Після тяжкого поранення Володимир Климов починав із коротких вправ удома. За два роки він уже привіз із міжнародних ветеранських змагань у Мадриді три золоті й одну срібну медаль. Але ця історія виявилася не стільки про нагороди.
Клим почав кликати до спортзалу інших ветеранів – тих, кому після поранень було важко вийти з дому, повернутися до спілкування чи просто знайти, за що зачепитися в новому житті. Одним із перших був його давній побратим Михайло Сікорський. Із кількох таких «пішли» згодом виріс рівненський ветеранський спортивний клуб «Неможливого не буває».
Сьогодні його учасники говорять уже не лише про тренування й змагання. Вони шукають тих, хто замкнувся після поранення, допомагають одне одному з цивільними проблемами, домагаються доступнішої міської інфраструктури й хочуть створити місце, куди ветеран зможе прийти навіть без спортивної форми – просто на каву й розмову.
Спершу – себе
До 2022 року спорт не був справою, навколо якої оберталося життя Володимира. У юності він грав у футбол і волейбол, бігав, під час служби підтримував фізичну форму. Усе змінилося після тяжкого поранення.
Клима списали зі служби, і наступний рік із лишком він провів удома. Через наслідки травм не все вдавалося, знайти роботу теж не міг. Саме в цей час довелося шукати спосіб повернути собі фізичну форму й звичну рухливість.
Приблизно через два місяці після поранення, згадує Володимир, у нього виявили компресійний перелом грудного відділу хребта.
– Мені заборонили піднімати понад три кілограми та сказали, що вихід один – операція, – згадує Клим. – Попередили: якщо її не зроблю, хребта вистачить максимум на п’ять років, після чого я пересуватимуся на кріслі колісному.
Він консультувався з різними фахівцями, їздив Україною, шукаючи можливості зміцнити спину. Один із реабілітологів підібрав комплекс вправ і розписав тримісячний курс. Щоранку Клим займався вдома по 15–20 хвилин, додав басейн, а коли відчув себе міцнішим, перейшов до тренажерної зали.
У листопаді 2023 року, вже після більш ніж року поза військом, він знову повернувся на службу. Сам Клим розповідає, що на той час був повністю списаний, а його особова справа вже лежала в архіві. Після повторної ВЛК продовжив служити в Рівненському ТЦК та СП.
Паралельно спорт ставав для нього чимось більшим за власне відновлення. З’явилися ветеранські старти, перші результати, поїздки на міжнародні змагання, а з ними – нові знайомства з людьми, які мали схожий досвід. Клим дедалі частіше бачив тих, хто після шпиталю залишався сам на сам зі своїми травмами, уникав сторонніх поглядів, майже не виходив із дому або просто не знав, чим наповнити день.
Він уже знав: тренування не вирішують усіх проблем, але можуть дати привід вийти з дому й поступово повернутися до спілкування. Саме тоді Клим почав кликати із собою побратимів.
З одного «пішли»
Михайло Сікорський і Володимир Климов знали одне одного задовго до спільних тренувань – обоє служили у 130-му окремому розвідувальному батальйоні. Сам Сікорський пішов до війська ще у 2015 році. Тоді йому було понад 45, він мав трьох дітей і був знятий із військового обліку, але, за його словами, сам домігся, щоб документи відновили й його прийняли. Служив до 2017-го. А перед повномасштабним вторгненням удома вже лежав зібраний рюкзак – 24 лютого Михайло знову вирушив до військових.
Історію Михайла – від служби у розвідці й поранення до повернення у військо після ампутації та ветеранського спорту – читайте в окремому матеріалі.
Навесні 2022 року обидва побратими дістали тяжкі поранення майже одночасно. На межі Житомирської та Київської областей підірвалася машина, в якій їхав Клим. Коли Володимира поранило, Михайло рушив за машиною по її сліду, щоб витягнути побратима, і сам наступив на протипіхотну міну. Йому відірвало частину ноги.
Після госпіталю й реабілітації Сікорського відправили до Мадрида на протезування. Там, згадує, він підганяв іспанських фахівців: «Давайте швидше робіть протез, бо ще війна без мене закінчиться». В Іспанії Михайло пробув чотири місяці й повернувся в Україну.
На цьому його служба не закінчилася. Через невисоку ампутацію Сікорського не списали – він залишився обмежено придатним. Кілька місяців провів у пункті постійної дислокації, а потім його направили на Запорізький напрямок. Там Михайло воював ще півтора року.
– Якби відрізали ще приблизно сім сантиметрів, мене списали б і тоді. А так я ще півтора року служив на Запорізькому напрямку, – згадує він.
