fbpx

Ніколи не забути мені того дня, коли сповістили про загибель сина – мати полеглого Героя

Діліться інформацією з друзями:

Ніколи не забути мені того страшного дня, коли мені сповістили про загибель сина. Я просила у Бога лише про одне: аби дав мені здоров’я і мужність гідно провести свою дитину в останню дорогу…

У день Різдва Христового 7 січня 2023 року на майдані Незалежності у Рівному чотири домовини. Кожна накрита жовто-блакитним національним стягом та червоно-чорним прапором УНСО (Української Національної Самооборони). Біля домовин портрети загиблих воїнів-героїв: Богдан Гордійчук, Василь Удодик, Олександр Ліщук, Юрій Кузьмич. Молоді, усміхнені вольові обличчя. З героями прощалося все місто: матері, дружини, діти, родини, друзі. Просто містяни. Знайомі й незнайомі…

«Щасливий визволяти рідну землю…»

Велика гордість виповнила моє материнське серце, коли побачила, скільки людей у перший день великого свята прийшло провести мого сина в останню дорогу. Сотні рівнян стали у тузі поруч зі мною, обняли мене й дали від себе ту часточку людського тепла, якого я так потребувала.

Минає час. Дев’ять днів, сорок… Ось уже два місяці й більше, а туга за сином не минає. Біль не щезає.

Запалюю свічку біля усміхненого портрета й думаю про сина. Подумки веду з ним розмову… Невпинну розмову. За ці важкі дні ми «переговорили» з ним більше, як за життя.

АТО. Мій син пішов на війну добровольцем у сандалях на босу ногу…

Згадалося, як Богдан пішов на війну в 2014-му. І тоді це була війна. Лиш не повномасштабна, як тепер. Її чомусь не було названо війною. Ні після кільця під Іловайськом, ні після оточення та такого ж підступного розстрілу під Дебальцевим. Антитерористична операція. Скорочено – АТО.

Мій син Богдан був свідомий того, куди іде й навіщо. Безрезультатно постукавши у двері місцевого військкомату, де сказали чекати на повістку, став шукати через мережу Інтернет таку добровольчу структуру, де доброволець без військового досвіду може отримати належну бойову підготовку. Так опинився у тренувальному таборі біля міста Новоград-Волинський, де у складі 54-го Розвідувального батальйону проходила бойовий вишкіл сотня УНСО. Богдана зарахували водієм.

Мені, матері, син сказав неправду. Аби не хвилювалася. «Я поїду, мамо, з групою рівнян на заробітки». Це було 15-го серпня 2014 року. Ніби нічого й не сталося, а я не могла втямити, чому мені так тривожно на душі.

27-го серпня телефонує й каже:

«Прости, мамусько, за те, що сказав тобі неправду. Я в тренувальному таборі». Була в ту мить у редакції газети «7 днів», де працювала. Ніколи не забути мені відчуття, яке тоді пережила. Отерпло не тільки тіло, а й душа. Ніч була важка й безсонна. Не могла дочекатися ранку. Трохи заспокоює лиш молитва.

Наступного дня в редакції на мене дивляться співчутливо. Хтось не витримує й відверто висловлює дошкульну думку: «Чому він у вас такий дурень? Будьте хоч ви розумнішою. Заберіть його з того табору!» І навіть радили, як це зробити. Варто лиш знайти лікаря, який за певну суму дасть потрібну довідку. Якщо не йому, то мені. «Він же у вас один!». Чим не аргумент?! Та чи могла я вчинити щось подібне.

Богдан передав мені довжезний список своїх потреб. Читаю нині свої щоденникові записи. Потрібні були шолом, якісні берці, військова форма і ще довгий список усього необхідного для бійця.

Ми з Сергієм Марчуком (племінником, двоюрідним братом Богдана) вирушаємо шукати це все до волонтерських осередків та до різних торгових точок. Ніколи не забути мені облич тих людей, котрі допомагали усім, чим лиш могли. З їхньою поміччю знайшла я все необхідне з того списку. І навіть більше. Разом із Волонтерською організацією «Дар» та іншими небайдужими людьми, які дали свій грошовий внесок, назбирали ми коштів ще й на придбання тепловізора.

Присяга. Наші добровольці разюче схожі на воїнів УПА

Поїхала до сина у Новоград-Волинський в той тренувальний табір, де він понад 40 днів проходив вишкіл. Вони, добровольці в складі УНСО, у той день приймали присягу. Бійці виструнчилися під винесення бойового прапора та виконання національного гімну. У мене завмерло серце. Хлопці, як на підбір – гарні, вишколені, мотивовані. В якусь мить у мене було відчуття, що я опинилась у минулому і переді мною воїни УПА. Були наші добровольці разюче схожими на своїх предків: і однострої у хлопців, і взуття у кожного інакше, своє. Хто що де знайшов. Як колись в УПА. Тоді була армія без держави. А тепер – держава без армії. Якби не волонтери – щирі патріоти всенародного українського тилу – хто знає, чи стримали б ми у 2014-му московитську орду на Сході. Разюче повторюється історія: ворог у нас той же і його методи ведення війни не дуже змінилися. На присягу до наших добровольців-націоналістів прибув син повстанського командира Юрій Шухевич.

Після урочистостей син радісно сповістив, що броніка він уже має. Бронежилет із хорошим захистом дістався йому від волинських волонтерів. Щоправда, трохи завеликий, то заніс його в ательє, щоб дівчата підігнали під нього. Розповів, що задоволений тренуванням, впевнений у собі. Дуже радів привезеному мною приладу нічного бачення – тепловізору. Хоча і він, і я на той час мали рожеві ілюзії. Ніхто з нас тоді ще не уявляв, яка там війна.

Хлопці, котрі жили у великому наметі разом з моїм сином, родом з різних регіонів України. Багато киян. Переважно з вищою освітою. Спілкуються гарною українською. Розумні, патріотично налаштовані, на всі сто відсотків мотивовані. Таких історики називають пасіонаріями. З нетерпінням чекали виїзду на Схід, щоб битися з ворогом. У декого вже уривався терпець. Яке ж було розчарування, що воювати «на повну» їм так і не дали. На заваді стали Мінські угоди. Які злі були вони на ті угоди і відсування вглиб нашої території лінії розмежування!

Проводжаю сина на Схід

І ось вона, та остання мить, коли проводжаю сина на Схід. Їдемо в таксі. Моя рука лежить у синовій долоні. В голові рояться важкі думки. Щемить серце. Від думки, що ця мить, коли рука в руці, може бути останньою, на очі накочується пелена сліз. Борюся з собою. Не можу допустити думки, що це відчуття синового тепла, його присутності може бути останнім. Ні! Цього не може бути! Душить відчай. Але я не можу нічого змінити. Моя рука помітно тремтить. Мій стан миттєво зчитує син.

– Мамусю, що ти? Не плач. Все буде добре. Я повернусь. Ти ж знаєш, у нас було добре тренування. Нас навчили воювати. І… Ти ж знаєш: у мене два броніки. Один на себе, а другий – на лобове скло. І шолом.

Я намагаюся вірити в захисну силу тих броніків і того шолома, усього захисного обмундирування, придбаного щирими патріотами українського тилу. Але ж я знаю, яка там війна. То не є чесний двобій. То нерівна, підступна війна. Ти не бачиш свого супротивника і думаєш, що в безпеці, а він у тебе підступно цілить за сотні кілометрів!

Та я не маю права плакати. Треба бути мужньою. Тамую свій стан тривоги, намагаючись перевести думки в інше русло. Туди, де ясне небо і нема війни.

Останні обійми. Фото на прощання. За мить, по тому, як з вікна автобуса син востаннє змахнув мені рукою, я на це фото дивитимусь і дивитимусь. На таке ще молоде обличчя свого хлопчика. І вже не стримуватиму сліз.

Кваплюся якнайшвидше покинути те місце, де щойно розімкнула обійми, відпустивши сина на Схід України, під тяжкі російські «Гради».

Завертаю до Покровського собору. Мені треба бути тут! Нікого й нічого не бачу. Зі мною лише мій біль. І Бог. Тут я відверта й відкрита. Тут можна плакати.

«Боже, чому? Скажи, чому? