Чоловік загинув під Бахмутом – вона почала життя заново і допомагає іншим не зламатися

Чоловік Юлії Іванюк загинув на фронті у травні 2023 року. Після втрати вона не замкнулася в собі – почала працювати з родинами військових і ветеранами, допомагаючи їм проходити те, що сама пережила.

Щодня вона проходить повз площу в центрі Березного. Там – стенди з портретами загиблих. Серед них є Василь.

Вона не зупиняється. Дивитися на це фото іноді просто боляче фізично. Тому йде далі.
Це не втеча. Це рішення.

Василь Іванюк загинув під Бахмутом 7 травня 2023 року. Він пішов добровольцем, хоча мав бронь – працював електромонтером. «Я маю бути там», – сказав тоді. Вона знала: переконувати безглуздо. Не тому що не могла. А тому що розуміла – він просто інакше не зможе.

Юлія не називає себе вдовою.

– Я дружина свого чоловіка. Назавжди, – каже вона. Спокійно і без пояснень. «Почало все сипатися»

Вони прожили разом шістнадцять років. Без поділу на «хто головний» – просто партнерство. Юлія каже, що були однією командою: відчували, коли іншому погано, підхоплювали одне одного.

Навіть коли Василь уже рік з лишком воював, залишався включеним у все домашнє. Зламався кран – подзвонить, знайде майстра, домовиться. Коли його не стало, зникло і це – раптово, як світло після перебою в мережі.

– Я навіть не можу це пояснити. Просто почало все сипатися. І ти не знаєш, в яку сторону бігти, бо ти ніколи цим не займалася.

Довелося вчитися всього, що раніше ділили на двох. Від дрібних побутових рішень до тих, за які тепер відповідала сама.

За тиждень до загибелі він уперше попросив поставити за нього свічку.

– Такого не було ніколи за все наше життя разом. Це мене насторожило.

Тоді ж він пожартував: мовляв, більше року на фронті, а орден дають дружині. Юлія якраз отримала відзнаку «Мироносиця» від місцевого храму – за волонтерство на підтримку його ж батальйону, 14-го окремого стрілецького, з перших днів великої війни.

За тиждень його не стало.

Найтяжче – не осісти на дні

Перші місяці вона згадує не як час жалю. Радше як постійну внутрішню напругу.

– Найскладніше – втримати планку. Коли поруч була така людина, як Василь, ти розумієш, що маєш бути гідною його пам’яті.

Це був стан, у якому не можна розсипатися. Бо є діти. Сину Богданові тоді виповнилося тринадцять, доньці Стефанії – дев’ять. Вони дивилися на маму і боялися втратити ще й її. Говорили про це вголос.

Зачіпали слова людей – питання, які звучали як докір: чому не втримала, ти ж могла вплинути. Вона не сперечалася. Просто знала: він не міг інакше. Пішов добровольцем сам, хоча держава давала йому право залишитися.

Найменше тоді було потрібно – жалість. Особливо показова.

Тримали не слова співчуття, а конкретна допомога.

Дівчата з «Березнівської брами» не питали, що робити. Вони просто діяли. У дні прощання взяли на себе все: квіти, коливо, організацію. Склали чергування – вночі біля Василя завжди хтось був. По черзі. Без зайвих пояснень.

– Вони стали моїм тилом. Моєю стіною. Моїм усім.

Паралельно колежанки з рівненського центру «Чайка» витягували її з дому – на тренінги жіночого лідерства, поїздки, зустрічі по всій Україні. Юлія їхала, навіть коли не було сил. Щоб не закритися. Щоб не задихнутися в чотирьох стінах.

Ще одна опора, за яку вона вхопилася, – ремонт. Вони з Василем планували його ще до війни. Після його загибелі Юлія вирішила: доробить. Розбиралася з матеріалами, шукала майстрів, приймала рішення, в які раніше не вникала.

– Я вже жартувала, що можу бути виконробом, – каже і на мить усміхається.

Це теж тримало. Давало просте і відчутне розуміння: навіть коли багато що руйнується, щось можна зібрати своїми руками.

Рік, якого вона майже не пам’ятає

2023-й Юлія згадує як дуже щільний відрізок часу, в якому майже не було пауз. За кілька місяців після загибелі чоловіка – чотири реалізованих проєкти, три нові простори: інтеграційно-ресурсний хаб, зала в краєзнавчому музеї, дитячий простір від благодійного фонду «Рокада». Паралельно – робота, поїздки, люди. І двоє підлітків удома.