Лише наприкінці 2024 року нова ВЛК вирішила, що за станом здоров’я його мають звільнити. Сікорський і тоді запитував: «А якщо не хочу?». Зрештою наказ таки надійшов. Причому з’ясувалося, що формально він уже близько двох тижнів був списаний, хоча й далі виконував службові справи. За кілька днів до Нового року здав майно й опинився поза звичним військовим середовищем.
Саме тоді Клим і взявся тягнути побратима до залу.
– Подивись на мене. Який спорт у 57 років? – згадує Сікорський свою першу реакцію.
– Ти мені не розказуй, пішли, – відповів Володимир.
Тепер Михайло каже, що Клим тоді вірив у нього більше, ніж він сам.
– Спочатку було важко, але після тренування виходиш і почуваєшся нормально – наче можеш літати. Змагання не настільки важливі, як можливість добре почуватися.
З часом заняття стали звичними, а потім з’явилися й старти. Та, згадуючи їх, Сікорський найперше говорить не про вправи, місця чи нагороди, а про людей, яких там зустрів.
Своїх видно здалеку
– Ти приїжджаєш на змагання й ще здалеку бачиш людей зі схожими травмами – своїх. Там особлива атмосфера, – говорить Михайло.
Згадуючи такі поїздки, він значно більше розповідає про знайомства, жарти й розмови, ніж про здобуті місця. На одному старті зустрічаєшся вперше, на наступному – вже вітаєшся як давні знайомі, а з часом майже в кожному місті знаходиться хтось зі свого ветеранського кола.
– Якби не змагання, ви могли б ніколи не зустрітися. Тепер куди не приїдеш – скрізь уже є знайомі.
У Рівному одним із місць, де це коло збирається регулярно, стала «Сила» на вулиці 16 Липня. За словами Клима, власники спортивного простору ще з 2020 року дозволяють учасникам бойових дій займатися безкоштовно. Тут домовляються з тренерами про зручний час, приходять по кілька разів на тиждень. До клубу долучаються і чоловіки, і жінки, частина учасниць досі служить, тому не завжди може приїжджати регулярно. Певний час щонеділі влаштовували спільні заняття, на які ветерани приходили разом із дітьми та іншими членами родин.
У кожного – свій напрям. Одні обирають силові дисципліни чи кросфіт, інші – настільний теніс або веслування. Є волейбол сидячи, регбі на кріслах колісних та інші види адаптивного спорту. Та перш ніж з’являться старти й нагороди, інколи доводиться зробити значно складніше – переконати людину хоча б вийти з дому.
Клим розповідає про ветеранів, які після ампутацій уникають сторонніх поглядів, замикаються в собі, майже не виходять із квартири чи лікарняної палати. Дізнавшись про когось такого, члени клубу можуть приїхати самі – не агітувати одразу за спорт, а познайомитися, поговорити, запросити на каву.
– Спочатку людина сидить, усе роздивляється, настовбурчується, як їжачок. Минає 20–30 хвилин: хтось підходить, вітається, знайомиться. Потім вона починає відповідати на запитання, розмовляти, пити з тобою каву, жартувати й усміхатися, – описує Клим.
До залу такого новачка першого разу можуть привезти. Наступного – знову. А потім, каже Володимир, настає зовсім інший момент:
– Втретє він вже сам приїде – забирати не треба. Людина потрапляє в атмосферу, про яку каже: «Я серед своїх».
За межі дружнього кола
Певний час усе трималося на особистих домовленостях: разом тренувалися, організовували поїздки, допомагали одне одному, кликали знайомих. Але людей ставало більше, а разом із ними – поїздок, витрат, контактів із благодійниками й відповідальності за отриману допомогу.
Масштаб цих змін бачить і Олександр Гребенюк, начальник управління у справах молоді та спорту Рівненської міської ради.
– На початку діяльності їх було п’ятеро. Зараз – понад 60, – говорить він.
Гребенюк згадує чоловіка, який кілька місяців перебував у реабілітаційному закладі й намагався не виходити з палати. Ветерани взяли його із собою на змагання до Київської області – звідти він повернувся з трьома нагородами. Але для самого Гребенюка важливі не стільки медалі, скільки те, що людина взагалі погодилася вийти за межі палати й поїхати разом з іншими. За його словами, учасники клубу не шукають готових спортсменів – вони приходять до шпиталів і реабілітаційних закладів, знайомляться з пораненими, запрошують поговорити, вийти на майданчик чи спробувати тренування.
– Змагання – це змагання, але важливіше витягнути людину з перебування наодинці зі своїми думками й повернути її в соціум.
Зрештою стало зрозуміло, що самого дружнього кола для цього вже недостатньо. Була й інша, принципова для Клима причина оформитися офіційно. Він хотів, щоб про потреби ветеранської спільноти говорили насамперед ті, хто має власний досвід служби й повернення з неї. Володимир згадує, що раніше опікуватися цими питаннями бралися й люди, далекі від такого досвіду, а дехто, за його словами, намагався використовувати ветеранську тему у власних чи політичних інтересах.
