Лише, коли сталося нещастя, збагнули, що віщун напивається, бо бачить горе.
– Петрику, а йди-но додому.
– Йди сама. Чого тут стоїш і нудиш?
– Синочку, та ж пора вже додому.
– Я тобі сказав: іди сама, – насупив густі посивілі брови Петро Гнатович.
Склавши натруджені руки на колінах, старенька жінка пригорнулася до плити, показуючи, що добре примостилася й нікуди не піде, поки син не покине чужої оселі.
Петро Гнатович славився як добрий тесля, тож оці люди запросили його полагодити двері, які за зиму дуже осіли та розбухли, й тепер, аби їх зачинити, доводиться так грюкнути, що аж хата гуде. Вже стіна дала тріщину, потрібен майстер. Знайшли його швидко, а в господарстві на вмілі руки знайшлася ще робота.
Гнатович грошей не брав, тому-то його завжди щедро пригощали і він частенько не доходив до рідної хати: звалювався й засинав на дорозі чи в повітці. А мати, як мати, – чекає-чекає та й серед ночі йде шукати сина. Через оте пияцтво не зберіг сім’ї. Діти відмовилися татом називати, соромлячись за нього перед людьми. Він був тихий чоловік – ні з ким не лаявся, не бився, але від горілки не просихав.
Бабусі вже не під силу було довго сидіти. Однак не годилося піти одній, адже тоді доведеться хвилюватися аж до ранку. Господарям домівки теж час відпочити, та Петро ладен був, як завжди після оковитої, балакати всю ніч. Не раз траплялося, що вставав із лавки, коли світало, брів на роботу й цілісінький день тяжко працював. З цього дивувалися. Був би він не п’яничка, возносили б його за працездатність. А так хіба що лають і сердяться, коли засиджується й наче не розуміє, що це аж ніяк не щастя – бачити його напівстулені повіки, мокрі від їжі й заслинені губи. З якою великою чемністю запрошували Петра Гнатовича, з такою ж великою наполегливістю, що межувала з ненавистю, випроваджували з оселі.
Рівненський дім, де розкривають і розвивають таланти
Рівне повинно і буде світлим, безпечним і комфортним містом
– Петре Гнатовичу, ваша мама вже спить. То вже беріть її та несіть до хати.
Але він пропускав слова повз вуха й далі вів мову про дерево, яке росте лиш у їхньому лісі, а раз на рік так скрипить і голосить, що на голові волосся, як жито під вітром, ворушиться. Часто розповідав такі речі. Та ніхто не слухав його. А якщо й слухав, то потім насміхався, що Петрові цю ніч нова казка наснилася. Від тверезого Петра ніхто ніколи не чув небилиць. А від затуманеного горілкою плелися такі байки, що ні від кого й не почуєш. І не знаходилося того, хто б їх записав чи комусь іншому переказав. Дивно, люди люблять переповідати щось свіже. А це чомусь далі від Петра не йшло. Ось саме зараз він правив нову, найсвіжішу баєчку. Господар помітив, що Петрова мати уважно прислухається. Став і собі прислухатись. У душу заповзав страх. Ішлося про Чортове болото, що кілометрів за три від села. Цей чорторий погубив не одну християнську душу. Про нього люди боялися й слухати – не те що говорити. Петро вів оповідь так, немовби в розмові з кимось щось пояснював чи уточняв.
– Е ні, Іване, весілля так чи сяк, а буде. Дівка важка, то куди Стецькові дітися? Добиратися далеко, й сани загрузнуть. А раніше там ніяк не пройти. Почекай трохи, поки є той час, щоб бавити. Рано ще.
Засміявшись, майстер уклонився господині. Взяв шапку й шпарко вийшов із хати. Бабуся тут же звелась і зачовгала вслід за сином, забувши попрощатися.
Господиня перехрестилась і зітхнула.
– Дякую тобі, Господи.
– Ти чого хрестишся? – спитав господар.
– А того, що пішли нарешті. Хто таке бачив… Втомилася так, ніби сама ті двері ладила.
Чоловік у задумі рушив до ліжка, а жінка ще прибирала зі столу та мила миски. Раптом хтось постукав у двері. З переляку вона схопилася за груди.
– Хто там?
– Це я, – проскрипів старечий голос.
Мабуть, щось забула старенька. Оглянувши стільчик, на якому сиділа ця непрохана гостя, хазяйка нічого не зауважила й пішла відкинути защіпку. Не переступивши порогу, бабуся озвалася – стиха й загадково.
– Маню, твоя дівка вагітна. Бережи її й не роби весілля взимку.
Звела вгору вказівний палець і ткнула десь у небо. Повернулась і дрібненько зачовгала калошами по стежці.
