За нього варто боротися. Вже давно доведено, що причина більшості розлучень – пияцтво. Або ж часто зазирає в чарку чоловік, або лихий попутав жінку. Тоді одна з подружніх «половинок» іде в контрнаступ, щоб порвати невільницькі кайдани і заново знайти своє щастя, яке саме по собі не приходить. За нього потрібно боротися.
…Згадка про чоловіка мимоволі викликала в Раї гидливу гримасу на її стомленому обличчі. Не гадала, що можна так зненавидіти людину, з якою прожила майже десять років!
Ось і знайомий будинок за дощаним парканом. Хвіртка відчинилася з тугим скрипом. Другий поверх. Три коротких дзвінки.
Ніхто не відповідає і не відчиняє. Вона порилася в сумці, знайшла ключі, відімкнула.
Скрипнула під ногами підлога. Перше, що кинулось Раї у вічі, був стіл. На ньому – пляшка з недопитим портвейном, шматки чорного хліба, недогризки вареної ковбаси і цибулі.
Чоловік лежав на тахті. З його грудей виривався важкий храп. Туфлі, сорочка, піджак, кепка в безладді валялися на підлозі.
Донечка скрутилася клубочком у широкому кріслі. На рожевому ніжному личку – невинна солодка усмішка.
Рая на мить закам’яніла. Потім зайшлася нестримним риданням. Вона важко опустилася на стілець і затулила обличчя руками. Відчай і розпука краяли серце. Невже заслужила такої долі? Вона, інститутська красуня! Їй подружки пророкували сонячне майбутнє – розумного, порядного і красивого чоловіка, сімейну злагоду, гарних діток. А де все це? Той, кого любила, обрав іншу. З горя вона вийшла за першого, хто трапився під руку, – і ось, маєш!..
Вона з ненавистю глянула на чоловіка, який незграбно скоцюрбився на тахті, й кинулася до дочки, стала будити її.
– Олечко, прокинься! Прокинься, голуб’ятко!
Дівчинка не прокидалася. Рая підвела її, роздягла і сонну перенесла у маленьке ліжко, що стояло в спальні, а сама розчинила вікно і, схилившись на підвіконня, безтямними очима втупилася в синюваті вечірні сутінки.
Карантин не для всіх: у Рівному незаконно працюють окремі лазні
На Рівненщині чоловік спровокував пожежу, в якій сам і постраждав
«Що робити? Боже, що робити?.. Кинути все, забрати доньку – і виїхати геть, щоб навіть ніхто не знав, чи вигнати цього п’яницю під три чорти?.. Але ж хіба виженеш? Буде приходити, рюмсати п’яними сльозами, брати на руки доньку, клястися!.. Тільки сором від людей… А роки летять, як осінні хмарини… І молодість відлітає… Ні, так далі жити не можна!.. Чому маю терпіти таку наругу?.. Чому не зустріла людину, яку б любила, поважала? Хіба мало їх на світі? Таких, як наш інженер із техніки безпеки, наприклад…».
В її уяві постав інженер. Розумний, вольовий, сильний. Не красень, правда. Але хіба це головне для чоловіка? Ось такого вона кохала би! Заради такого ладна піти й на край світу! А цей – п’яниця, нікчема!.. Аж бридко згадувати!
Відійшла від вікна, стала в дверях і з ненавистю подивилася на чоловіка, який, напіввідкривши рота, щось белькотів у п’яному забутті.
Минав час. Все-таки Рая наважилася піти від свого чоловіка. Та ще й пофортунило зійтися з тим інженером, Миколою. Освідчилася йому саме на День Валентина. Через тиждень переїхала і жити до нього.
Пізніше з’ясувалося, що і в нього була сімейна драма. Він уже змирився з тим, що його дружина несподівано десь зникала. А її примха стати киянкою? А її сльози, мовляв, чому в них немає легкової машини? Скільки страждань, скільки безсонних ночей, скільки тривог, відомих лише йому, Миколі!
Він нагадував муляра, що вдень кладе цеглину до цеглини, зводячи родинне вогнище, а його благовірна Соня вночі руйнувала його, легковажно втішаючись цим. Її дивацтва, що іноді скидалися на божевілля, тривожили і турбували Миколу. А іноді траплялося, що він сам захоплювався її дивацтвами і робив те, що вона хотіла, боячись, що втратить її, що вона вислизне з його рук. Соня відчувала цей його страх і зухвало казала:
– Ти мені дуже подобаєшся, Миколо, коли мене ревнуєш. Тоді ти схожий на півня!
Він стискав її в обіймах і глухо бурмотів: «Шануйся, бо задушу тебе!».
Не пощастило Миколі з першим коханням. Він не любив першої дружини, але побрався з нею. Потім закохався в Соню і вдав, що дуже щасливий, навіть покинув посаду головного інженера в Рівному. Усе заради неї, вертихвістки. Але і тут обпікся…
Душа його висохла і потемніла, неначе дерево з обдертою корою, – без радощів, без надій. Згодом Микола набрався сили і розлучився зі спокусливим блиском. Час від часу ще згадував довгі й неприємні розмови з Софією. Та залишив її, переїхав у Здолбунів. Знайшов роботу. Хоч рядовим інженером, але з перспективою і хорошим колективом. Тут же познайомився з чудовою людиною – з Раєю.
Згодом вони побралися. Раїсина дочка стала йому рідною. Врешті-решт, обоє – і Рая, і Микола – відшукали справжнє родинне вогнище, яке тепер утрьох бережуть, як зіницю ока. Адже справедливо кажуть, що щастя саме не приходить, за нього варто боротися наперекір усім негараздам і вибрикам долі.
Євген ШИЛАН, член НСЖУ
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»