Чому командири полку “Азов” відмовилися бачитись з рідними та де вони перебувають розповіла засновниця Асоціації родин захисників «Азовсталі» Катерина Прокопенко.
Катерина, яка є дружиною командири полку «Азов» Дениса Прокопенка (позивний «Редіс»), розповіла журналістам, що наразі звільнені з російського полону командири полку «Азов» перебувають на закритому режимному об’єкті.
Чим нині займається Асоціація родин захисників «Азовсталі», чому вона розраховує лише на Україну в питанні визволення полонених, як правильно зустрічати визволених під час обміну, як себе почуває в Туреччині її чоловік «Редіс» та весь керівний склад маріупольського гарнізону, розповіла дружина командира Катерина Прокопенко.
За її словами дуже важливо, щоб спільноти родичів продовжували просувати тему і нагадувати про неї через різні інформаційні кампанії, а люди, які не дотичні до полонених, надихались, мотивувались і підхоплювали цю хвилю по своїм містам чи країнам. Це допомагає освіжати в пам’яті соціуму інформацію. Єдина проблема, на якій наголошують представники Координаційного штабу, стосується персоналій. Потрібно менше виділяти особистості, які в полоні, тому що це може їм нашкодити. Це неодноразово підтверджувалось серед тих, хто вже вийшов. Тому варто просто розказувати в цілому про героїзм оборонців, які там знаходились. Вони захищали країну, протистояли максимально великій кількості ворога.
– Захисники «Азовсталі» виходили під гарантії третьої сторони – ООН і Червоний Хрест. Скажіть, чи відіграють вони якусь роль в обмінах?
– Раніше, зі шкільних років, ми думали, що це якісь неймовірні інституції, які борються за демократію, життя, людські цінності, руйнують зло у світі. Пам’ятаємо, як у школі носили 5-10 гривень на Червоний Хрест, очікуючи, що це допоможе тому, хто цього потребує. Зараз ми реально зіштовхнулися з тим, що життя не рятують за рахунок цих організацій. Єдина, хто не боїться йти наперекір долі, держави-терориста, – це наша держава. А вони бояться… Вони бояться їхати на території підконтрольні Росії, щоб подивитись на наших полонених. Вони всього бояться, відгороджуються і захищають себе насамперед. Можливо, є якісь інші випадки, коли вони дізнаються інформацію про стан полонених, але про це мені нічого невідомо. Я знаю, що представники того ж Червоного Хреста дзвонять родичам і розпитують про полонених. Потім отриману інформацію вносять у базу даних і видають її за свою.
Оленівка показала світу, що організації в цілому не здатні убезпечити нас від таких терактів. Ніхто з них не може попередити це, контролювати ситуацію, потрапити в місця утримання військовополонених, щоб фіксувати злочини. Ніхто з них у випадку з полоненими нічого не може зробити, на жаль. Лише боротьба нас, українців, і держави в цих питаннях допомагає. Ми якраз виступаємо головною силою у захисті прав і збереженні життів своїх громадян. Тому я вірю лише в Україну, в українські процеси, в нашу могутню силу. Наш Президент їздить по всім країнам і домовляється за зброю. Українці їздять групами і нагадують, просять, говорять… Лише так можна зрушити ці процеси.
20 травня 2022 року із заводу «Азовсталь» вийшли останні 531 військовослужбовець України.
Нам дуже допомагають громадяни країн Балтії, польські діячі і активісти. Країни, які розташовуються на кордоні з Росією, краще за інших розуміють, наскільки вона страшна й непередбачувана у своїх діях. Вони розуміють, що РФ може дотягнутися й до них, тому діють найактивніше.
Наші державні інституції в контексті. Вони виступають за полонених і роблять неймовірні речі, щоб звільнити хлопців. Процеси дуже непрості, тому що ми маємо такого цинічного ворога. Однак, як сказав Кирило Олексійович Буданов, маємо безпрецедентну історичну ситуацію, коли обміни відбуваються під час війни.
– Керівний склад «Азову» досі перебуває в Туреччині. Чи не постраждали хлопці від землетрусів?
– Вони перебувають у безпечному місці, тому, на щастя, землетруси їх не торкнулися.
– Богдан Кротевич («Тавр») називає перебування хлопців там фактично продовженням полону, але поліпшеної якості. Що ви про це думаєте, як оцінюєте умови, в яких вони перебувають?
– Я зараз живу в ситуації, коли мені жінки полонених просто можуть писати, навіть погрожувати, мовляв, «твій чоловік – на курорті». Це неправда. Вони на закритому режимному об’єкті. Навіть ми не знаємо, де конкретно. Вони не на курорті і не на морі. У них є певний режим, регламентовані дзвінки, розклад. Вони не зазнають тортур, як в Росії, але, а все-таки вони не повністю на свободі. Ми всі розуміємо, що, якби вони залишилися в полоні довше в тих умовах, то сталися б невідворотні процеси з їхнім станом. Я вдячна всім причетним за те, що вдалось його дістати з того пекла. Тепер важлива задача — повернути чоловіка на Батьківщину.
– Чи є у них доступ до інформації?
– Так, інформація до них доходить, засоби дізнаватися її у них є, тому вони обізнані про стан справ в Україні.
– У медіа з’являлася інформація, що командири полку “Азов” відмовилися від того, щоб їх відвідували рідні, адже вони хочуть бути в рівних умовах із полоненими побратимами. Чи відповідає ця інформація дійсності?
– Так, це чоловіча військова солідарність. Вони хочуть морально бути на рівних зі своїм рядовим складом. Їм важливо для себе і своєї свідомості бути з хлопцями разом на метафізичному рівні. Це правильно, як би мені, дружині, не було тяжко це сприймати. Я розумію їх, як командирів.
– Що ви можете порадити людям, які зустрічають полонених? Як це правильно робити?
– В перші години після обіймів вони відчувають шалений контраст. Ми всі розуміємо, що там вони перебувають у жахливих умовах, в інформаційному вакуумі. Російські спецслужби тиснуть на них. Натомість після повернення люди їх фактично носять на руках. Дуже багато емоцій, доброти. Суспільство на них налітає, обдаровує подарунками, увагою. На контрасті з Росією, тут вони відчувають суперлюбов, суперщирість. Головне, не надокучати їм запитаннями в перші дні. Все має йти просто, стабільно, щоб вони самі проявляли певні бажання. Гіперболізована увага їх дещо ступорить.
Головне і надалі продовжувати бути поруч, допомагати, вдихати нове життя, без навʼязувань, наскільки це буде потрібно, не забувати про них і далі, допомагати з реабілітацією.
– Що б ви порадили сім’ям, які чекають рідних із полону?
– Не робити агресивних дій, які розхитують державу. Не лізти в тонкі процеси обміну. Ці процеси покладені на військові структури, на Офіс Президента. Не потрібно маніпулювати людьми, які цим займаються. Усі жінки, звичайно, хочуть побачити своїх рідних вже завтра, але все має піддаватись логіці.
Потрібно нагадувати про героїзм, про те, що полонені досі є, але не розголошувати приватну інформацію полонених. Є Координаційний штаб, у яких чітко прописана методичка, чого не варто робити родичам.
Віталій Ткачук, Київ
Читайте також: Військові блискуче відбили атаку безпілотників на Дніпропетровщині