Юлія ЮЩЕНКО: «Перші дні ми плакали від людського добра…».
Сім’я Ющенків з Херсона вже більше як рік живе в селі Лідаво, що неподалік Здолбунова. Раніше й гадки не мали, що їм коли-небуть доведеться опинитися на Рівненщині. Спершу приїхала Юлія, яка з сестрою Наталією вивезли з окупації своїх дітей. А згодом до рідних приєднався її чоловік Ігор.
«Коли вирішили, що їдемо до Рівного, почала шукати місто на карті шкільного підручника, – посміхаючись, зізнається жінка. – Чомусь була впевнена, що їдемо в гори». Гірських масивів, на жаль, не виявилося. Як і великої річки, без якої уродженка Херсона не уявляє міста. Натомість усе компенсували люди, які зустріли переселенців, як рідних. А місцевість сподобалась лісами, полями, озерами.
Про війну говорили всі, та ніхто не вірив
Юлія Ющенко, яка народилася і весь час до повномасштабного вторгнення прожила в Херсоні, до останнього не вірила, що може розпочатися велика війна. Економіст за освітою. Закінчила Херсонський економічно-аграрний університет, в якому після навчання викладала впродовж 17 років. З часом зайнялася тендерними закупівлями: спершу з боку учасника, а останні чотири роки – від імені замовника.
– Жили собі звичними буднями, – каже жінка. – Чоловік Ігор їздив на роботу з Херсона до Миколаєва (за 60 км), де працював в облдержадміністрації, а дочка Настя (їй зараз уже 14 років) навчалася в ліцеї мистецтв. Хоча тоді вже йшли розмови про ймовірний напад росії, більшість сумнівалася, що може розпочатися велика та кровопролитна війна. Мабуть, через те, що розмови про плани рф захопити Херсон, які точилися ще з 2014 року, виявились хибними.
Напередодні 24 лютого Юлія з роботи поїхала ночувати до рідної сестри Наталії. Ввечері відключила на телефоні інтернет, щоб не дратували надокучливі рекламні сповіщення. Отож зловісний ранок для неї був відносно спокійним, аж доки не зателефонувала подруга, яка повідомила про вибухи. Жінка не повірила, адже коли б щось подібне сталося, їй відразу ж повідомили з роботи.
Коли Юлія включила інтернет, то все збагнула. З роботи їм обом із сестрою прийшло сповіщення, щоб того дня залишалися вдома. Сестри мали план на випадок непередбачуваної ситуації: тато забирає машиною внуків і везе їх до себе в село Олександрівка, що за 25 кілометрів від Херсона, на кордоні з Миколаївською областю. Так і зробили. Зібрали речі, продукти і вже опів на восьму ранку відправили дітей до батьків. А самі, видихнувши з полегшенням, почали думати, що робити далі.
– Виїжджати з міста ми не планували, – веде далі співрозмовниця, – хоча й була попередня домовленість з чоловіком, що в разі чого мали б податися до родичів у Чернігів. Однак, відстежуючи новини, зрозуміли, що Україну обстрілюють з усіх боків. Тому сенсу будь-куди їхати не було.
А тим часом події в Херсоні змінювалося з блискавичною швидкістю: вибухи ставали дедалі гучнішими, почалися бої поблизу Антонівського мосту. Російські танки пройшли Каховку… Ризикуючи залишитися в Херсоні відрізаними від своїх дітей, сестри вирішили добиратися до них у село пішки.
Фіксували на телефонах ворожу техніку
Вистоявши в АТБ довжелезну чергу, купили борошно та інші продукти. А по обіді Юлія, зателефонувавши чоловікові, повідомила, що вирушає з Наталією до батьків.
– Вже на той час зрозуміли, що іншого шансу вибратися з міста у нас не буде, – зітхаючи, каже жінка. – А залишити дітей на бабусю з дідусем – також не вихід. Добиратися до Олександрівки довелося полями, адже на дорогах вже велися бої, тож ми могли потрапити просто під вогонь. Найбільше боялися не встигнути перейти через об’їзну трасу до того, як по ній рушать російські танки. Адже тоді вже точно не потрапили б у село.
