новим середовищем. Важливим кроком для них стає перехід до місцевого навчального закладу. Поки дитина продовжує навчатися онлайн у своїй колишній школі, вона зберігає зв’язок зі старим колом, але майже не входить у нове.
Водночас універсального визначення інтеграції немає. Комусь достатньо житла і впорядкованого побуту. Іншим потрібні друзі, спілкування з сусідами та середовище, в якому цікаво. Для активних переселенців важливо також мати змогу впливати на рішення громади, долучатися до організацій чи створювати власні ініціативи.
«тяжко сказати, в який саме момент це стається. Інтеграція – дуже індивідуальна річ, і в кожного вона відбувається по-своєму», – підсумовує Олександра.
Щиро, але без обіцянок
Рівненщина, за її спостереженнями, приймає переселенців щиро, але не обіцяє того, чого не може дати.
«Тут не малюють золотих обіцянок, що людина матиме все, чого захоче. Їй чесно говорять, на що вона реально може розраховувати», – зауважує координаторка.
Дехто сприймає таку прямоту як холодність. Однак Олександра вважає, що це не байдужість, а чесне ставлення до можливостей регіону.
Період, коли діяли численні волонтерські штаби, а гуманітарна допомога надходила великими потоками, уже минув. Організацій і волонтерів, готових працювати цілодобово в тому самому темпі, стало значно менше. Діють державні програми, проте вони не здатні охопити всі потреби.
Ситуація в Рівному й невеликих громадах області різниться. В обласному центрі більше організацій, фахівців і сервісів. У громадах ресурсів менше, але там часто швидше перестають сприймати переселенців як окрему категорію й починають бачити в кожному конкретну особистість – із власним досвідом, професією та здібностями.
Особливо раді молодим сім’ям. Дітей приймають у школи та садочки, а дорослі можуть підтримати громаду своїми знаннями й працею. За словами Олександри, російська мова на вулиці вже не викликає подиву й переважно сприймається з розумінням.
Туга, якої не видно
Навіть якщо людина знайшла роботу, облаштувала житло та віддала дітей до школи, це не означає, що дім залишився в минулому.
«Коли переселенець говорить про своє рідне місце, в нього горять очі – так, ніби він розповідає про свою магію або рай на землі», – каже Олександра.
Невидимими залишаються сімейні розмови про повернення, втрати й майбутнє. Батьки не завжди знають, як пояснити дитині, чому вона більше не може зайти до своєї кімнати, побачити друзів або пройти знайомою вулицею.
На тлі питань житла, роботи й документів культурні та освітні події можуть здаватися другорядними. Олександра переконана, що це хибне враження, адже під час таких зустрічей виникають зв’язки, які згодом допомагають вирішувати цілком практичні проблеми.
Хтось знайомиться з тими, хто вже оформив документи, працевлаштувався або відкрив власну справу, й дізнається про нові можливості. Спілкування з місцевими жителями допомагає знайти спільні інтереси та відчути себе частиною нового середовища.
Олександра порівнює це з колами на воді: вони розходяться, перетинаються – і саме в точках перетину виникають знайомства, рішення та нові маршрути.
Сила об’єднання
На запитання, чи не зникає тема переселенців із суспільної уваги, Олександра відповідає притчею про двох жабок, які впали у глечик із молоком. Одна перестала боротися й потонула. Друга продовжувала рухатися, доки не збила масло, відштовхнулася від нього й вибралася.
Для Олександри в цій історії важлива інша думка: якби жабки діяли разом, вони могли б урятуватися швидше.
Вона сама не є внутрішньо переміщеною особою, тому обережно говорить про досвід тих, хто втратив дім. Водночас бачить суспільну втому й розуміє, що на тлі інших масштабних проблем голос переселенців може звучати дедалі тихіше.
Не допустити цього може об’єднання. Внутрішньо переміщені люди створюють ради ВПО, громадські організації та власні спільноти. Разом їм легше говорити про свої потреби й впливати на рішення.
«Коли люди об’єднуються, їхній голос звучить гучніше. Його складніше не почути», – наголошує Олександра.
Тим, хто вже облаштувався і розв’язав основні проблеми, важливо пам’ятати про новоприбулих.
«Ніхто краще не зрозуміє внутрішньо переміщену людину, ніж інша внутрішньо переміщена людина», – говорить вона.
Нова сторінка життя
Перші роки повномасштабної війни минали в суцільній невизначеності. Ніхто не знав, чи переїзд триватиме кілька тижнів, місяців або значно довше. Тепер дедалі більше людей доходять до болісного розуміння: навіть після завершення війни повернутися додому зможуть не всі.
Прийняти це надзвичайно тяжко. Державні програми можуть забезпечити послуги, виплати або житлові рішення, але не здатні змінити внутрішнє ставлення до того, що сталося.
«Важливо зрозуміти, що це не просто тимчасовий період. Це нова сторінка життя. Але до такого усвідомлення кожна людина має прийти самостійно», – пояснює Олександра.
Її звернення до тих, хто був змушений починати заново, звучить просто:
«Не бійтеся писати свою книгу життя далі. Життя – це великий роман, у якому є різні етапи. Той, хто не боїться писати новий етап, той його має».
Олександра Гетун не може пройти цей шлях замість іншої людини. Її робота – допомагати організаціям створювати умови, в яких вимушені переселенці можуть отримати допомогу, побачити перспективу й поступово відчути опору під ногами.
Адже втрата дому не означає втрати майбутнього. Воно може початися в іншому місті, серед нових людей – не з чистого аркуша, а з усім досвідом, який людина несе з собою.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.