Орієнтовний час читання: 9 хвилин
Валізу ідей та натхнення привезла із собою до Рівного Наталія Кононенко із берегів Каховського водосховища.
На фестивалі «Молодий борщ» у Млинові Наталія Кононенко готувала страву за рецептом пращурів з Великого лугу. Чоловіки-переселенці із Запорізької області розводили вогнище і всіляко допомагали господині, котра «чаклувала» біля казана. Варила пісний борщ із сушеної риби, який її навчила готувати бабуся, котра проживала у селі Плавні біля Каховського водосховища. Рецепт привезла із собою у валізі ідей.
– Моя баба розказувала, що Плавні – це був рай на землі, – каже Наталія Кононенко. – Я ніколи його не бачила, бо Плавні були затоплені у п’ятдесятих роках. Але, за її словами, там були багаті села, розлогі пасовиська, безліч худоби, озера, повні риби. Наші пращури її солили, сушили в печі на соломі чи сіні. Вона дуже довго зберігалася у таких собі чувалах (лантухах, мішках). А коли наставав піст, то наші пращури готували борщ із такої риби з квасолею.
Найважче для приготування на фестивалі страви за старовинним рецептом було знайти рибу. Але команда Наталії Кононенко справилася із цим завданням. Відтак зі своїм борщем потрапила в тік-ток ведучого «Сніданку з 1+1» Костянтина Грубича, чим дуже пишалася.
– Ми не їхали змагатися, – зізналася пані Наталія. – Переможець на наступний рік приймає у своїй громаді фестиваль борщу. Розуміли, що це нереально. Але ми голосно заявили про себе і нагадали про Запоріжжя.
У російськомовному регіоні впроваджувала українізацію
До літа минулого року Наталія Кононенко разом з родиною мешкала у Запорізькій області, в маленькому шахтарському містечку Дніпрорудне, яке знаходиться на березі Каховського водосховища. Нині воно знищене окупантами. Це дуже затишне, як твердить Наталія Кононенко, мальовниче містечко Василівського району – краю запорозьких козаків. Тут вона вела активну громадську діяльність. Була та й, зрештою, залишається головою локальної ГО «На варті».
– У нашому російськомовному регіоні, – розповідає Наталія Кононенко, – ми з командою популяризували українські звичаї та традиції. І, можна сказати, впроваджували українізацію. Ми бачили шалений попит в російськомовних містах на такі заходи і у нас був культурний, просвітницький вектор діяльності. Планували розвивати в регіоні зелений туризм. Дехто, щоправда, вважав, що в нас немає туристичної фішки. Але ми категорично з цим не погоджувались і наголошували, що село та невеличкі громади – це вже туристична фішка нашого регіону. Щоб це довести, наша команда взяла участь у проєкті «Перспективи сталого розвитку сільських територій». Йшлося про розвиток жінок, крафт, сільський туризм. Переселенка привезла з собою валізу ідей і натхнення
Тобто акцент у своїй діяльності ГО «На варті» робила на сприянні жінкам у їхньому саморозвитку.
– Все розпочалося дуже цікаво, – веде далі очільниця Громадської організації. – У громаді було достатньо активних людей, які хотіли чимось зайнятися. Я отримала стипендію від німецького фонду. Планувалась поїздка до Німеччини, якій завадив ковід. Але міжнародні донори віддали гроші взамін на іншу цікаву ідею. Запланувала проєкт «Повір у себе» для жінок у малих громадах. Склалося так, що ще одна стипендіантка – Вікторія Костюк з Рівненської області – опинилась у таких самих умовах. Тоді й народилось два проєкти по різні сторони Дніпра. Це – «Жінки об’єднують громади, міста, села» і «Повір у себе». Відтак між нами зав’язалася тісна співпраця, яка переросла в дружбу. А започаткований проєкт з часом тільки набрав актуальності. Адже через війну чоловіки зайняті військовими справами, а жінки мають ставати самодостатніми. Вони повинні вчитися заробляти і вміти зайняти себе якимись корисними справами. Це не залишає часу на погані думки.
Розпочиналася реалізація проєкту «Повір у себе» у тривожний ковідний період. А зараз продовжується в ще складніших умовах воєнного часу.
– Але (як тоді, так і зараз) ні криза, ні випробування, – переконана Наталія Конононенко, – не привід опускати руки. Ми ще під час пандемії довели це на прикладі, показавши, що жінки навіть за несприятливих умов можуть знайти себе (у нашому випадку в селі) – виготовляти пастилу, в’ялені помідори, фруктові фріпси. Адже на півдні багато фруктів та овочів, велику кількість яких зазвичай просто не встигали переробити. Я відчула шалену зацікавленість жінок і зрозуміла, що це саме той напрям, у якому треба рухатись і який варто розвивати.
