32-річного Олександра Васильєва не стало 27 березня 2022 року. Він загинув, захищаючи від окупантів Миколаївську область. Біля села Благодатне його підрозділ потрапив під обстріл фосфорними снарядами.
Старший лейтенант Олександр Васильєв, якого посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, став Почесним громадянином Рівного. А одна з вулиць міста в районі Тинного тепер носить його ім’я.
- Обручку подарував нареченій біля світлини полеглого побратима
- Історія була пристрастю, а військова служба – покликанням
- У житті подружжя Васильєвих буденності не було
- Дочка, як дві краплі води, – вилитий тато І не тільки зовнішнєІ
- Востаннє Вікторія з чоловіком поговорила в день його загибелі
Олександр Васильєв родом із Прилук Чернігівської області. Після служби в армії, підписавши контракт, він служив у 30-й Окремій механізованій бригаді. Там потоваришував з Олександром Борисенком – двоюрідним братом Вікторії, котра згодом стала його дружиною. Щоправда, познайомилося майбутнє подружжя за сумних обставин – коли Олександр Васильєв приїхав у 2014 році в Рівне, щоб побувати на могилі свого загиблого побратима. А вже через два тижні Вікторія та Олександр одружилися. Разом їм судилося побути трохи більше як сім років.
Дату зустрічі ми з Вікторією почали обумовлювати ще з перших днів жовтня. Втім, все не складалося – то в мене не виходило, то в неї… Нагода поспілкуватися випала майже за місяць – у кінці останнього дня робочого тижня. Віка переступила поріг редакції рівно о 17.00, як і домовлялися. «Як це, бути дружиною офіцера?» – подумалося тоді.
Розмістилися в кабінеті й розпочали розмову про її чоловіка, Олександра Васильєва. Непомітно спливла година. Спілкуванню ж, здавалося, не видно кінця. Я кілька разів виключала диктофон. Ніби уже про все поговорили. Але Віка ні-ні, та й згадувала ще якісь епізоди чи факти, які один за одним виринали з її пам’яті. Розпрощалися, коли на місто опустилися густі сутінки. А ми цього і не помітили…
Обручку подарував нареченій біля світлини полеглого побратима
Олександр Васильєв, зі слів Вікторії, коли пішов в армію у 18 років, повертатися до цивільного життя уже не захотів. Після строкової служби підписав контракт і залишився в ЗСУ.
– Служив він з моїм двоюрідним братом, який багато розповідав Сашкові про мене, – каже жінка. – А познайомилися ми з ним лише у вересні 2014-го, після загибелі брата. Сашко приїхав на його могилу. Розговорилися. У нас обох склалося враження, наче знаємо одне одного все життя. Тому й не дивно, що наші відносини стали розвиватися дуже стрімко.
Олександр запропонував одружитися Вікторії по телефону. А вже потім, коли приїхав до Рівного, на майдані Незалежності, де тоді розміщувалися портрети загиблих в АТО воїнів, подарував їй обручку. Він повернувся до світлини Олександра Борисенка і сказав: «Саша, я тобі обіцяю, що буду її любити і цінувати, ніколи нічим не ображу…»
Того ж дня молоді люди подали заяву в РАЦС. У листопаді – «розписалися», а в лютому 2015 року повінчалися.
– У день весілля, – розповідає співрозмовниця, – ми заїхали на майдан Незалежності й поклали квіти до портретів загиблих. А 22 липня того ж року в нас народилась Іринка. Багато хто не вірив у справжність наших відносин. Але ми щасливо прожили довгих сім років сімейного життя. Двічі-тричі на рік їздили до Сашиних батьків на Прилуччину…
Олександра, як каже Вікторія, магнітом тягнуло в Прилуки, де залишилося його родове коріння. Особливо тепло згадував дідуся і бабусю, з якими провів свої дитячі роки. Дідусь для нього – це щось святе було. Він багато чого навчив внука, привив малому хлопченяті любов до лісу.
– Саша був затятим грибником, – зауважує Віка. – Тільки-но гриби з’являлися, ми їдемо у ліс. Я не бачу, та й ніхто, хто разом з нами був, не бачить грибів. Він же їх ніби на запах відчуває. Всі з пустими кошиками, а Саша завжди з повними пакетами грибів. Він збирав тільки білі і червоноголовці. А ще польські.
