Війна не дала зустрітися батькові з сином

Діліться корисною інформацією з друзями:

Житель села Шпанів, що біля Рівного, Костянтин Семенюк свого сина побачити не встиг – війна не дала. У 1944-му його забрали на фронт, коли дитя ще не народилося. А як дізнався, що синочок вже появився на світ, то писав із фронту часті листи не тільки коханій дружині, але й на ім’я рідної кровинки.

Ніби передчуваючи свою скору загибель. Просив дружину Лідію дати прочитати синові ці листи тоді, як навчиться читати й спроможний буде сприйняти те, що адресоване йому. Ще просив обов’язково дати йому вищу освіту і виховати гарною людиною.
Лідія Євдокимівна Семенюк – учителька з вищою педагогічною освітою – заповіт свого чоловіка виконала. Якби колишньому учителеві Костянтину Семенюку пощастило вижити, йому б ніколи не довелося червоніти за свого єдиного сина Ярослава.
Ярослав Костянтинович Семенюк – чоловік у Рівному знаний і шанований. Здобувши вищу освіту, починав з простого інженера, за чотири роки піднявся до заступника головного інженера Рівненського льонокомбінату. Наступні 25 років віддав справі профосвіти й виховання кадрів для цього підприємства, обіймаючи посаду директора CПТУ №5. Удвох з дружиною виховав трьох дітей, які також є шанованими в краї та в Україні людьми. Нині плекає онуків.

7 днів у ТелеграміСвіжі новини для тих, у кого мало часу

Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі


У його оселі портрет батька висить на чільному місці. Діти та онуки знають його не тільки в обличчя. З уст бабусі та батька можуть вже й самі розповісти про його життя…

Про батька з уст сина

– Мій батько Костянтин Потапович Семенюк здобув освіту у Рівненській приватній гімназії Ф. Пекарського. Коли залишився круглим сиротою, то за рішенням педагогічної ради половину платні за нього, кращого учня, вносилося із коштів взаємодопомоги гімназії, а другу половину компенсувала польська гміна м. Рівне.
Після закінчення гімназії у 1934 році вчителював у рідному селі Шпанів. Коли у 1941 році розпочалася війна, німецька влада дозволила навчання у школах.
Моїй мамі, Лідії Євдокимівні (родом із с. Ульбарів Дубенського району), після закінчення трьох курсів Рівненського учительського інституту дали направлення у село Шпанів. Там вони з татом і познайомилися, а згодом побралися. Два перші роки війни вони навчали дітей.
Як згадує учениця мого батька, згодом учителька Софія Григорівна Кузьмич,

«…більш освіченої людини, як Костянтин Потапович, у Шпанові не було…

Був дуже гарним учителем. Такого педагога, як він, я за все своє життя більше не зустрічала. Ми, діти, його і побоювалися, і любили. Соромно було не вивчити урок і за честь було йти з ним зі школи додому…»
У 1943 році німецькі окупанти зробили у школі конюшню. Однак навчання продовжувалося. Навчалися по хатах учителів.

Понад сто підписів за життя

– У страшному 1944-му, коли НКВС пакували до в’язниць цілі сім’ї тих, хто був причетний до підпілля ОУН та УПА, хтось написав донос і на мого батька.
З розповідей мами, був тоді ранній Великдень. Перед святом батьки закололи кабанчика. У сінях стояла посолена в дубовій кадочці свинина. Батько в той день пішов зі школи раніше, а мама ще залишилася. Коли ж повернулася додому, то застала в хаті страшну картину: усе перевернуте, на ліжку – лише порожня панцерна сітка, зі столу здерто скатертину. Вона – у сіни, до комори – а там від кабанчика й сліду не залишилося.
Мама щодуху мчить до сільради. А там їй кажуть: «Ваш чоловік – ворог народу». «Який він ворог? Він учитель і… – круглий сирота…»
Та що це поможе? Мама знала, що ще нікого з тих, кого загребло у свої лапи енкавеес, назад не вертали. Однак вона не зупинилася. Таки домоглася зустрічі із начальником обласного НКВС генерал-майором Шевченком.
– Скажіть, за що арештували мого чоловіка? Він учитель. Сирота.
– Ми провєрім, – мовив Шевченко. – А ти, женщіна, єслі хочєш єму помочь, собірай подпісі. 100 подпісєй в сєле на єво поддєржку собєрьош, – випустім.
Ви собі не уявляєте, чого вартувало моїй мамі, яка на той час була вагітна мною, зібрати ті підписи… Ніхто не хотів писати своє прізвище, бо усі боялися. А вона зібрала не 100, а цілих 130 підписів!

