У залі Рівненського ліцею №1 на акції «Великодній дзвін» зібралися діти, батьки яких загинули в російсько-українській війні. Хтось прийшов з мамою, хтось – з дідусем чи бабусею, хтось – з учителем.
…Біль. Гострий і нестерпний для рідних. Сум у жіночих очах і дитячі сльози.
«А по-іншому, без сліз, хіба могло бути?» – скажете ви. Напевно, ні. Але коли почали плакати не тільки глядачі, а й діти, які готували патріотичний зачин до заходу ми, дорослі, розгубилися.
Катерина Сичик переживала, чи зможе без сліз звернутися до дітей, щоб вручити їм грошову допомогу від «Просвіти». Не вперше вона як голова ГО «Рівненське міське об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка» організовує акцію «Великодній скликає дзвін». Але хвилювання стримати не могла. Інколи сила – у нашій слабкості та в сльозах. Інколи – в умінні стримати сльози.
Серед ліцеїстів, які виступали, була й моя донечка. Дівчата не стримували сліз – і старші, і менші. Хлопці трималися до зриву в голосі. У багатьох тати на війні. Питаю свою: «А ти чому плакала?» «Бо плакали діти в залі. Ти би бачила їхні очі. Ми всі ревіли»…
Я бачила ці очі. Бачила, як крадькома діти витирали сльози і як не могли стриматися. Бачила, як потім, під час майстер-класу з виготовлення патріотичних оберегів від Інни Попчук, дитячі оченята наповнювалися теплими іскринками. Як світилися радістю, коли всі бігли на спільну світлину. Діти є діти. Вони мусять радіти життю! Життю, яке подарували їм батьки-герої.
І нам наші захисники кожного ранку дарують новий день. Звісно, що таке наше «дякую» для рідних, яким болітиме завжди?.. Але наша пам’ять і наш біль – це запорука того, що в майбутньому ми ніколи не забудемо і не пробачимо.
Дітям разом із грошовою допомогою Катерина Сичик дарувала листівки від «Просвіти». У тих листівках – зерна Божої любові, яка рятує у хвилини розпачу і смутку. Яка робить нас сильнішими: «Коли за нас Бог, то хто проти нас?»
Мирослава ЖОВТАН