– Тільки ветеран зрозуміє ветерана, а родина ветерана – іншу таку родину.
Офіційний статус відкривав можливість працювати з донорами та благодійниками, але водночас означав і більшу відповідальність.
– Якщо тобі дали сто гривень, ти маєш відзвітувати за всі сто. Звіт фізичної особи – це одне, а звіт громадської організації, за якою стоять люди, – інше.
За словами Володимира, фінансовий звіт за 2025 рік вони оприлюднили у відкритому доступі – з інформацією про надходження та витрати, зокрема на поїздки. Та діяльність клубу теж поступово вийшла за межі тренувань і турнірів. Тут намагаються допомагати з питаннями, які виникають уже в цивільному житті, зокрема з працевлаштуванням. Сам Клим називає цю спільноту «ще однією родиною в Рівному» – колом, до якого може звернутися і ветеран, і хтось із його близьких.
Засновниками ГО стали Володимир Климов, Михайло Сікорський і Тетяна Камерістова. Михайло свою появу в цій трійці згадує без особливої урочистості: Володимир сказав, що для оформлення потрібні троє, і запропонував долучитися – «Будеш третім».
Значно більше часу пішло на назву.
Зрештою нового вигадувати не стали. «Неможливого не буває» – гасло 130-го окремого розвідувального батальйону, де служили Клим і Сікорський. Варіантів перебрали чимало, але зрештою обрали знайомі слова.
Їхній зміст, щоправда, змінився разом із життям самих ветеранів. Колись йшлося про завдання, яке треба виконати. Тепер воно в кожного своє: для когось – підготуватися до чемпіонату, для іншого – вперше прийти на тренування, а комусь для початку достатньо просто вийти з дому й сісти з іншими за чашкою кави.
Так неформальне коло стало громадською організацією. А разом із цим змінився й масштаб питань: від того, як потрапити на чергові змагання, – до розмови з містом про те, чого ветеранам бракує у Рівному.
Кілька метрів до води
За словами Олександра Гребенюка, ветерани зверталися до міста по допомогу з участю у змаганнях ще до створення громадської організації. Однак для системної підтримки треба було знайти механізм, який дозволяв би фінансувати не окремі прохання, а регулярні потреби. Зрештою ГО включили до міської програми соціальної підтримки, а витрати на підготовку, тренування та участь у стартах почали покривати через систему соціального захисту і комунальний заклад «Спорт для всіх». Через цей же заклад для потреб клубу передали дев’ятимісний пасажирський транспортний засіб.
Та досить швидко стало зрозуміло, що справа не лише в дорозі на чергові змагання. Кілька ветеранів із високими ампутаціями захотіли займатися веслуванням на байдарках – і тут виникла проблема, якої більшість містян, найімовірніше, навіть не помічає. У Рівному не знайшлося місця, де людина на кріслі колісному могла б безперешкодно дістатися до води.
Для когось це просто кілька метрів берега. Для іншого – межа між бажанням і можливістю вийти на воду.
Саме такі конкретні бар’єри, пояснює Гребенюк, і підштовхнули до ідеї окремого ветеранського спортивного осередку. Його бачать не як ще одну тренажерну залу, а як багатофункціональне місце: з інклюзивною спортивною зоною, приміщеннями для відпочинку й зустрічей, невеликою кав’ярнею та інфраструктурою для занять на воді.
Клим дивиться на майбутній комплекс із боку тих, хто ним користуватиметься. У людей різні травми, фізичні можливості й інтереси: одному потрібні силові тренування, іншому – відновлення, третьому – веслування чи інший адаптивний напрям.
– Сказати, що нам усього вистачає, – неправда. Так може сказати або клуб, який не хоче розвиватися, або люди, які нічого не хочуть робити. Нам не вистачає місця й багато чого іншого.
Водночас він не протиставляє майбутній комплекс нинішній «Силі». Навпаки, каже, що зал їх поки влаштовує. Просто одна локація не може відповідати на всі потреби спільноти, яка зростає і пробує дедалі більше напрямів.
До будівництва ще чимало кроків. Проєкт уже є, однак питання земельної ділянки й необхідних погоджень остаточно не закриті. За словами Гребенюка, окремі моменти ще треба узгодити. Не менш складним буде й пошук грошей – серед можливих варіантів називають співфінансування та допомогу закордонних донорів.
Але одна зміна відбулася ще до початку будівництва. Ветерани зіткнулися з конкретною перешкодою, пояснили, чому вона для них важлива, і винесли цю проблему в розмову з містом. Так кілька метрів недоступного берега перестали бути проблемою кількох людей і стали питанням того, яким має бути міське середовище.
Без спортивної форми
Навіть найкраща зала мало допоможе тому, хто ще не готовий переступити її поріг. Клим це добре розуміє, тому говорить і про інше місце – куди не обов’язково приходити тренуватися чи готуватися до змагань.