Вибираючись з окупації, пройшла через сім кіл пекла
Повномасштабне вторгнення росії в Україну внесло корективи як у життя Наталії Кононенко, так і в реалізацію розпочатого проєкту «Повір у себе». У її рідне місто росіяни зайшли вже в перші дні повномасштабної війни. А згодом почали встановлювати тут «свої» порядки.
У Дніпрорудному, як згадує жінка, вони з’явилися на початку березня. Люди не встигли евакуюватися. Багато хто залишився під окупацією. Хоч до Запоріжжя лише якихось 80 кілометрів, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію, треба було пройти сім кіл пекла. Це жорстокі допити, викрадення людей та мародерство.
– Під окупацією, – продовжує Наталія Кононенко, – ми провели пів року. Чим далі, тим ставало небезпечніше. Стало ясно, що треба їхати. Тому з Дніпрорудного вирушили до Запоріжжя. Цю відстань у неповні 100 кілометрів ми долали чотири доби! Пройшли жорстку фільтрацію. Окупанти на блокпостах прискіпливо перевіряли всі особисті речі, гаджети, документи… Було неймовірно важко психологічно і страшно. Особливо коли ти – громадський діяч із проукраїнською позицією. Ускладнювало ситуацію й те, що я була депутатом сільської ради.
Найпереконливішим аргументом для виїзду, зі слів пані Наталії, стало усвідомлення того, що наближалось 1 вересня і синові потрібно було іти до школи. А окупанти ставили категоричні умови: або діти йдуть в їхню школу, або їх будуть забирати і вивозити до росії.
– Після кількаденних поневірянь 12 серпня ми нарешті були в Запоріжжі, – каже жінка. – На той час почували себе там, де мали друзів і рідних, у безпеці. Але недовго. В жовтні почалися обстріли. За півтори години прилетіло 12 ракет. Ми не могли ні спати, ні залишити дитину вдома, ні ходити на роботу. Скрізь і повсякчас таїлася небезпека. Тож одного дня я сказала чоловіку: «Їдемо до Рівного. Там будеш шукати житло і роботу». Тоді ми абсолютно нічого не знали ні про волонтерські штаби, ні про програму «Прихисток». І такі, як ми, були не одні. З міста виїжджала колона машин з людьми, які також утікали від війни.
Щойно отямившись, почали шукати роботу
Діставшись Рівного, де їх поселили в гуртожитку РОІППО, родина Кононенків кілька днів відсипалася.
– У Запоріжжі, – каже пані Наталія, – було страшно очі зімкнути, бо в будь-яку мить міг статися приліт. У прифронтових містах немає часу після сирени повітряної тривоги бігти в укриття. Там навіть сирени може не бути, а просто обстріл. Мозок відмовлявся сприймати цю реальність. Не раз вночі з балкона було видно, як у місті спалахують пожежі. Останньою краплею терпіння став приліт у жовтні в жилий будинок у Запоріжжі. Він знаходився за півтора кілометра від нас.
Щойно прийшовши до тями, Кононенки почали шукати роботу та житло.
– Я ще, перебуваючи в окупації, слідкувала за діяльністю Фонду «Рокада», – розповідає Наталія Кононенко. – Мені подобалось те, чим вони займаються. До війни працювала фармацевтом в аптеці, а громадська діяльність – це мій внутрішній стан. Тому хотіла займатися нею і далі. До слова, свого часу я свідомо стала депутатом, щоб розбудовувати громаду, в якій хочеш жити сам і твої діти. А, перебуваючи в Запоріжжі, зареєструвалась на навчальну програму «Соціальне підприємництво для переселенців» і пройшла відбір. Але полетіли ракети і я поїхала. А в Рівному подала у Фонд «Рокада» заявку на вакансію. Мене взяли на посаду соціального працівника по роботі з громадами.
Чоловік Наталії Кононенко – Андрій, працював шахтарем. Він також не звик сидіти без роботи. Тому вже через 2 тижні працевлаштувався. Син Назар готовий був навчатися онлайн, але йому потрібні були спортивні заняття. Побачивши рекламу клубу кікбоксингу, відразу пішов туди. Завдяки заняттям спортом, він надзвичайно легко і невимушено адаптувався на новому місці. Тут знайшов друзів, з якими відчув себе потрібним.
– Це мій рецепт для всіх переселенців, – зауважує пані Наталія. – По роду своєї діяльності я буваю в багатьох місцях і часто чую про проблеми інтеграції переселенців у місцеві громади. Найпростіше це робити через спільні інтереси та справи. Є безліч можливостей для внутрішньо переміщених осіб водити дітей на безкоштовні заняття, відвідувати різні заходи. В будь-якому закладі (спортзалі, музичній школі, мистецьких гуртках) діти почнуть спілкуватись з однолітками, безболісно вливатися в колективи місцевих шкіл. Щоправда, є така проблема, що діти переселенців не завжди хочуть навчатися в школі і скоріше погоджуються на онлайн навчання. Але через бажання дитини займатися улюбленою справою можна її й до школи привести не через «не хочу».
