Душевний голос Христини Панасюк змушує плакати та кричати, радіти та співати разом з нею… За ці сім років, відколи в країні йде війна, Христина багато разів була на передовій зі своєю нерозлучною подругою гітарою. Відспівала нескінчену кількість пісень у бліндажах, окопах, на майданчиках під відкритим небом і блокпостах, у палатах госпіталів…
Христину та її пісні знають навіть ті, хто жодного разу не зустрічався з нею. Нещодавно співачка презентувала свій новий альбом «Живи». І саме він спонукав знову зустрітися з Христиною Панасюк і поговорити про життя.
Живи… І тільки в себе вір
– Альбом, в якому 13 пісень, написаний протягом 2020-2021 років. Що надихнуло? Чому збірник має саме таку назву?
– «Живи» – назва однієї з пісень альбому, яка має свою передісторію. Якось мені зателефонував друг, мій братик Сергій Гавара, бас-гітарист групи «Тінь Сонця». З цією групою ми нерідко разом подорожували і вже стали однією сім’єю. Часто спілкувалися, я завжди ділилася з хлопцями новими піснями. Ось Сергій тоді, як завжди, й запитав: «Як твої справи?», на що відповіла: «Вибач, зараз біжу на роботу». «Давай, біжи, біжи Христинко. Живи, живи», – почула в трубці його напуття. І саме ці «Живи, живи», наче струм, пройшли через усе тіло.
«Реально, – подумала в ту мить, – повертаються з війни військові, волонтери. І у них, бува, зароджуються дуже нехороші помисли. Іноді навіть нема бажання жити. Нема стимулу розвиватися, щось робити».
В цей день я ще поспілкувалася з одним товаришем (а в нього на той час були ще й сімейні проблеми) і все це надихнуло на написання слів: «Долоня друга – ліки від зневіри». Це про те, що в тебе є друзі й побратими, тож ти можеш завжди звернутися до них. Тільки не думай нічого поганого і бережи своє життя.
Пісня з’явилася за один вечір, вийшов кліп. А вже за півроку зателефонував Сергій Василюк, лідер групи «Тінь Сонця» із сумною звісткою – Сергія не стало. Це було для мене неабияким шоком і ударом, дуже болючою втратою. І я вирішила пісню і весь альбом присвятити своєму братику. Так трапилося, що вихід альбому співпав із днем народження Сергія. Саме в цей день вдалося випустити альбом у цифровому варіанті – на YouTube, Deezer, Shazam.
– В альбомі пісні на одну тематику?
– Ні, в ньому різні пісні. Тут ще тема волонтерства, кохання. Є в альбомі одна пісня, яку попросив написати мій товариш для своєї дружини. Він волонтер, але в нього вроджена вада зору. При тому всьому він виготовляє чудові станини. А ось коли вони їдуть на фронт, то дружина за кермом. Вона – його очі. Так і з’явилася пісня «Ніжний ангел» – про тих жінок, заради яких хлопці повертаються з війни, які дають наснагу жити.
– Для написання пісні тобі потрібен якийсь поштовх?
– Не завжди. Інколи буває, що виношуєш ідею дуже довго, якусь фразу напишеш. Десь вона зникає, відкладаєш її на місяць-два, навіть на півроку… А потім знаходиш якесь доповнення до цієї фрази і тоді з’являється пісня. Буває, що сідаєш і за півгодини готова пісня. Тобто потік енергії, емоцій – і ти записуєш слова. Потім автоматично шукаєш інструмент.
Якось, а це було після мого інтерв’ю на кримському каналі АТР Айдеру Муждабаєву (кореспондент на АТР – ред.), коли він запитав, чи є в мене пісня про Крим, сказала, що нема. Ми так душевно говорили, що дорогою я почала писати пісню про Крим. Та не було ніякого музичного інструмента. А мені так хотілося саме в той момент записати музику! Ми прийшли до знайомих пообідати, а там – цифрове фортепіано. Я попросила інструмент на 5 хвилинок і одразу написала мелодію.
Допоки сяють щирі очі – майбутнє буде у людей
– Коли ти їздила на Донеччину та Луганщину, діти приходили на концерти?
– Бувало. Адже виступала і в школі, і в дитячому садочку. Ми з лікаркою та волонтеркою Юлею Кузьменко їздили у Верхньоторецьке, а там садок і школа дуже близько. Страшнувато, коли скрізь бачиш попереджувальні знаки «Обережно міни!», а на кожному поверсі в школі – наочна ілюстрація, що вчить, як відрізнити різні міни, щоб дітки випадково не підняли їх. Дякувати Богу, наші школярі не знають цього.
Був ще концерт, який організували з волонтеркою Юлею Толмачовою, вона допомагає діткам Луганщини та Донеччини. Одного разу я співала навіть для однієї багатодітної сім’ї надворі. Дітки і підтанцьовували, й підспівували.
Коли я виступаю перед місцевим населенням на Сході, завжди кажу: «Знаєте, нам, у Рівному чи Львові, набагато легше любити Україну. Вдягли вишиванку і снаряди над головами не літають. А їм одягнути вишиванку – часто реально ризик для життя. Але є й інші спогади, На одному з концертів у 2016-му році в Авдіївці я передавала місцевим мешканцям «волонтерські» вишиванки. Досі пам’ятаю, як у діток від подарунків горіли очі. Вони їх відразу одягнули, почали фотографуватися. Для нас це буденність, а для них – свято.
Ця війна мені братів подарувала
– Для багатьох війна розділила життя на «до» і «після». Війна змінила тебе?
– Добре це чи погано, але якби я не пов’язала себе з війною, я, можливо, залишилася б трішки м’якшою. А зараз інколи речі, які хтось дуже боляче сприймає, я вже сприймаю більш жорсткіше. Не знаю. Може, просто адаптувалася… Як розповідали поранені хлопці, коли у шпиталях якась жіночка, бува, шкодує їх: «Ой, Боже, хлопчики, бідненькі. Ой нещасненькі», – у них з’являється злість. Адже вони воїни, вони – мужні, а не нещасні. Так, вони мають рани, вади, ампутації, але при тому всьому залишаються воїнами, захисниками своєї країни. І я, коли приходила в шпиталь, знала, що з ними треба жартувати, щось розповісти, посміятися, поспівати для них. Все, мовляв, добре, класно. А потім разом із волонтерами ридаємо під стінами того шпиталю. Але перед хлопцями ці емоції ніколи не показували. Тому, що вони мають відчувати себе такими, якими вони є – мужніми воїнами.
– Тобі не було страшно їхати на Схід?
– Дуже страшно було під час першої поїздки. Але вона зірвалася. Я їхала до Києва маршруткою, а звідти із журналісткою Соломією Вітвіцькою вже автівкою мали добиратися до Щастя. Це було влітку 2014 року. В маршрутці по відео показують фільми про війну. Стріляють, убивають. І мені так страшно, що аж всю трусить. «Боже, що я роблю? Куди я їду? Нікому нічого не сказала… А де твоя голова була? Хто за це буде відповідати?» Вже на під’їзді до Києва Соломія дзвонить і каже, що там почався сильний обстріл, тому чоловіки їдуть без жінок. Просто їдуть і везуть найнеобхідніше. Бояться ризикувати. До того ж менше людей – можна взяти більше всього необхідного.
А друга поїздка відбулася вже більш сплановано. Нас було чоловік 10, три буси. Їхали журналісти, оператори, волонтери із Запоріжжя, Києва і я з Рівного. Один волонтер був з Англії. Хтось віз волонтерську допомогу. Хтось мав зняти сюжети про поїздку. Я взяла із собою гітару. Коли побачила людей, з якими ми їхали однією машиною, вже була спокійною.
Дерев’яний хрест я збережу як пам’ять
– Які поїздки на Донбас найбільш пам’ятні?
– Як не дивно, але чим ближче до «нульової лінії», якось веселіше… Може, це адреналін чи просто з’являється розуміння того, що твоє життя в руках Божих. І ти спокійний, просто робиш свою роботу.
Веселі концерти були на ВОПах (вогневий опорний пункт – ред.), буквально за 50-100 метрів від місця, де відбувалися бойові дії. Співаємо для бійців. Серед воїнів було кілька хлопців з Рівного, сформувалася аура душевності – землячка ж приїхала. Ми співаємо «Лента за лентою» та інші пісні. Хлопці підтанцьовують, теж співають. І саме в цей момент проходять повз нас двоє розвідників, які повертаються із завдання. Дивляться на нас і дивуються. Мовляв, за лічені метри ворог, а на передовій – «дискотека».
Зараз я завжди спостерігаю за емоціями слухачів і думаю, про що не варто в цей момент співати… Намагаюся не співати сумних пісень, тому що для когось це – болюча рана. Тому, що багатьох не дочекалися.
Був випадок із піснею «Я дочекаюся тебе». Один сержант попросив мене виконати цю пісню. Я починаю грати. Він виходить. Емоції, сльози… Я дограла пісню до кінця. Він повертається і каже: «Давай знову». Я починаю грати і він знову виходить. Я починаю грати щось інше. Пройшло трохи часу. Він повертається і каже: «Так, хлопці, тримайте мене. Співай». Дослухав до кінця, а потім каже: «Я тебе по-доброму ненавиджу».
– Що ти найбільш пам’ятне і цінне привезла зі Сходу?
– Кожен подарунок по-своєму цінний – шеврон, прапор чи щось інше. Один боєць подарував хрестик, який привіз, якщо не помиляюся, з Ізраїлю. Я про це теж пісню написала – «Знаєш, брате». І оцей дерев’яний хрестик є для мене дуже-дуже цінним. Нещодавно мені подарували прапор, який висів у Мар’янці на «нульовій точці». Він вже такий пошарпаний. Мені його просто склали, підписали і сказали: «Бережи на пам’ять». Це дуже цінне – оця його пошарпаність. Він дуже багато бачив і вистояв. Як і наші душі на цій війні – за сім років вже добряче пошарпані.
А я хочу жити в Україні вільній і новій
– Якщо б не було війни, чи писала б Христина пісні?
– Звичайно. До війни мої пісні також мали соціальний зміст. Я писала про сиріт, ветеранів. Ця болюча тема мене зачіпала. Зараз – тема війни. Упевнена, що перемога буде наша, тому що стільки життів і здоров’я було покладено. Дуже хочеться, щоб був мир, було чисте ясне небо. І мені вчора колега сказала, що у мене хороші пісні. Але так хоче, щоб я писала про любов. Я теж хочу писати про сонце і любов. І про те, що все у нас прекрасно. Про те, що наша країна розвивається і до нас приїжджають жити з Європи.
– Про що ти мрієш?
– Мрій багато… Є мрії, є плани, є робота над собою. Адже все дуже пов’язане. Просто так мріяти недостатньо. Вважаю, що потрібно ще й працювати, щоб мрії збулися. Була мрія навчитися фотографувати, і я навчалася у фото-школі Олександра Харвата. Не можу сказати, що я профі. Для цього потрібно мати фотоапарат більш потужний, ніж в мене є. Але навіть і смартфоном інколи можна робити гарні фото. Головне – бажання.
Звісно, хочеться розвитку в плані творчості. А ще – колись зібрати на стадіоні всіх тих, для кого я співала в бліндажах і окопах, і заспівати для них переможну пісню про Україну і про любов.
Спілкувалася Світлана ПІКУЛА