Історія була пристрастю, а військова служба – покликанням
Вікторія вже після одруження дізналася, що в Олександра нема атестата про закінчення середньої школи. А без нього, він не міг би реалізувати свою мрію, пов’язану з військовою службою, про яку мріяв.
– Отож ми в школу (я вже була вагітна), – згадує дружина, – подали документи, щоб він атестат отримав. Саша був дуже розумним. Без підготовки міг відповісти на запитання, які йому задавали. А історія була його найулюбленішим предметом. Він дуже багато читав. Здебільшого історичні книги. Коли ми збиралися з друзями, під час розмови Саша дуже часто переводив розмови на історичні теми. Ми іноді жартували, радили йому: «Та йди ти вже, Саша, на вчителя історії». Але він хотів бути військовим. Його навіть після закінчення академії просили іти вчителем історії. Але він сказав: «Та ви що, я навіть не уявляю себе в іншій, ніж військова, професії».
Олександр показував хороші знання не лише у вечірній школі, навчання в якій, зі слів Вікторії, завершив, коли вона вже на восьмому місяці вагітності була. Згодом він з відзнакою закінчив Львівську академію сухопутних військ. До речі, там Олександр Васильєв вчився разом з Володимиром Стельмахом на кафедрі морально-психологічного забезпечення.
У 2020 році після закінчення Академії Олександра розподілили у 3-й батальйон 14-ої Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Він майже зразу знову потрапив на 6 місяців в АТО, але вже заступником командира з морально-психологічного забезпечення 8-ої роти.
– Коли Саша вчився в Академії сухопутних військ, – веде далі жінка, – ми жили у Львові. А після розподілу переїхали з Іринкою в Рівне. Тут дочка пішла в школу. А Саша намагався якомога частіше приїжджати додому. Скільки б це забирало часу, він все одно їхав. Якщо була якась можливість (для прикладу, відпустять раніше) – він щасливий іде додому.
У житті подружжя Васильєвих буденності не було
– Тобто Рівне стало для нього рідним містом? – допитуюся.
– Саша відразу полюбив Рівне, – посміхаючись, відповідає Віка. – Ми ж через два тижні після знайомства тут одружилися.
– Виходить, що він полюбив тебе разом з містом… – кажу жінці, продовжуючи невимушену розмову. – А були якісь особливі місця, які він любив відвідувати?
– Найперше, що йому сподобалося, це церква в Тинному. Не знаю, чому, ми ж з ним багато церков бачили. Ходили в різні храми, в тому числі й на похорони загиблих, починаючи з 2014 року, бійців… Але Тиннівська церква для нього було щось особливе. Це перше, що запало йому в душу. Ми тут вінчалися, Іринку хрестили. Хоча Саша не часто відвідував богослужіння. Завжди казав мені: «Я в душі помолюся».
Олександр, як розповіла Вікторія, вперше Тиннівську церкву побачив незадовго до того, як вони познайомилися. Зі спогадів жінки, коли вони проїжджали на маршрутці повз храм, Олександр зацікавився ним. Віка тоді й запропонувала: «Це наша церква. Якщо хочеш, то зайдемо туди». Пізніше Олександр познайомився зі священником – отцем Олександром. Дуже багато чого в нього розпитував про сам храм, його історію.
– А ще в Рівному одним із найулюбленіших місць Саші був пивзавод, – веде далі співрозмовниця. – Він приїжджав, наприклад, у відпустку, ішов відмітитися у військовій адміністрації і біг на пивзавод. А мені завжди казав: «Ти знаєш мій маршрут».
Життя сім’ї, починаючи з швидкого одруження, за словами Вікторії, було сповненим всіляких пригод. І з кожним роком їх ставало все більше й більше.
– У Львові, для прикладу, ми дуже часто брали велосипеди напрокат, – каже жінка, – їздили у Брюховицький ліс, або просто каталися. Побували на морі. У нас не було такої буденності, як у багатьох сім’ях: приготувати, помити посуд, лягти спати… Кожен день, місяць, рік ми щось нове один про одного дізнавалися. Ми наче знову й знову вперше зустрічалися…
Бувало, ходили на дискотеки. Перед повномасштабним вторгненням, в лютому, ще побували в «Лагуні». Тобто чоловік і жінка, які мають дитину, – сміючись, каже Віка, – пішли погуляти в «Лагуну». Але це було прикольно. Він мене на побачення кликав. Ми Іринку – до бабусі… і ходили на побачення.
Дочка, як дві краплі води, – вилитий тато
Дочка Іринка у подружжя Васильєвих народилася в 2015 році. Олександр, який дуже хотів побачити появу дитини на світ, приїхав у Рівне із зони АТО.
– Поки я була в пологовому, – розповідає дружина, – він узяв документи і оформив свідоцтво про народження. Саша навіть не радився про ім’я дочки. Можливо, я б якось інакше запропонувала назвати. Але мене не питали, бо це «його Іра». Він відразу вирішив: Іра – і все. Я й не сперечалася. А от коли ми планували другу дитину, виношуючи мрії, сказав: «Якщо дівчинка, то Єлизавета…», я відразу заперечила: «Ні, тільки не це ім’я!»
Іринка, яку Олександр просто обожнював, росла татовою донею. Заспокоїти її – тільки тато.
– Я не можу пояснити цю любов, – важко зітхаючи, каже Вікторія. – Вони були між собою міцно пов’язані… Дуже схожі, в чомусь навіть однакові. Це всі від самого народження Іринки помічали. Від мене вона майже нічого не взяла… Я більш спокійна. А вони – тато і дочка – енергійні. І зараз, як бачу, Іринка не на свій вік поводить себе, не на 8 років. Ми, бува, виходимо з нею, щоб трохи відволіклася, на піцу чи суші. І як тільки вона десь почує російську мову, то з нею щось робиться… Спілкуючись, так заганяє людину в тупик, що та не знає, куди їй подітися. Було таке, особливо на початку, що її все нервувало… Вона не розуміла, як так можна, що в неї забрали тата?
Що таке війна, дочка, зі слів Вікторії, усвідомлювала з чотирирічного віку.
– Ми з нею їздили до тата в зону бойових дій, – веде далі Віка. – Були в Лисичанську. Тоді там було спокійніше. А в 5 років вона вже розказувала в садочку про те, що в неї дядько – герой, тато – військовий, що таке війна. Пояснювала, що на нас напали, а ми захищаємося. Якщо б вороги пішли з нашої землі, вони нас не вбивали б…
Іринка, звісно, про все по-дитячому говорила: «Ви ж розумієте, що наша Україна, наша земля плаче від кожної бомби… А мій тато не може до мене приїхати, бо він мусить вигнати ворога». Вона патріоткою росте… Ми обидві патріотки. Для мене вороги… Я б їх роздерла… Тому, що вони принесли нам, напевно, найбільший жах, який тільки може бути…
У Вікторії, коли промовляла ці слова, зовсім змінився голос і вона замовкла…
– А Олександр, коли приїжджав додому, щось розповідав про АТО? – після деякої паузи, поцікавилася у Віки, щоб продовжити розмову.
– Він старався не розповідати, – каже жінка. – Розумів, що Іринка вже все розуміє і її це могло злякати… Взагалі Саша тримав таку позицію: робота залишається за дверима. Ми могли поговорити про те, що його турбувало. Але лише тоді, коли ми з ним вдвох були. Іринка в цьому участі не брала. Хоча іноді вона розуміла, що тато чомусь не в настрої. Дочка намагалися допитатися в нього: «Щось сталося? Тебе хтось образив?..»
Востаннє Вікторія з чоловіком поговорила в день його загибелі
Вікторія досі до найменших дрібниць пам’ятає день, коли почалося повномасштабне вторгнення окупантів.
– Ми з Сашею спілкувалися ввечері 23 лютого, – пригадує дружина, – бо 24 я мала привезти йому на Рівненський полігон цигарки. Він пробував відмовити мене від поїздки: «У нас тут така якась активність, то, може, краще не їдь».
У мене взагалі сон здебільшого неміцний. Я завжди все чую. Навіть коли дитина ворушиться. А тієї ночі я дуже міцно спала і не почула, що дзвонив Саша. І дочка не чула. Прокинулася я десь біля шостої ранку і читаю в телефоні Сашкове повідомлення: «До мене не їдь. Будь удома, бо почалася повномасштабна війна». Іринку підняла, кажу: «Без паніки». Але вона знала, як себе поводити, тому каже мені: «Так. Давай, мамо, будемо щось робити». Запропонувала скотчем вікна клеїти, знайшла біту, яку тато з АТО привіз, мовляв: «Якщо що, щоб москалів лупасити». Вже ближче до обіду подзвонив Олександр. Сказав, що вони їдуть на Житомирщину… І все. Уже після цього ми його не бачили. Тільки по телефону спілкувалися.
Олександр Васильєв загинув 27 березня під час ворожого обстрілу в селі Благодатному на Миколаївщині. Бліндаж, де знаходився офіцер з побратимом, закидали фосфорними боєприпасами. Тіло сильно обгоріло. Розпізнавали за рештками обмундирування.
– Востаннє ми з ним 27 березня спілкувалася, – розповідає Віка. – Це дуже швидка розмова була. Він кожного дня телефонував мені. Іринці давав настанови. Але того дня все дуже швидко, до хвилини часу. Сказав тільки: «В мене все добре. Я кілька днів, можливо, буду без зв’язку. Не хвилюйтеся, нікого не обдзвонюй. Все, не можу говорити».
Дочці, зі слів жінки, вже ввечері почало щось робитися. В Іринки почалася істерика. Вона, звертаючись до мами, кричала: «Дзвони до тата, хай їде додому!» Дівчинка, завжди з розумінням ставилася до того, що тато – військовий, тож ніколи не було такого, аби вона казала: «Хай їде додому – і все». 28 числа Іринка знову весь день, ходячи за мамою, просила: «Дзвони до тата, хай іде додому. Дзвони до командира. Дзвони куди хочеш, хоч до Президента. Хай тато зараз вже збирається і їде додому».
– Я при ній телефонувала до Саші, – каже Віка. – Вона перевіряла, щоб я її не обманула. А в нього постійно: без зв’язку, без зв’язку… Потім Іринка попросила, щоб я дала їй номер телефону командира. «Добре, – кажу їй, – давай подзвонимо. Але тато нас приб’є. Адже він попередив, щоб ми нікому не дзвонили»…
Віка набрала номер телефону командира роти, але він теж був поза зоною. «Бачиш, вони всі без зв’язку, не хвилюйся», – мама намагалася якось заспокоїти дочку. Та нічого не допомагало.
Вікторія зранку 29 березня знову набрала номер Олександра. Втім, знову марно. Тоді вона вирішила подзвонити дружині чоловікового побратима.
– Вона мені й сказала, що Саші вже немає… – в очах Віки забриніли сльози. Важко зітхнувши, вона продовжила. – Я їй не повірила, в мене стався шок і я, не тямлячи себе, навіть обізвала її, бо вона про загибель Саші сказала якимось, як мені здалося, надзвичайно спокійним тоном…
Тоді почала настирливо набирати командира, шукати номери всіх, хто міг хоча б щось сказати про Сашу… Мерщій поїхала у наш військкомат. Там сказали, що немає ніякого повідомлення. Я не знала, що мені робити, тому бігала по різних установах та інстанціях… А вже потім прийшло усвідомлення, що справді сталося непоправне…
Передзвонив командир. Дмитра я знала дуже добре… Їм навіть важко було тіло забрати. Вони ризикували своїм життям. Але Діма сказав: «Мені все одно було. Може, і я ліг би там, але Васильовича забрав би». Тобто він би там його не залишив. Все тіло Саші було обпалене. Якби вони його не забрали, то він вважався б зниклим без вісти … Але вони забрали і нам привезли… – важко зітхнула жінка і додала: «А похорони я зовсім не пам’ятаю…»
Світлана ПІКУЛА
Читайте також: Проєкт «єРобота» допоміг стоматологині з Рівненщини здійснити мрію
- Ліну Костенко та Валерія Залужного нагородили званням “Почесний громадянин Києва”
Сьогодні столиця, рішенням Київради, висловила свою шану та повагу і нагородила званням «Почесний громадянин Києва» двох людей, які є справжніми моральними авторитетами для киян і всіх українців, – Ліну Костенко та Валерія Залужного.