Останнє побачення

Коли Лідія Семенюк принесла до начальника НКВС зібрані 130 підписів, то зрозуміла, що це не допоможе.
– Ми і самі уже разобралісь, – каже начальник обласного НКВС. – Но раз к нам попал, пусть пішет заявлєніє добровольцем на фронт.


Фальсифікований антисептик виготовляли масово у Рівне та Костополі

9 травня в Центрі первинної допомоги “Ювілейний” працюватимуть чергові лікарі


І хоч учителі й залізничники мали від фронту «бронь», Костянтин Семенюк мусив виявити бажання «йти добровольцем». Він передчував, що йде на вірну загибель. Але вважав, що на фронт усе ж краще, аніж у тюрму чи в табори, куди услід за тобою можуть вивезти й усю твою родину.
Збірний пункт був у Рівному на тому місці, де потім в парку спорудили кінотеатр Шевченка (біля водника). Щоправда, виділили новобранцям зо дві-три години на прощання з рідними. Тоді мої батьки бачили одне одного востаннє.
Щоправда, батька не зразу відправили на фронт. Повезли новобранців із Волині в Башкирію, де в Алкіно був місячний пункт підготовки бійців перед відправкою на фронт. Там треба було пережити жахливе випробування. Молодих здорових чоловіків зовсім не годували й вони помирали від голоду і хвороб через виснаження. Тому й просилися на фронт, щоб мати бодай скупий армійський пайок. Тато часто писав мамі листи й намагався відправляти їх цивільною поштою.

«Аби тільки тебе побачити…»

Коли везли на фронт, то найближчий до рідного краю пункт – це Барановичі. У листі до сина, який нещодавно народився, Костянтин Семенюк писав: «Як мені хочеться приїхати додому, аби тільки тебе побачити, а там вже хай і розстріляють…»
Але збутися цій мрії не судилося. Спершу новобранці-західняки були в складі Білоруського фронту, а там їх перекинули на Прибалтійський. Шанс залишитися у тій м’ясорубці живим був мінімальним.

Останній лист синові від батька датований 17 листопада 1944 року. Через одинадцять днів він загинув.

Проте Лідія ще довго не вірила, що чоловіка вже нема. І ще багато років ждала-виглядала свого коханого, тужила за ним. «Одного разу, – згадує Ярослав Костянтинович, – до нас у двір зайшов чоловік у військовій формі й попросив напитися води. Я, як побачив його, то зразу ж побіг до мами з радісним вигуком: «Мамо, мамо, тато повернувся!» Мама пташкою вилетіла на подвір’я і стала перед тим солдатом, як вкопана. В її очах забриніли сльози. Я зрозумів, що то був не тато».
– Я розшукав татову могилу у Латвії, в містечку Вайнюде, – розповідає Ярослав Семенюк. – Це, коли їхати залізницею маршрутом Рига – Єлгава – Лієпая, десь посередині. За 15 км від Литви. І я був глибоко вражений, що

у цьому містечку проживає 7 тисяч жителів, а на кладовищі лежать 8,5 тисяч.

І майже всі прізвища західноукраїнські, закінчуються на –ук, –юк.
А у сусідньому містечку Приєкулє проживають 14,5 тисяч людей, а на кладовищі – 22 тисячі. І все то українці, наші земляки. От де наша Західна Україна лягла.
П’ять разів приїздив Ярослав Семенюк на батькову могилу. Одного разу – усією сім’єю, з дружиною і трьома дітьми. Грудочку землі із братської могили, де лежить і його батько, привіз у рідне село й «похоронив» на могилі діда – Потапа Семенюка. Поставив там пам’ятник із батьковим барельєфом.
Людмила МАРЧУК

Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»