Валерій Цибульський – історик із “чорного списку” Кремля

Кажуть, що час розставляє всі крапки над «і», а фіксують усе те історики. Втім сьогодні, перш ніж читати історію, треба з’ясувати, хто її написав. Чому так? Кому можна довіряти, і хто, врешті-решт, зобов’язаний закарбувати правду? Думками з цього приводу із журналісткою газети «7 днів» поділився доцент кафедри україно­знавства НУВГП, кандидат історичних наук Валерій ЦИБУЛЬСЬКИЙ.

Справжні науковці під чужу дудку не пишуть

Валерій Цибульський, доцент кафедри україно­знавства НУВГП, кандидат історичних наук.

Пане Валерію, наскільки можемо довіряти тій історії, яку нині викладають у вишах, школах?

– Дивлячись, хто викладає. Наприклад, мені зараз ніхто згори не нав’язує, як я маю трактувати ті чи інші події та явища. Зрозуміло, що кожен історик тепер має можливість користуватися різноманітними джерелами інформації, великою кількістю літератури. Та мусимо пам’ятати, що завжди були, є і будуть вчені, які писали історію на догоду можновладцям, і ті, хто не робив цього за жодних обставин.

– А як їх відрізнити?

– Будь-яку інформацію кожен має просіювати через сито. Зрозуміло, що справжній науковець ніколи не буде орієнтуватися на політичну доцільність. Хоча не потрапити під вплив ідеології, як-от зараз, дуже важко. Втім, знаю кількох істориків у Росії, які зберегли власне обличчя.

На жаль, переважна більшість російських істориків пишуть на догоду владі і фактично перестали бути вченими. Вони вже дописалися до того, що фактично перекреслили те, що відстоювали донедавна. Це колись у них був високий науковий рівень, але ідеологія, політика зробили з них прислужників Кремля. Раніше вони служили Сталіну, і стояло питання: бути чи не бути? У ті часи історія була небезпечною спеціальністю. Багатьох істориків репресували.

– Зараз у Росії, здається, така ж ситуація: є новий ідол, під якого пишуть історію…

– Нині в Росії ситуація все-таки інша, ніж була в 30-ті роки ХХ століття. Скажімо, в Санкт-Петербурзькому університеті працює Тетяна Таїрова, яка займається дослідженням козацького періоду. У неї вийшло дві книжки про Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Козацьку руїну. Вона підготувала, якщо не помиляюся, 18 кандидатів наук. До речі, Тетяна Геннадіївна була змушена і кандидатську, і докторську дисертації захищати в Україні, оскільки це неможливо було зробити в Росії.

Її погляди абсолютно протилежні до тих, які домінують в інформаційному просторі Росії. Тетяна Таїрова, до слова, не вважає, що Іван Мазепа був зрадником, запроданцем.

– Чи часто вам доводиться зустрічатися в інтернеті з фейковою історією або ж з грубими помилками у трактуванні подій минувшини?

– Насправді їх дуже багато, навіть з періоду історії Русі. Є такі «патріоти», які навіть не історики за фахом. Наприклад, Володимир Білінський родом з Поділля, за фахом будівельник. Він скрізь їздить, лекції читає, ідеалізуючи все українське. У нього, як на мене, є багато правдивої історії, але й чимало такого, що ні в тин ні у ворота. При цьому на його книжки великий попит.

– Хто для вас є взірцем в історії? До чиєї думки ви прислухаєтеся?

– Я завжди все оцінюю критично. Для мене геть не має значення: академік, доктор, ректор чи проректор. У нас є багато цікавих дослідників.

Займаюся дослідженням ХVІ–ХVІІ століть. По цьому періоду видав кілька книжок, підготував понад сотню статей, які надруковані в тому числі й за кордоном.

У мене також є люди, думку яких я ціную. Серед них Валерій Степанков із Кам’янець-Подільського університету, який досліджує історію національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, період Козацької руїни, постать Петра Дорошенка. Я поважаю думку Віталія Щербака, завідувача кафедри в Києво-Могилянській академії. В Інституті історії Академії наук працюють Віктор Горобець і Тарас Чухліб, які займаються вивченням того періоду, що й я. Усі ми досліджуємо різні питання, але нас цікавить насамперед козацька доба.

До інформації маємо ставитися обережно

– П’ятий рік, як в Україні діє Інститут національної пам’яті. Він має реалізовувати державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті. Як ви оцінюєте його роботу?

– Знаю інститут, особисто знайомий з Володимиром В’ятровичем. На мій погляд, у діяльності цієї наукової установи є багато позитиву, але він перемішаний з негативом, який породжує ворожнечу в суспільстві. Адже не можна топтатися по історії в «кованих чоботях».

– Що саме маєте на увазі?

– Що не треба рубати з плеча, натомість діяти обережно і зважено, якщо ти патріот своєї країни.

Був такий історик Олександр Оглоблин. На жаль, нині вже покійний. Він створив журнал у США «Український історик», до якого залучив талановитих науковців-істориків: професора Кентського університету Любомира Винара, професора Гарвардського університету Омеляна Пріцака і багатьох інших вчених. Вони фактично врятували українську науку, бо тут (в Україні радянського періоду – авт.) писалося те, що абсолютно не відповідало фактам.

Так ось, Олександр Оглоблин казав: «Патріот – це той, хто говорить і пише правду!» А не підлаштовується і тримає ніс за вітром: за Януковича він одне писав, за Ющенка – інше.

Я спостерігаю за тим, що зараз робиться в Україні, і не поспішаю робити остаточні висновки. Ставлюся до всього обережно і зважено. І таки сподіваюся на краще.

Люди просто не розбираються у ситуаціях

– Ви можете провести якісь історичні аналогії, щоб стало зрозуміліше, як можуть розгорнутися нинішні події?

– От взяти таке. Скільки лунало на адресу Богдана Хмельницького звинувачень, що він, мовляв, зрадник, який пішов на союз із Москвою. Такі всі мудрі зараз. А як самі вчинили б, якби опинилися на місці Хмельницького? Це раз. По-друге, він, коли укладав союз, підписував договір? Ні, Хмельницький не підписав його! Він не погодився з тими обмеженнями, які запропонувала Москва. У мене, до речі, є книжка «Українсько-російський договір 1654 р.» (видана 1995 року). Там в основному використана зарубіжна історіографія, видана в Канаді, США, Британії. Тож у розділі, де йдеться про обмеження для України, чітко написано, що Хмельницький не погодився на них.

Коли Москва звинувачувала його в тому, що він порушує умови цієї угоди, то він відповідав:  «А я що, їх підписував? Я з самого початку казав, що на ці обмеження не погоджуюсь!» Мова йшла про те, щоб на українських землях були присутні московські воєводи з підрозділами. Про те, щоб Україна платила податки, які б збирали московські представники.

Відеолекції, у яких Валерій Цибульський докладно розглядає українсько-російський договір, записані колишнім АТОвцем Віктором Суходольським, дивились у 42 країнах світу. За висловлені у них погляди історик потрапив до “чорних списків” Кремля. Та це не зупинило вченого і він записав, як Росія отримала патріархат. Це вийшло задовго до отримання Україною томосу.

Тому вважаю, що Богдана Хмельницького звинувачувати у зраді не можна. Адже татари, які перед цим були союзниками козаків, пішли на союз із тодішньою Польщею. Хіба могла б Україна одна вистояти проти Криму і католицької Речі Посполитої, якій допомагали інші католицькі країни. Там були угорські, німецькі найманці. Лише під Берестечком армія німецьких найманців (до речі, учасників Тридцятилітньої війни в Європі) нараховувала 20 тисяч!

То що Хмельницькому залишалося? Він міг втратити всі здобутки, отримані з 1648 року. Врешті-решт, втратити Гетьманську державу. А ця держава, яку він фактично створив у 1648-49 роках, проіснувала півтори сотні років, аж доки Катерина ІІ не знищила її, скасувавши спочатку Гетьманщину, а потім і Запорізьку січ.

Або звинувачують гетьмана за союз із кримськими татарами. Люди просто не розбираються в тій ситуації. Козаки мали піхоту, одну з найкращих у Європі. В бою вони спішувалися і діяли переважно як піхотинці.

Натомість Польща славилася кавалерією, а крім того могла розраховувати на допомогу інших країн. Бо хто такий Богдан Хмельницький і ті, що піднялися проти Польщі? Це повстанці, в очах правителів європейських держав це бандити і розбійники.

Тому, щоб протиставити щось польській кавалерії, Хмельницький уклав союз із Кримським ханством. У них була кіннота, яка не дуже поступалася польській кавалерії. Тож якщо взяти разом татарську кінноту, плюс козацьку піхоту, то ми отримаємо перевагу. І в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, у Збараж-Зборівській кампанії це спрацювало та дало велику перевагу українському військові. Тому ось так звинувачувати, не визнаючи історичних фактів, неправильно. Але завжди знайдуться ті, що зможуть домислити, ігноруючи факти.

– Які перспективи ви бачите для України?

– Сподіваюся, за свого життя ще побачу Україну такою, якою хочу її бачити. У будь-якому разі будуть зміни на краще, я в цьому переконаний.

– Хто їх принесе?

– Ми, діти наші, внуки.

Спілкувалася Оксана ПИЦЬКА

 

Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»

 

Діліться корисною інформацією з друзями: