Наочним прикладом того, що не святі горшки ліплять, є заступник голови наглядової ради ПрАТ «Рівненська фабрика нетканих матеріалів», депутат Рівненської міської ради Богдан Гапяк. Особистість, яка зліпила себе своїми руками.
Сьогоднішньому гостеві рубрики «Філософія успіху» Богданові Гапяку 56 років. Народився на Волині. 1980 року закінчив школу з відзнакою, а через п’ять років – Львівський держуніверситет ім. І. Франка. Працював на Рівненському радіотехнічному заводі (інженером-програмістом, заступником начальника цеху), а з 1992 року – заступник генерального директора ТОВ-компанія «Пульсар і Ко». Співвласник ПАТ «Рівненська фабрика нетканих матеріалів». Голова фракції «Солідарність» у Рівнераді. Заслужений працівник промисловості України. Нагороджений відзнакою «За заслуги перед містом» IІІ ступеня. Одружений, має дочку і внучку.
Розмову з Богданом Гапяком ми розпочали з традиційного запитання: чи вважає він себе щасливою людиною?
– Я не втомлюся повторювати, що щасливий, бо маю чудову сім’ю. Хоча нічого дивного в цьому нема, бо, з усього видно, така благодать передається у нас з роду в рід. Адже і я виріс у великій глибоко патріотичній, християнській українській родині. Та й дружина моя, Леся, також виховувалася в сім’ї галицьких інтелігентів, де порядність і честь цінуються понад усе.
Ми з дружиною успадкували від батьків непорушні родинні традиції: ревно віримо в Бога, безтямно любимо рідну Україну, а ще, як вчили нас батьки, не лінуємося працювати – совісно і до сьомого поту. Сім’я для мене – один з найвагоміших життєвих пріоритетів.
– Що найважливіше перейняли від батьків?
– Зростаючи в селі на Волині (жили ми доволі бідно), я поняття не мав, де знаходиться Львівський державний університет, але ще зі шкільної парти задався метою вступити у цей вищий навчальний заклад, в якому вчився сам Іван Франко. І вступив. Цілеспрямованість – це, мабуть, те найважливіше, що дісталося мені від батька.
На перших порах мені, простому хлопцеві із сільської школи, було нелегко вчитися на дуже непростому факультеті – прикладної математики та механіки. Але я ніколи, як би не було важко, не опускав руки, щодня доводячи насамперед собі, що не гірший, ніж інші. І хоча тепер не працюю за здобутим фахом, університет, як казав один з моїх викладачів, навчив мене жити.
Перейнята від батька цілеспрямованість і відшліфована в університеті наполегливість неабияк пригодилися мені в подальшому. Красномовним доказом цього може бути наша фабрика нетканих матеріалів, яка сьогодні працює, хоча у 90-х роках, після розвалу Радянського Союзу, починала заростати бур’янами і чагарниками. Нехай через низку об’єктивних причин не настільки потужно, як хотілося б, але нині вона є лідером серед однопрофільних підприємств України.
– Коли ви відчули, що стали успішною людиною?
– Хоча я став цілком самодостатньою людиною, сягнув певного соціального статусу, відбувся як професіонал своєї справи, та не вважаю, що зриваю зірки з неба. Мене більше тішить інше. Скажімо, те, що якоюсь мірою й завдяки мені кілька сотень рівнян мають можливість заробляти на прожиття. Підприємство систематично сплачує податки, таким чином ми даємо гроші на розвиток міста, на розбудову армії, на те, щоб літні люди вчасно отримували пенсію, а діти в школах вчились у нормальних умовах.