До слова, під час одного із заходів Фонду «Рокада» завдяки інсталяції було показано, як переселенці у своїх валізах везуть не просто речі. Вони везуть свій досвід, напрацювання, надбання. І все це також потрібно інтегрувати у громаду.
Володіючи фахом соціального працівника по роботі з громадами, Наталія Кононенко займається координацією та управлінням прихистками для внутрішньо переміщених осіб. Але, на її переконання, місця компактного проживання внутрішньо переміщених у найближчій перспективі відійдуть в історію. Тому громадська активістка вже зараз цілеспрямовано працює з місцевою владою над вирішенням питанням соціального житла з довгостроковою орендою.
– Наша ціль, – каже вона, – не тільки комфорт ВПО. Комфортно мають себе почувати всі сторони – і ті, хто отримує допомогу, і ті, хто її надає. Тоді не виникатимуть конфлікти.
Проєкт «Повір у себе» знайшов продовження на Рівненщині
Не відклала «на потім», до кращих часів Наталія Кононенко й справу до душі. Продовжила розпочатий ще до війни проєкт «Повір у себе». Навіть побувала у Смизі на фестивалі «Перепілки», де представляли з колегами свої солодощі та вироби з бісеру.
– Через деякий час, як обжилися в Рівному, – розповідає жінка, – мій чоловік запропонував купити сушарку та блендер.
А на одному із форумів для ВПО я почула фразу: «Руки, які зайняті, ніколи не опустяться». Це було дуже знаково, адже відбулося в мій день народження. І я змусила себе почути голос долі.
Придбавши мінімальний набір для переробки фруктів, почала виготовляти корисні солодощі – пастилу. Громадська організація «На варті» нині ототожнюється саме з такими солодощами. Ми не раз долучалися до збору коштів на ЗСУ самі. Залучали й своїх друзів, які також приїхали на Рівненщину. Маленькими кроками показуємо, що ми, переселенці, привезли в своїх валізах ідеї, досвід, знання, які можна інтегрувати в громаду Рівненщини. Якщо це ще не відбулося, то, мабуть, не прийшов потрібний час. Бачу велику перспективу саме у виготовленні солодощів. Бо це про користь, смак і насолоду. У планах виготовлення та зберігання – це безпрограшний варіант, якщо порівняти, для прикладу, з молочною фермою. Адже там багато вимог до умов виготовлення та зберігання продукції.
Більшість експертів попереджають, що війна може спричинити в Україні продовольчу кризу. І не тільки. Відтак, на переконання Наталії Кононенко, ми вже зараз маємо дбати про продовольчу безпеку.
– При розумному інвестуванні та вірно задіяних ресурсах, – каже громадська активістка, – ми здатні і себе прогодувати, й іншим допомогти пережити важкий період. Наближається час, коли не потрібно роздавати пакети з їжею, а надавати людям можливість, навчання та методи заробітку. Екстрена допомога має надаватися на перший час. Далі ж людина має отримати можливість реалізуватися.
На запитання, чи хочете повернутися назад, у Дніпрорудне, Наталія Кононенко відповіла, що наразі такого бажання немає.
– Саме зараз – не хочу. Тому що, як мені здається, я не все зробила на Рівненщині. Тут є ще багато можливостей над чим працювати, розвиватися. До того ж моя рідна громада поки що тимчасово окупована. Після деокупації потрібен час, щоб життя в ній стало для моєї родини безпечним. Адже для того, щоб щось відновлювати, ти повинен бути живим і в ресурсі. Зазвичай від нас, переселенців, приймаюча громада хоче почути, що ми залишаємося. Нам важко на це відповісти ствердно через те, що ми боїмося планувати. Але це не означає, що ми не залишимося. Коли ти щось робиш і в тебе починає виходити, ти стаєш потрібним. Бо коли людина відчуває себе затребуваною – їй добре.
Наталя ЯГУЩИНА
Публікація підготовлена за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Читайте також: Вижити та змінитися: переживши окупацію, родина знайшла нову надію у Рівному
- Збери вишиту Україну (Пазл)
Українська вишиванка має надзвичайно давнє походження. Численні дослідження свідчать, що вишите вбрання створювали ще до VI ст. Проте, зразки української вишивки з тих часів, на жаль, не збереглися. В Україні є близько сотні “вишивальних технік”. Серед найвідоміших технічних прийомів…
