77 днів у Чорнобильській зоні: історія рівнянина, який будував дорогу до реактора

Він поїхав у Чорнобиль без зайвих запитань – будувати дорогу до реактора. Працював без належного захисту, з дозиметром, що мовчав. Минуло майже 40 років – і ті 77 днів досі нагадують про себе щодня. Історія Сергія Радіонова з Рівного

Того дня була звичайна субота. 26 квітня 1986 року він лежав на піску й дивився в небо. Берег Басового кута, сонце в зеніті, навколо – сотні людей, сміх, дитячий гамір…. Ніхто нічого не знав. Ніхто нічого не відчував.

А за 345 кілометрів на схід уже палав зруйнований четвертий блок ЧАЕС. У повітря піднялося те, що не можна ні побачити, ні понюхати, ні почути – і від чого не можна просто відійти вбік.

Про те, що щось сталося, рівняни почали здогадуватися пізніше – коли з Чорнобильської зони потягнулися колони автобусів з евакуйованими і між людьми пішли тихі розмови: кажуть, на атомній щось сталося. Що саме – не говорили. Наскільки це серйозно – теж мовчали.

Наприкінці червня на підприємстві, де Сергій Якович працював начальником виробничо-технічного відділу Рівненського шляхобудівельного управління №10, зібрали людей. Без зайвих пояснень сказали: треба їхати в зону, будувати дороги. Трести збирають з усієї України. Наш – теж.

– Відмовлятися якось ніяково було, – каже він сьогодні. – Хоча були й такі, що казали: готуються до операції. А насправді – ні операції, ні проблем зі здоров’ям. Просто не хотіли їхати.

Він поїхав.

Тиша, яка фонить

Це було 24 червня 1986 року. Автобус з’їжджає з траси і в’їжджає в 30-кілометрову зону. Через вікно – звичайне поліське літо: хати, городи, бузина в цвіту, сонце на шиферних дахах. Але чогось бракує. Потрібна мить, щоб зрозуміти – чого саме. Людей. Жодної живої душі.

Десь у глибині хати серед дня горить світло – людей евакуювали так поспішно, що не встигли навіть вимкнути лампочку. А по вулицях між кинутими будинками бігають злі, виснажені собаки. Вони чекали господарів. Господарі не повернулися.

– Моторошно якось стало, – тихо згадує Сергій Якович. – А коли приїхали в Зелений Мис і вийшли з автобуса – в голові трохи запаморочилося, на скроні щось тиснуло, обличчя почало пекти. Але все списували на дорогу. Думали – просто втомилися.

Ніхто нічого не пояснював. Ніхто не застерігав.

Це не єдина історія тих, хто працював у зоні після аварії. Більше розповідей — у серії «Чорнобиль: історії ліквідаторів»: 
«1500 над реактором»: історія ліквідатора, який першим літав над Чорнобилем

Із захисту – марлеві пов’язки, бавовняні костюми, кирзові чоботи, чепчики. Видали й індивідуальні дозиметри – старі прилади ще з 1948 року. Вони або показували норму, або мовчали. Тоді йшли до атомників – у тих були сучасніші. Прикладеш до одягу – і він фонить. Повертаєшся на об’єкт – і працюєш далі.

Робочий день тривав від світанку до темряви. Найтяжче давалася спека: небо без жодної хмаринки, сонце пече, пилюка в’їдається в очі, легені, у все. І поверх усього цього – невидиме, нечутне, без запаху, смаку й кольору.

Ночувати возили катером «Ракета» через Київське водосховище – до піонерського табору на березі. І так щодня: вставати – темно, лягати – темно, а між цим – сонце, пилюка і дозиметр, що нічого не показує.

Швидше – і більше нічого

Завдання було конкретне: прокласти трасу від Зеленого Мису до Чорнобиля – 42 кілометри через покинуті поліські села. Страхолісся, Опачичі, Черевач, Неданчичі, Копачі. Назви, які раніше нічого не означали, тепер – лише точки на дорозі крізь мовчання. Чим ближче до реактора – тим тихіше навколо. І тим більше людей у білих костюмах назустріч.