Хіба не цього – творити добро – вчить нас Святе Письмо? Хіба не це я роблю, відколи став депутатом? Поклавши руку на серце, скажу, що ніколи не ставив собі за мету отримати з депутатства якусь власну користь. Я завжди ставив і ставлю завдання робити все, щоб рідне місто ставало кращим. Відтак, будь-хто може пройтися Фабричною чи Льонокомбінатівською і на власні очі побачити, що за час мого депутатства змінилося на цій околиці Рівного, до якої в міської влади зазвичай руки не доходили. А коли у дворі будинків на Фабричній, 12 і 14 цього року зведуть дитячий майданчик, то цей куток стане ще кращим.
– Що головніше для досягнення успіху: прихильність Фортуни, талант, працездатність чи щось інше?
– Кожна людина має даровані Богом особливі здібності. І хоч кажуть, що талант не можна ні згубити, ні пропити, насправді це не так. Бо кожен може навести десятки прикладів того, як, наприклад, той чи інший футболіст або художник змарнував свій дар. Якою талановитою не була б людина, без праці до сьомого поту нічого не буде. Треба працювати, працювати і працювати. Працююча людина стає багатшою не тільки матеріально, а й духовно.
Звичайно, не останню роль у досягненні успіху має і фактор везіння. Але я попри все стою на тому, що кожна людина – коваль свого щастя. Адже ми самі обираємо свій шлях у житті, навіть тоді, коли здається, що від нас нічого не залежить.
– А вам доводилось опинятися на роздоріжжі долі?
– І не раз. Я щонайменше двічі стояв перед доленосним вибором: займатися виробництвом чи громадською роботою? Та вирішальним аргументом у прийнятті рішення ставала наука батька, який повчав, що праця, яка дає продукт, завжди була і буде в більшій ціні.
Можливо, якби я пішов іншою дорогою, зараз був би більш заможним, але для мене щастя – не в грошах. Не кажу, що я альтруїст, без грошей теж недобре.
Бо, коли є гроші, ти відчуваєш себе самодостатньою, незалежною людиною.
– Кажуть, сильний не той, хто ніколи не падав, а той, хто, впавши, зумів піднятися і йти далі. У вас бували падіння?
– Були, але, мабуть, не падіння, а миті відчаю чи розчарування. Наприклад, 1985 року, коли після закінчення навчання в університеті ми з дружиною приїхали до Рівного. Хоча всі розповідали, що нас, як молодих спеціалістів, тут з відкритими обіймами зустрінуть, насправді ніхто не чекав. Охопив відчай, бо не було ні житла, ні грошей. Ми мігрували з гуртожитку в гуртожиток, звідки нас постійно виселяли. А які гроші в тих, хто тільки влаштувався на роботу, самі знаєте.
Що я зробив? Пішов підзаробляти, щоб ми й за квартиру могли платити, і ні в чому себе не обмежували (хоча тоді й невеликий вибір був). У той час саме відкривалися комп’ютерні курси, то я після роботи на заводі проводив вечірні заняття з охочими освоїти диво-техніку. Крім того, маючи за плечима робітничі, в тому числі й будівельні професії (муляра, стропальника та інші), у вихідні з хлопцями на «шабашках» мурували, ремонти у хатах робили.
Проявив себе на роботі, тому невдовзі піднявся по кар’єрній драбині. З’явилися гроші, отримали з дружиною квартиру від радіозаводу. Життя поволі почало налагоджуватися. Це тоді, коли багато хто зі знайомих подався за «довгим рублем», або, опустивши руки, присів на стакан.
А далі склалось, як у відомій фразі: «Тільки почали жити, і гроші закінчилися». З розвалом Союзу настав повний хаос, почав занепадати радіозавод, тисячі людей опинилися на вулиці. Я знайшов себе в «Пульсарі». У 1995 році, коли, здавалося, настала стабільність, з різних причин усе рухнуло. Було бажання розвернутись і піти. Але все перемололося, акціонували фабрику нетканих матеріалів.
Потім був ще один провал у 2008 році, пов’язаний зі світовою економічною кризою. Ми саме взяли великий кредит, інвестували у «нетканку» понад 5 мільйонів євро. Сказати, що ситуація була критичною, все одно що нічого не сказати. Але потихеньку викарабкались і з тієї прірви.