– Якщо відверто, я не пам’ятаю року, який був би більш насичений. Мабуть, я тоді працювала за багатьох.

Про інше майже ніхто не знав.

Людина, яка п’ятнадцять років пропрацювала в журналістиці, вела двогодинні прямі ефіри на радіо, легко говорила перед великою аудиторією, – раптом втратила цю здатність. Виходила говорити – і не могла зв’язати думку. Забувала, з чого почала. Плуталася посеред речення.

– Мені було дуже соромно. Але я все одно говорила.

Ззовні цього могли й не помітити. А всередині тривав окремий процес – повернення до власного голосу. На це пішло майже два роки.

На сороковий день – орел над могилою

На сороковий день після загибелі Василя Юлія мала їхати на презентацію проєкту до Бібрки на Львівщині. Каже, не уявляла, як це зробити – ні фізично, ні всередині.

Вранці разом з отцем Назарієм поїхали на кладовище. Він знав Василя ще за життя, сповідав його, коли той приїжджав у відпустку.

Стояли біля могили, коли над ними зробив коло орел.

– У нас їх не буває. Я це точно знаю. І в той момент відчула: він відпускає.

З кладовища вона все ж вирушила в дорогу.

Далі все склалося ніби само: кума підвезла до траси, там її підібрав військовий, який поспішав у свою частину. Довіз просто до готелю і не взяв грошей.

– Це все Василько.

Юлія не шукає цьому пояснень. Каже, в ті місяці таких моментів було багато – різних, але схожих за відчуттям. Вони давали їй просте розуміння: вона не одна.

Ще довго вона говорила з ним. Увечері виходила у двір, сідала в крісло й розповідала, як минув день.

Прапор, яким накривали труну, якийсь час лежав удома. Згодом Юлія віддала його в музей.

Каже, тоді стало трохи легше. Але разом із цим зникло відчуття, що він поруч.

Юлія на мить замовкає.

– Він якось так… пішов.

«Ми такі самі, як і ви»

Зараз Юлія Іванюк, окрім того, що очолює громадську організацію «Березнівська БРАМА», працює фахівчинею з супроводу ветеранів у Березнівському міському центрі соціальних служб. Поруч – колега Андрій Сенюк, ветеран, який півтора року провів під Мар’їнкою і повернувся після важкого поранення.

Розподіл між ними склався сам собою. До Андрія частіше йдуть самі ветерани. До Юлії – жінки: дружини, мами, ті, хто пережив втрату.

– Вони відчувають, що я своя. І в моїх очах немає жалю.

У назві посади – «супровід». У реальності це виглядає інакше: дзвінки у вихідні, пізні вечори, коли людина не знає, куди звернутися. Треба не лише пояснити – а піти разом: у лікарню, в управління, в кабінет. Відстежити заявку, перепитати, чи передзвонили, чи зрушилося питання.

У більшості випадків приватний адвокат, до якого люди звертаються спершу, не дає результату. Потрібно розібратися в процедурі – і це тут роблять безкоштовно.

У громаді її добре знають ще з часу роботи в журналістиці, тож достатньо назвати прізвище – і розмова вже інша. Багато питань вирішуються швидше, бо є довіра і розуміння, хто перед тобою.

– Іноді потім чуєш: «Виявляється, це було так просто». Але за цим стоять досвід і зв’язки. І те, що ти робиш це чесно.

Є й інша сторона цієї роботи – тяжка. Про неї вона говорить обережно. Не тому, що не хоче, а тому що це чужі історії.

До кабінету заходять жінки, які місяцями не мають жодних звісток про чоловіка – зниклого безвісти. Не знають, де шукати, куди дзвонити, кому вірити. Або приходять із новиною про загибель – але без тіла, без документів, без чітких відповідей. Буває, повертається ветеран – а вдома вже немає ні сім’ї, ні роботи, ні розуміння, що далі.

– Тут не можна просто видати довідку і закрити питання. Ти береш людину за руку і йдеш із нею туди, куди вона сама не наважується, – каже Юлія.

Свою роботу вона колись описала коротко – в дописі для громади:

«Ми не просто надаємо послуги. Ми проживаємо вашу ситуацію разом з вами».

І додала прохання: не залишати в кабінеті цукерки. Для неї й Андрія це про інше – про довіру і можливість бути корисними.

Коли людина повертається – це тільки початок

Про це Юлія говорить спокійно:
– Ці люди вже не будуть такими, як раніше. Навіть якщо це ваш брат чи чоловік.