Дорога була потрібна терміново. По Київському водосховищу кораблями везли матеріали – пісок, свинець, сполуки бору. Їх доправляли до зруйнованого реактора і скидали всередину, щоб приглушити ланцюгову реакцію. А ще – щоб персонал станції швидше минав небезпечну ділянку. Кожна зайва хвилина в зоні коштувала дози. Дорога рятувала людей – поки сама бригада, що її будувала, цю дозу щодня набирала.

Проєктанти видавали креслення прямо на ходу – зупинятися не було часу. Темп роботи – шалений. За місяць робили стільки, скільки в звичайних умовах на Рівненщині – за чотири–п’ять. Щодня на об’єкт приїжджав хтось із керівництва: сьогодні – головний інженер главку, завтра – міністр. Питали, що потрібно. Але сенс був один: швидше.

Коли в роботі випадало «вікно», інженери брали лопати, сокири, бензопили і йшли розчищати ділянки поруч із трасою. Начальник відділу – поряд із бульдозеристом. Без посад і дистанції. Всі працювали однаково, всі дихали одним повітрям.

А ввечері, коли підходили до берега чекати «Ракету», назустріч ішли атомники – змінювалися після чергування. Білі шапки, білі костюми, обличчя, на яких лише втома. Їх було так багато і виглядали вони так, що будь-які слова про «штатну ситуацію» розсипалися б ще до того, як їх встигли б вимовити.

Мертва зона – це не метафора

У 1987 році Сергій Якович повернувся в зону – будував дорогу від Неданчичів до самої АЕС. Навесні й на початку літа працював у місці, назву якого не забути: Рижий ліс.

– Багато хто думає, що рудими там були тільки дерева, – каже він. – Ні. Рижим лісом називають усю цю територію. Разом із деревами – і все довкола. Просто мертва зона.

Радіація знищила ліс миттєво – він не встиг навіть пожовтіти, лише набув того дивного рудого кольору, який не схожий ні на осінь, ні на хворобу. Просто інший стан. І Сергій Якович ходив серед цього день за днем.

Саме тоді він не витримав і заїхав на майданчик четвертого реактора – подивитися на власні очі, що залишилося від блока, як це виглядає насправді. Він дивився. Реактор мовчав. Але фонив.

Пізніше він дізнався цифри: радіаційний фон у зоні будівництва дороги Зелений Мис – Чорнобиль у 1986 році перевищував норму в 297 разів. У Рижому лісі – ще більше.

Загалом за сім відряджень у Чорнобильській зоні Сергій Радіонов відпрацював 77 днів.

Їх пам’ятають поіменно

Сергій Якович і зараз називає їх по імені та по батькові – усіх, хто тягнув цю роботу поруч.

Найбільше часу в зоні відпрацював начальник штабу цивільної оборони, заступник керуючого тресту Михайло Якович Танасів. Людина, яка не рахувала днів і не шукала приводу не їхати. Його вже немає серед живих.

Головний технолог тресту Всеволод Петрович Шевчук виконував основну роботу з дезактивації території ЧАЕС. Старший інженер «Рівнешляхбуду» Борис Григорович Барановський, начальник штабу невоєнізованої цивільної оборони, головний інженер тресту «Рівншляхбуд» Валерій Віталійович Чертков, виконроб ШБУ-10 Павло Петрович Захарчук, водій Валерій Олексійович Ковальчук – кожен ніс свою частку без зайвих слів.

Інженер з техніки безпеки Юрій Олександрович Кононов і головний механік тресту Павло Петрович Головчанський також уже відійшли.

Механізатори – автогрейдеристи, бульдозеристи, каткісти, водії – отримали грамоти Кабінету Міністрів і цінні подарунки. Що вони отримали від зони на додачу – це вже інша розмова. Довга і без гарного кінця.

Тіло виставило рахунок

Захворів Сергій Якович за день до завершення останнього відрядження. Не раптово і без різкого надриву – просто тіло нарешті дало про себе знати після 77 дня.

Він сів в автобус і відчув: щось не так.

Спочатку – цукор у крові, що зріс у кілька разів і вже не повертався до норми. Потім – судинна дистонія. Далі – проблеми із серцем. Зараз проблеми з серцем. Хірурги Національного наукового центру хірургії та трансплантології імені Шалімова зважують, чи варто оперувати в такому віці.