– Хто допоміг вам стати тим, ким ви нині є?
– Неабияким стимулом у житті є віра в тебе близької людини. А для мене такою людиною є моя дружина, Леся. Особливо цінною її підтримка була у найскрутніші моменти, коли здавалося, що земля під ногами провалюється. Вона вміє повернути впевненість у собі, ніколи не дорікне, а завжди знайде для підтримки влучне слово, підбадьорюючи: «Богдане – ти сильна людина, ти з усім справишся. Ти можеш».
Леся в нашій сім’ї – моральний авторитет. Вона не тільки дружина, мама і бабуся, а й берегиня. Коли не стало її мами, Леся замінила маму в їхній великій родині. Вона емоційна. За гороскопом – Терези, тому при прийнятті рішень вагається довше, ніж інші. Але всі її вчинки прискіпливо виважені. До її думки прислухається навіть батько, якому ось-ось буде 80 років. Не кажу вже про сестру і брата.
Крім усього, Леся ще й дуже розумна. Вона добре вчилася в університеті, мало що не дотягнула до «червоного» диплома. Має аналітичний склад розуму. Вона сумлінно справляється зі своїми обов’язками економічного аналітика в нашій фірмі. А ще Леся – наш родинний політичний аналітик. Коли всі лягаємо спати, дружина сідає за комп’ютер, а на ранок у мене повна картина того, що робиться в місті, області, країні, світі.
Та найбільше я щиро вдячний дружині за чарівну дочку. Зізнаюся, що ми хотіли більше діток, але дякуємо Богові й за те, як є – дочку Христину, зятя Дмитра і внучку Мілану.
– Чи маєте авторитетів, на яких намагаєтеся бути подібним?
– Оскільки я своєї мами практично не пам’ятаю, бо її не стало, коли мені було чотири роки, то батько став моїм єдиним і незаперечним авторитетом. Він власним прикладом доводив, що успіху можна досягти наполегливою працею і непохитною вірою в себе. А ще, як і переважна більшість галичан, мій батько був глибоко набожною людиною, тому завжди казав: «Що б ти не робив, знай, що Бог усе бачить».
Батько, не маючи великої освіти, зумів виховати своїх дітей і всім вісьмом дати дорогу в життя. Кожен з нас, дітей Володимира Гапяка, став непересічною особистістю.
– А в бізнесі на когось орієнтуєтесь?
– Я б назвав себе самоучкою, який вчився на своїх помилках. Хоча не цураюся щось перейняти й з чужого досвіду. Мені, наприклад, дуже імпонує директор пивзаводу Маріян Года. У нього не було волохатої руки в особі якогось партійного керівника чи впливового авторитета. Це самодостатня людина, яка сама себе зліпила. Подобається й те, що він піклується не про накопичення капіталу, а про імідж Рівного. Зароблені гроші Маріян інвестує у втілення своєї заповітної мрії – зводить у районі пивзаводу старовинний квартал. Це заслуговує на повагу і на наслідування.
Можна, було б, звичайно, говорити про якихось всесвітньовідомих американців, але їхній досвід нам мало чим корисний, бо вони жили чи живуть у зовсім інших умовах.
– Чи є у нас неписані правила?
– Ніколи не зраджу свою сім’ю. Ніколи не зраджу свою землю, де поховані мої батьки, навіть тоді, якщо десь там мені обіцяли б золоті гори. Я й друзів ніколи не зраджував і не зраджу. Взагалі, вважаю, що ті, які заради власної вигоди готові на все – це пропащі люди. Порядність – один з основних моїх принципів.
– Ваша порада: як добитись успіху?
– Можна давати багато порад. Та головне – вірити в себе. Бо віра в успіх – це вже половина справи.
Спілкувався Василь ГЕРУС