І згадує один епізод. Василь був у відпустці, вони зайшли в магазин, і він привітався з чоловіком, якого вона не знала. Юлія здивувалася, перепитала – і почула у відповідь:

– Він там був. Це видно по очах.

Цього пояснення їй тоді вистачило.

Зараз Юлію найбільше зачіпає те, як швидко зникає увага. Коли військовий повертається, його зустрічають із квітами, обіймами, камерами, знімають і викладають у місцеві групи. А вже за день-два проходять повз і не вітаються.

– Люди відсвяткували – і пішли далі. А той, хто повернувся, залишається зі своїм досвідом сам на сам.

У роботі Юлія регулярно стикається з тим, про що зазвичай не говорять уголос. Наприклад, коли до тих, хто повернувся, підходять із фотографіями зниклих безвісти й питають: «Ви його не бачили?» Родини роблять це з розпачу – вона це розуміє. Але для того, хто стоїть перед ними, це ще один удар.

– Ви не знаєте, що ця людина пережила. Не можна додавати до цього ще й чужу невизначеність – саме в ту мить.

Так само і в перші години після повернення: людину ще не встигли обняти рідні, а довкола вже камери, запитання, чужі голоси.

– Спочатку запитайте: вони цього хочуть? Найчастіше людина, яка повернулася звідти, хоче тиші. І щоб її просто обняли.

«Я раптом захотіла вдягнути сукню»

Різдво 2026 року. Перше, коли їй захотілося не просто «перебути» свято, а зібрати людей за столом.

Вона замовила глиняний посуд, дістала вишиту скатертину, поставила дідуха – вперше в цьому домі. Запросила родину Василя: батьків, сестру з чоловіком, племінників. Усі – у вишиванках.

Сіли за стіл. Вечеряли, говорили.

– І вперше ми не плакали.

Юлія дивилася на них і думала: він би цього хотів. Не тиші й постійного горя – а саме такого вечора, де всі разом.

Вона згадує, як він завжди тримав її – навіть у дрібницях. Навіть тоді, коли був на фронті й усе вирішувалося короткими дзвінками.

І десь у цьому вечорі з’явилося відчуття, яке вона спочатку навіть не одразу змогла пояснити:

– Я раптом зрозуміла, що хочу вдягнути сукню. Подумала — відкрила шафу. Жодної немає.

Пізніше написала про це пост. Подякувала собі — за те, що за всіма цими захисними стінами, за роками, прожитими ніби на автопілоті, за втомою, яка накопичувалася в тілі, їй вдалося зберегти ту частину себе, яка вміє мріяти.

Тіло, каже, відреагувало першим. Боліла спина, з’явилися набряки, зайві кілограми, які вона сама називає панциром. Захист від світу, в якому раптом стало порожньо.

А потім з’явилося інше відчуття – що час повертатися до себе. Мінус сім кілограмів за півтора місяця. Перша сукня в шафі.

Тепер вона говорить про це просто:

— Я не хочу жити в пам’ять про того, кого не стало. Василь для мене не загиблий — він є в наших дітях, у нашому домі. Я хочу жити і допомагати живим. Мабуть, це і є мій маніфест.

Два гектари горіхів і права тракториста

Василь мріяв про горіховий сад на батьківському паю. І про невеликий став поруч.

Колись він писав тексти, думав про журналістику. Але життя розклалося по-іншому: Юлія, маючи освіту бухгалтера, пішла в медіа, а він – у будівництво. Хтось мав забезпечувати родину – і вони це між собою не обговорювали як вибір, просто так сталося.

Тепер Юлія повертається до того, що він не встиг.

Два гектари горіхів – поки що план. Великий, із багатьма невідомими. Але це її не зупиняє – вона звикла розбиратися вже в процесі.

– Якщо я вирішила садити цей сад, я маю вміти все. Від планування до того, як сісти за кермо трактора.

І це не про красиву фразу. Юлія справді думає про те, щоб цього року отримати посвідчення тракториста. За кермом вона давно, «механіки» не боїться – просто додає ще одну навичку до всього, чого довелося навчитися за цей час.

Не тому, що так склалося. А тому що сама вирішила.

Для неї цей сад – не окрема історія і не символ. Це продовження того, що було їхнім спільним задумом. І те, що вона хоче довести до кінця.

… Юлія Іванюк щодня йде на роботу повз площу. Там – портрети.

Іноді вона дивиться на них. Іноді – ні.

Але вона йде.

Читайте також: Як почати життя з нуля після втрат: історія жінки, яка пройшла через це і допомагає іншим