Лікування привело його до інституту радіаційної медицини в Пущі-Водиці – місця, де Чорнобиль зібрав людей з різних куточків України. Кожен із них у свій час опинився там, де не мав бути, отримав те, чого не обирав, і тепер намагається з цим жити.

Після Чорнобиля

Один із тих, з ким Сергій Якович познайомився під час лікування, – житель із-під Чорнобиля. Про ту ніч розповідав спокійно, ніби про чуже. Збирався на рибалку, ліз під машину щось підправити. І раптом – вибух, від якого здригнулася земля. Виліз – і побачив над реактором гриб. Такий самий, як на картинках із ядерними вибухами.

Там само Сергій Якович зустрів пожежника – одного з тих, хто тієї ночі піднявся на дах зруйнованого блока без дозиметра, без захисту і без розуміння, з чим має справу. У брезентових рукавицях, зі шлангом у руках.

Коли його відправили на лікування до Японії, лікарі не приховували подиву: як людина з такою дозою опромінення взагалі ходить і говорить. Він прожив ще кілька років. А потім – ні.

Зона не виставляє рахунки одразу. Вона вміє чекати.

Сергій Якович слухав і розумів: у кожного тут своя точка відліку. У когось – та квітнева ніч. У нього – 24 червня, перший день у зоні, коли запаморочення списали на дорогу.

А далі – однакова історія: лікарня, аналізи, лікарі, що дивляться в папери й нічого не обіцяють.

Це не минає ніколи

Сергій Радіонов має статус чорнобильця першої категорії. Нагороджений медаллю учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і грамотою Міністерства надзвичайних ситуацій України. 

У 2011 році разом із Миколою Дмитровичем Гайбонюком він створив у Рівному громадську організацію «Ветерани-чорнобильці м. Рівне». Не для урочистостей і не для фото з чиновниками – щоб люди мали куди прийти і не залишалися сам на сам із проблемами.

Ліквідатори потребують постійного лікування – серцеві хвороби, цукровий діабет, вегетосудинні розлади, захворювання шлунково-кишкового тракту, нервової системи. Це не випадкові діагнози – вони накопичувалися роками: в кирзових чоботах і марлевих масках, поки дозиметр 1948 року показував «норму».

Водночас ліків не виділяють. Путівок на оздоровлення немає вже понад п’ять років. Черга на житло фактично не рухається.

– Люди живуть у складних умовах, – каже Сергій Якович. – Ніхто не просить багато. Хоча б по дві квартири на рік. Але це питання не вирішується вже десять років.

Він розуміє, як змінювалися пріоритети: спочатку більше говорили про чорнобильців – і на другий план відійшли «афганці». З початком війни менше уваги стали приділяти вже їм. Цю логіку можна пояснити, але людям, яким сьогодні за сімдесят і вісімдесят, від цього не легше.

Державні програми підтримки чорнобильців фактично завершилися, нових не запровадили, попри раніше гарантовані пільги для ліквідаторів. Від аварії на ЧАЕС минає 40 років. Колись науковці говорили: якби під час вибуху не зірвало дах реактора, наслідки могли бути ще масштабнішими. Але для тих, хто працював у зоні, ці розрахунки – вже не головне.

Сергій Якович не любить гучних слів. Коли його питають, чи шкодує, що поїхав, відповідає не одразу.

– Шкодувати… Ні, не те слово. Треба було – поїхав. Інакше не зміг би. Але якби знав тоді те, що знаю зараз – чи поїхав би в таких умовах, без реального захисту? – замовкає. – Це вже інше питання.

Він пам’ятає порожні вулиці та собак, що чекали господарів. Обличчя Михайла Яковича Танасіва. Прилад 1948 року, який мовчав, коли тіло вже все відчувало. І той перший вечір у зоні – коли голова паморочиться, обличчя пече, а ти думаєш: мабуть, просто з дороги.

Він помилявся. Але зрозумів це не відразу.

Так і буває з тим, чого не видно – воно приходить пізніше. Тихо. Без попередження.