Кому що, а самобутній рівненській співачці й авторці пісень Христині ПАНАСЮК, за плечима якої сотні відспіваних концертів на блокпостах, в окопах, бліндажах і госпітальних палатах, нерідко сниться війна.
Ось і цими днями, як вона написала на своїй сторінці у Фейсбуці, їй наснилося, що Різдво, як завжди, зустрічає з концертами на війні, де знову пережила незабутні враження: «Купа знайомих, рідних, обійми і щастя…»
Цьогоріч Христина Панасюк в силу різних обставин не поїхала у Різдво на схід України. А отже, випала слушна нагода зустрітися з нею і поговорити про сокровенне. Те, про що зазвичай вона не розповідає.
– Христина Панасюк нині відома загалу як поет, композитор, співачка, авторка пісень про війну, волонтер, викладачка фортепіано у музичній школі та просто натхненна дівчина. А в дитинстві ким ти хотіла стати?
– Та багато про що мріяла. Хотіла бути і радіоведучою, і композитором, і співачкою… Але під час навчання в музичному училищі подумала, що можливо, все це рожеві мрії. От і вирішила, що треба трішечки приземлитися і знайти собі роботу, яка б приносила задоволення і забезпечувала б якийсь достаток. Так і жила. Отримала класичну освіту піаніста і почала вчити діток у музичній школі. А паралельно освоїла гітару. Зараз шкодую, що не зробила цього, ще сама навчаючись у музичній школі.
З часом відчула, що мені хочеться писати пісні. Якщо це тобі дано, то ти його не можеш вгамувати. Кожен з нас переживає емоції, проблеми, психологічні травми по-різному. Хтось може просто поплакати, комусь треба поговорити з кимось, а дехто (давай будемо відвертими) «топить» душевний біль у чарці. Я ж беру папір, ручку і пишу про все, що накипіло. І мені стає легше. Хоча, звісно, бувають різні емоції – як хороші, так і не дуже. Інколи серце переповнює ейфорія та щастя, а не раз стискають лещата болю. Це здебільшого пов’язане з війною або чимось особистим.
– А пам’ятаєш, як народилася твоя перша авторська пісня?
– Так. Мені було років 13-14. Це була пісня про друзів. Але вона мені не дуже вдалася. Я тоді в музичній студії Валерія Марченка займалася. У його дружини Жанни Іванівни. Валерій Марченко вказав мені на недоліки: «Ось тут якісь мотиви схожі на чиюсь пісню, там текст треба відкоригувати». Я тоді вирішила не зупинятися. І продовжувала. Радилася з тими, хто вміє писати пісні.
– У сім’ї ти народилася самородком чи мистецький дар дістався тобі у спадок?
– У нашій родині всі творчі особистості. Батько, Леонід Гринбокий, художник по кераміці. Мама, Анна Гринбока, закінчила музичне училище з хорового диригування. Вона дуже гарно співає і диригує. Та у певний момент свого життя зрозуміла, що хоче стати перукарем. Отож освоїла ще й цю творчу професію. А ще мама грає на фортепіано, щоб добре пальчики бігали, коли стриже.
Сестра також гарно співає. Але вона художниця, викладає в художній школі. Тобто пішла татовими слідами. Брат закінчив у Луцьку факультет з кераміки і працює за професією. Словом, усі, як кажуть, Богом поціловані.
– Викладацька робота в музичній школі не заважає тобі виступати на сцені?
– Абсолютно не перешкоджає. Навпаки – доповнює. Викладання в музичній школі це, власне, робота з дітками, яка приносить задоволення. Особливо коли бачиш, як у них горять очі.
А творчість не можу назвати роботою. Конфуцій свого часу сказав: «Оберіть собі заняття до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня у своєму житті». Я неймовірно емоційно заряджаюся від спілкування з людьми і душевної атмосфери у залі. Мені приємно, що можу розвиватися в різних напрямах. Можу залишатися викладачем, займаючись з учнями і розвиваючи свою майстерність піаніста. Паралельно можу давати концерти під гітару. А ще – фотографувати. І все це приносить мені неабияке задоволення.
– Діти бувають на концертах мами? Хтось із них наслідує тебе?
– Молодший син був на нещодавньому концерті у драмтеатрі й приготував мені сюрприз. Коли прийшла після концерту, вдома на мене чекали троянди та цукерочки. Він так хвилювався! Старший син уже підліток, він уже аналізує. Якось випадково почула, як він комусь із друзів по телефону з гордістю розповідав: «Ти знаєш, моя мама у Рівному на третьому місці по популярності серед блогерів!» Я навіть нічого не тямлю в цьому, а виявляється, що є якийсь там рейтинг на Ютубі. Приємно, коли діти пишаються мною. Я ними теж пишаюся. Вони зараз кожен у своїй сфері розвиваються. Старшому музика дуже подобається, він її слухає багато. Проте заняття музикою – це не його. Каже, що любить футбол. А молодший вчиться грати на саксофоні. Бачу, що йому це подобається. До того ж у нього гарно виходить. Але потрібно трошки наполегливості.
– І наостанок: якщо б не було гітари, з якою тебе асоціюють, ти б писала пісні, які сама співаєш?
– Думаю, що так. Знайшла б вихід для енергії. Це було б фортепіано або просто співала б під фонограму чи «мінусовки». Втім, радію, що в мене є такий інструмент, з яким я можу гармоніювати на сцені і передавати те, що відчуваю.
Спілкувалася Світлана ПІКУЛА