Відомий український письменник Улас Самчук свого часу написав передовицю для газети “Волинь” про свої відчутя від війни (друга світова). Стаття називалася “Так було – так буде”. Через статтю його ув’язнили за наказом німецької окупаційної адміністрації. Наводимо повний текст публікації.
Два і піврічна війна наложила свою печатку на все, що нас оточує… У людини створилась специфічна воєнна психіка, яка дає можливість і в час найбільшого напруження життєвого нерву заховувати певну рівновагу духа.
Це зрештою зрозумілий є своєрідний закон природи, який без сумніву відіграв величезну ролю в життю одиниць і народів.
Нужда, позбавлення численних життєвих вигод, каліцтва, хвороби і смерть – всі ці явища на кожному кроці змушують людину ще більше і цупкіше триматися життя. Видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти – це перші і дуже конечні вимоги, які ставимо перед собою і які за всяку ціну дотримати мусимо. Не треба ставити питання чому. Щоб бути, щоб жити, щоб працювати, щоб творити нові вартості і нові життєві форми… Щоб утримати свою живу, творчу силу серед живих і творчих сил інших, щоб не піддатись і щоб колись по віках нам не сказали, що якраз ми були тими слабшими, яких історія зіпхнула під свої колеса і розтоптала.
Цей основний, великий, мудрий егоїзм є ніщо інше, як той сік рослини, який ту рослину кормить та надає їй живучості. Людина має велике Боже і своє право користати з кожного природного дару, без огляду на те, чи це кому подобається, чи ні. Так було, так є, і так безумовно буде.
Ми, українці, не є тут винятком. Навпаки, ми є яскравий приклад того, як родяться, як формуються і як творяться народи. Історія, яку звемо своєю, кожною своєю сторінкою, підтверджує нам одну і дуже важливу істину: ще ніколи не сталося так, щоб хтось нас скреслив… А було для цього багато нагод. Пролітали над нашою землею історичні буревії. Знаємо Ченгіз-Ханів і Батиїв. Знаємо і помсту Петра та Катерини. Знаємо безодню глупоти коронованих володарів Російської імперії і нарешті диспотію скретинізованого марксизму. І з кожним цим ударом, ми як цілість, як народ, все глибше і все тривкіше вростали у твердь плянети і все яскравіше виявляли гостроту своєї духовості.
Правда. Було це заплачено. Дорого і солоно.
Ніхто не скаже, що ми боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю – і тепер, чуючи кожним атомом нашої душі її запах, ми любимо, ми горимо, ми хочемо.
Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Це є зов нашої крові, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: Будьте!
Війну, яку переживаємо, і всі пляни з нею пов’язані – в основному нічого для нас не міняють. Можливо міняють зовнішні ознаки, чи навіть форми. Але основна суть лишається та сама. Та сама наша життєва сила, те саме хотіння. Ми ніколи не тратили переконання, що може бути змінена бодай одна літера того закону, на підставі якого ми жили до цього часу. Рівнож ми переконані, що ніхто не буде вимагати від нас, щоб ми самі себе виріклися. У цьому напрямку робилися спроби… І то поважні. Не раз ми згадуємо того чи іншого Валуєва. У наших вухах звучать ті слова: “Нєбило, нєт і бить нє может!”. Але ми великодушно, з почуттям могутньої гідності, сміємося над всіма Валуєвими. Мерзенні черви куцозорої політики, які вже давно згнили і місця їх рештків ніхто нам тепер не покаже. Натомість народ України був, є, і вічно буде! Так!
І безперечно так… Історія вписує нову сторінку. На мапі Европи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти вбачують в тому новий зміст, нове призначення. Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було життя, і тут лилась кров. Песимісти не заперечать нам нашої душі, яка формувалась віками, і яка діяла, діє, і діяти буде! Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше не винищать тих міліонів і міліонів дуже цупких по суті духом людей, які коли треба, влізуть і під землю, щоб тільки не бути зметеним з поверхні плянети.
В останню свою промову вождь німецького народу Адольф Гітлер вставляє таку думку: “Бо поза нами лежить рік не тільки найбільших боїв світової історії, але також найтвердішої проби нашого народу. Проби, які гідно витримали, це можна сказати – і фронт, і батьківщина. Те, що німець не боїться людської грози він у своїй історії не раз доказав. Але цим разом мусів перейти не тільки силу ворожої зброї, і величезного, здавалося б невичерпального потоку крові найпримітивніших національностей, але крім того, також ще найжорстокішу твердість природи”…
Цікаві своєю суттю слова… Вони дають Німецькому Народові поняття, що на теренах, де живе Український Народ, діються події, які мають і матимуть велике значення для формування нового світу. Наш народ, можливо не є так перецивілізований, одначе то є сила, яка у великій мірі завдячує розмахові в потузі подій Сходу Европи. Зброя кована червоними володарями цієї землі – є у великій своїй частині зброєю української землі і Українського Народу. І не все одно проти кого вона направлена. У даний мент вона направлена проти цивілізованого Заходу, але був час, коли об неї ламали собі зуби орди Ченгіз-Ханів.
Ми одначе далекі від того, щоб сугерувати собі неіснуючі речі. Знаємо, що Україна в даний момент не грає ролі рішаючої. Особливо на фронті. Але ми одночасно не потребуємо заперечувати, що від нашого наставлення, від нашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля Европи. Так само, як було це недавно з СССР. Хай нам не кажуть, що голод, який червона Москва вчинила на наших землях в роках 1932-33 не заважив на долі тієї держави. Заважив і ще важить зараз. Нехай нам не кажуть, що колективізація і все, що з нею було зв’язане отак даремно обійшлося Сталінові та його сатрапії. Наївні так можуть думати, але крім наївних є ще один, дуже переконливий факт, як мобілізація величезної частини сили українського народу, яка у своїй суті була направлена проти СССР. І зараз це дає себе відчути.
Ні. Не все одно як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як хто з ним поводився. Не все одно бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі народи нашого континенту, має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити. Це приносило лишень одне: довготривалу кризу, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті було запевнили себе, що Україна – це тільки Малоросія. Помилились. Україна, це жива, діюча дійсність, яка домагалася права і яке їй по глупоті завжди відмовлялося. А без того права не може бути здоровою ціла Европа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є і так буде…
Улас САМЧУК