Зараз клуб можна знайти через соцмережі, написати повідомлення або зателефонувати. Вступати до організації для цього не потрібно. Володимир каже, що іноді достатньо просто зустрітися десь у місті, сісти на лавці, випити кави й поговорити. Але для ветерана, який після служби залишився зі своїми травмами, документами чи побутовими проблемами сам на сам, навіть перший дзвінок незнайомій людині може бути непростим.
Саме тому в «Неможливого не буває» хочуть мати власний хаб або офіс – постійну адресу, де у визначені години можна буде застати когось із команди. Сюди не треба приходити у спортивній формі. Можна зайти на каву, поговорити, поставити запитання або з’ясувати, куди звертатися далі.
Учасники клубу самі проходили лікування, оформлювали документи, шукали потрібні служби й добре знають, як легко розгубитися між різними установами та процедурами.
– Щоб людина не бігала містом і не шукала, куди звернутися, ми можемо провести її цим шляхом, – пояснює Клим.
При цьому клуб не збирається перебирати на себе роботу міських служб, медиків чи інших фахівців. Йдеться радше про перший контакт: вислухати, поділитися власним досвідом і підказати, де шукати професійну допомогу. Адже інколи найскладніше – не вирішити проблему, а зрозуміти, з яких дверей почати.
І це не єдина ветеранська ініціатива, над якою працюють у Рівному. Олександр Гребенюк розповідає про спортивний хаб на Північному, місце загального спрямування біля школи №12, а також спортивно-молодіжний проєкт ГО «Ветеранська сотня». Вони можуть мати різні завдання – і це природно, бо запити людей після повернення зі служби теж різні. Одному ближчий спорт, іншому потрібна консультація чи допомога з роботою, а комусь насамперед бракує спілкування і можливості побути серед тих, кому не доведеться довго пояснювати свій досвід.
Тому для міста питання вже не лише в кількості таких місць. Важливо, чи зможуть вони доповнювати одне одного, щоб ветеран або його родина не мусили самотужки прокладати маршрут між десятком установ і громадських організацій.
Поки ще можна змінити
Є ще одна зміна, не така помітна, як майбутній спортивний комплекс чи автомобіль для поїздок. Ветеранів починають залучати до обговорення ще тоді, коли рішення можна змінити, а не тоді, коли залишається лише пристосовуватися до вже зробленого.
Клим розповідає, що представників ветеранської спільноти запрошували оглянути приміщення в центрі Рівного, яке планують для міського управління у справах ветеранів. Дивилися не лише на площу чи майбутній ремонт: чи зручно сюди дістатися громадським транспортом, чи підходить перший поверх, якою має бути ширина дверей, що ще варто передбачити для людей із порушеннями мобільності.
– Соціальні установи раніше будували без належного врахування доступності, – говорить Володимир.
На тлі планів про великий спортивний комплекс такий епізод може здатися другорядним. Але саме в ньому добре видно зміну підходу: приміщення не спочатку ремонтують, а потім пропонують ветеранам оцінити результат. Їх запитують тоді, коли ще можна змінити планування чи помітити бар’єр, який для іншої людини взагалі не впаде в око.
У цьому й полягає важлива відмінність: не отримати готове рішення, а мати можливість вплинути на нього тоді, коли ще щось можна змінити.
Завдання без фінішу
На запитання, що виявилося найважчим у створенні клубу – знайти перших людей, оформити організацію чи зібрати команду, – Клим відповідає не про вже пройдений шлях.
– Найважче – йти далі. Не зупинятися, розвиватися, залучати дедалі більше ветеранів та їхніх родин до активного життя. Важливо, щоб ні родини зі своїми проблемами, ні ветерани не замикалися вдома.
Його власний шлях починався з кількох вправ удома. Потім були басейн, спортзал, змагання і просте «пішли», сказане Михайлові. Тепер мова давно не лише про двох побратимів. У клубі думають про тих, кого ще треба переконати вийти з лікарняної палати чи квартири, про сім’ї, яким теж потрібне своє коло, про недоступний берег, двері міської установи й місце, куди можна зайти не на тренування, а просто на каву.
За цей час «Неможливого не буває» теж стало чимось більшим за спортивний клуб. Його учасники самі говорять про те, чого їм бракує, пропонують рішення й хочуть, щоб їхній досвід враховували ще до того, як місто щось будує, ремонтує чи запускає.
Колись «Неможливого не буває» було гаслом розвідувального батальйону. Тепер ці слова живуть в іншому середовищі – серед людей, яким після служби й поранень довелося самим шукати, що робити далі.
Мабуть, саме тому старого гасла не довелося вигадувати заново. Змінилося не воно – змінилося завдання.
[посилання на новину]
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.