Сестрам пощастило. Танки окупантів з’явилися на об’їзній дорозі через півтори години після того, як вони перетнули її. До слова, згодом ворожу техніку ЗСУ таки зупинили і на Миколаїв не пропустили. А Юлія з Наталією блукали полями до восьмої вечора, допоки не зорієнтувалися на місцевості, аби повідомити про це батькові. Він виїхав за ними. Дорога до Олександрівки у темряві по невідомій місцевості, де то тут, то там лунали вибухи, зайняла загалом п’ять годин.
– У батьків ми (я з дочкою Настею і сестра з 9-річним сином Михайликом) прожили два місяці, – продовжує розповідь Юлія. – Чоловік залишався в Херсоні, в який окупанти зайшли 3 березня. А повз наше село чотири доби йшли колони різної ворожої техніки. Люди, хто як міг і куди міг, повідомляли про її пересування. Місцева вчителька, яка жила на краю села, всі чотири доби не злазила з горища, фіксуючи кількість і різновиди ворожої техніки. Було страшно, але (поки був інтернет) ми всі намагалися допомогти нашим хоча б так.
Настя намалювала 85 квіток
З часом сестри опанували панічний стан і почали думати, де брати їжу і як далі жити. Але, після того, як дізналися про трагічні події в Бучі, мешканців Олександрівки накрила нова хвиля страху. Адже розуміли, що така ж біда може повторитися й у них. Бо, попри те, що в селі стояли не росіяни, а днрівці, вони теж поводилися неадекватно – пиячили, буянили, стріляли, мародерили.
– Дорога у невідомість також лякала, – зізнається жінка. – Адже треба було їхати через ті території, де велися обстріли. На наших очах у полі обстріляли колону машин з людьми, які збилися з дороги. Це дуже налякало. Але чоловік наполягав на тому, щоб ми виїжджали з Олександрівки. Він переживав, що за якийсь час прийдуть росіяни і буде ще гірше.
Сестри з дітьми, дочекавшись слушної години, вирушили до Херсона. Там через телеграм-канал зв’язались із подружжям Олею і Женею, які, виїжджаючи з міста власними машинами, шукали сім’ї з дітьми щоб допомогти з виїздом. На другий день Паски подалися в дорогу. Ігор залишився в Херсоні.
– Лише з другої спроби вдалося добратися до траси, яка вела на Кривий Ріг, – згадує жінка. – Блок-пости стояли практично через 50-100 метрів. Біля кожного – виритий у землі бліндаж. Загарбники перерили все. Навіть посеред скіфських курганів, які належать до історичної спадщини і охороняються законом, були вириті окопи. Дочка, щоб порахувати кількість, намалювала ведмедика, а на ньому після пройденого блок-поста – квіточку. Квіточок нарахували 85. Хоча блок-постів, напевне, більше було. Далі Настя просто втомилася малювати.
Дорога з окупації виявилася довгою та важкою. На блок-постах рашисти обшукували речі, автівки, просили цигарки, солодощі, батарейки. Колоні з понад двох сотень автомобілів довелося долати замінований міст, уникати обстрілів. А коли нарешті доїхали до «сірої» зони і побачили двох військових із жовто-блакитними нашивками, всі, як один, заплакали від щастя.
Після пережитого доля усміхнулася
Добравшись 30 квітня до Кривого Рогу, наступного дня евакуаційним потягом вирушили до Львова, а звідти електричкою – до Здолбунова.
– Оскільки до родичів у Чернігів поїхати не могли, – каже жінка, – то почали шукати знайомих по Україні. Згадали про подружку, яка живе в Чопі. Але там ціна за житло виявилася надто високою. Натомість відгукнулася колишня співробітниця, яка перебралася до сестри у Здолбунів. Вона пообіцяла допомогти знайти помешкання.
Далі, завдяки збігу обставин, у переселенців все пішло, як по маслу. Звільнився будинок селі Лідаво (неподалік Здолбунова), власники якого в перші дні війни разом з дітками виїхали до Фінляндії. Спочатку вони дозволили оселитися в ньому чоловікові з Бородянки. Той саме збирався повертатися додому і шукав людей, які приглядатимуть за помешканням. Таким чином Юлія з сестрою та дітьми знайшли житло, яким досі користуються безкоштовно, щиро дякуючи за гостинніть молодому подружжю.
– Сусіди нам до цього часу намагаються допомогти хто чим може, – каже жінка. – Перші дні ми просто плакали від тієї кількості добра, яке отримали від людей. Мабуть, не було у ближніх будинках людини, яка б нам щось не принесла. Величезну допомогу отримали також від Здовбицької ОТГ, до якої належить село, та від різних волонтерських організацій.
Дочка Настя, не зважаючи на занепокоєння мами, доволі легко влилася в колектив місцевої школи, де нині навчається у 9-му класі. Чоловік Ігор, з часом виїхавши з Херсона, приєднався до рідних. А нещодавно влаштувався на роботу в Управління культури й туризму Рівненської міської ради. Фактично на таку ж роботу, яку мав у Миколаєві. А Юлія продовжує працювати дистанційно на своїй херсонській роботі.
– Питання працевлаштування, можна сказати, закрили. Але мені страшенно не вистачало спілкування, – зізнається жінка. – Отож після Нового року я почала його шукати. Через соцмережі знайшла землячку з Херсона, яка розповіла мені про проєкти К.А.V.А. та SOFIA. Вони мене дуже зацікавили. Майже кожного дня була на тренінгах у Рівному. Ми навчалися на викладачів-ігропрактиків у спеціаліста з фінансової грамотності Ольги Ігнатьєвої. А скільки цікавого взнали на заняттях з психології, кібербезпеки, профорієнтації!
Проєкт К.А.V.А. вже закінчився, але такий формат продовжила Бізнес.Дія, і ми вже вдвох із дочкою ходили на лекцію про штучний інтелект. Всі ці тренінги та лекції безкоштовні за умови завчасної реєстрації. Це велика можливість розширити коло свого спілкування і познайомитися з професіоналами.
Та як би добре все не склалося в родини Ющенків на Рівненщині, Юлія, трапляється, неабияк сумує за Херсоном. Особливо за неповторною набережною Дніпра.
– Вже більше як рік живемо на Рівненщині. Життя, можна сказати, налагодилось, – розмірковує жінка. – Дочка навчається, ми з чоловіком працюємо. Я сію квіти і навіть кущі саджаю біля будинку. Поки не минув рік, ми постійно «їхали» додому. І це стосується не тільки моєї сім’ї. Ми, внутрішньо переміщені особи, всі «їдемо» додому. Навіть тоді, коли самого дому вже немає. І в Бердянськ, і в Херсон, і в Маріуполь.
Я теж весь рік періодично «їхала» додому. Був проєкт для ВПО, котрі живуть у селах, в якому я не брала участі, бо він був довгостроковим. А я ж додому збиралась! 11 листопада 2022 року, коли звільнили Херсон, зрозуміла, що ми не поїдемо туди в найближчий час через обстріли. Але взялася збирати речі. Ближче до лютого 2023 року почала депресувати. Не могла зрозуміти, для чого я саджаю квіти – вони ж не мої…
Ближче до літа стало легше. Допомогли тренінги і проєкти. Особливо участь у фестивалі «Молодий борщ» разом з командою Херсонщини. Тепер я розумію, що немає сенсу чекати. Треба просто жити. Адже невідомо, який відрізок часу триватиме така ситуація.
І все ж Юлія мріє про перемогу, мріє про відбудову країни, про повернення в рідний Херсон. Та головне – вірить, що її мрії неодмінно здійсняться.
Наталя ЯГУЩИНА
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Читайте також: Проєкт «єРобота» допоміг стоматологині з Рівненщини здійснити мрію
- Прибережну захисну смугу річки Горинь на Рівненщині розорали
Факт розорювання земель в прибережній захисній смузі річки Горинь поблизу сіл Тутовичі та Нетреба на Рівненщині підтвердили в екоінспекції.