Роззявивши рот, вирячивши очі, господиня стояла й не могла видихнути повітря, яке набрала, щоб розпитати бабусю. В грудях запекло, вона застогнала й сіла на порозі. Доньці всього п’ятнадцять років, ще школярка. Дитина тиха, спокійна й слухняна. Годі було осягнути сказане про неї й зібрати докупи думки. Насилу поворухнувшись, мама зачинила двері й рушила до кімнати. Чоловік легенько похропував – спав. А тут конче треба було виговоритися, бо інакше пекучий біль спопелить і серце, і душу.
– Левку, прокинься.
Чоловік перейшов на сопіння, та не прокинувся. Примостившись біля нього, жінка застогнала, так легше було видихати повітря. Вдосвіта трохи відлягло, але встати вона не змогла. Левко вночі спросоння кілька разів почув стогін, однак, не зачувши біди, спокійно поринав у глибший сон. Зранку всі домочадці розійшлися хто куди, а господиня й далі відпочивала, ніким не потривожена. Три дні погано почувалась, але їй навіть на думку не спадало викласти неприємну новину чоловікові. Крадькома стежила за дитиною, та нічого несподіваного не помітила.
По тих трьох днях Левко знову став допитуватися.
– То чого ти тоді хрестилась?
– Я ж тобі вже відповіла.
– Знаєш, ти перехрестилась, а мені зразу запекло в грудях. Може, про щось там люди плещуть язиками в селі.
– Може. Недарма вернулася баба з півдороги.
Після цієї розмови вони тижнів зо два не зачіпали цієї прикрої теми. Мати почала придивлятися до своєї доньки і, уточнивши час місячних, заспокоїлася. Чого б тій бабусі не повідомити нам час, годину й рік? Та минуло лише два роки від дня пророкування, і таки сталася біда. Одного вечора дочка призналася чи то про радість, чи то біду, годі було визначити. Батьки не гаяли часу, й невдовзі перед їхніми очима став сам винуватець події. Порозумівшись, стали чекати іспитів у школі, де ще вчилася дівчина, а тоді дожидати осені, коли є врожай, а, отже, й багатий стіл – важлива річ на весіллі.
Сталося так, що батько потрапив до лікарні, де перебув складну операцію, а мати від переживань за дочку та чоловіка занедужала. Тому-то весілля з хрестинами справляли після посту і Святвечора. І хто б тут згадував пророкування, та вже воно мало збутися. Село, в якому жив жених, було за десять кілометрів, а дорога взимку через болото пролягала кілометрів на п’ять. Тож поїхали гості з молодими на подушках і з весільним короваєм. Весело грали музики на інших санях, і дружки заходилися сміхом, обіймаючись та виспівуючи вінок частушок.
Ніхто не зауважив, як серед дерев метнулася тінь поперед молодих. Коні захропіли, рвучко скидаючи з саней кожного, хто намагався їх зупинити. На болоті раптово стемніло. Та так, що сніг здавався сажею, а дерева нависали немовби чорні шуліки. Молода лежала горілиць, без вінка, стискаючи в руках рушник, яким у церкві зв’язали руки. А молодий, стікаючи кров’ю, йшов серед дерев, де хтось підсвічував йому ліхтарем. Мовчки хапався за стовбури, покриті м’яким, як весільна фата, мохом. Уперто чіплявся за них і йшов за молодою, якої не бачив, бо очі залило щось липке з неприємним запахом.
Як ураз стемніло, так і розвиднілося. Люди озиралися, шукали одне одного, а візники гукали коней, які ще досі бігли, повертаючись додому. Мчали, хропучи й здибивши хвости. Люди, не змовляючись, бігли їм навперейми. За кіньми волочилася розірвана попруга. Було видно, що сталася біда. Левко, батько нареченої, глянув на коня, що прибіг і став на подвір’ї як укопаний. Побачене вдарило чоловіка, як батогом. Пустився бігти, не розбираючи дороги, до Чортового озера. Був певен, що там його дитина, хоча ніхто не знав, що візники умовилися не стомлювати коней і поїхати ближчим шляхом.
До озера йшли і їхали. Знали наперед, де треба шукати. Добиралися туди мовчазні, мов неживі. Не було чути жодного слова, звуку й шепоту. До пізньої ночі на розбитому кіньми і людьми болоті збирали одяг, збрую, весільні дарунки і шукали молодого. Всі інші були живі, хоч і покалічені через коней. Були такі, що стогнали, лежачи на пеньках і замерзлих купинах. Не було лише молодого. Неначе ворони на крилах його звідти винесли.
І досі розповідають про цей випадок. Ось тільки вважають Петра Гнатовича не п’яницею, а віщуном, який напивається через те, що бачить горе.
Анастасія СМИК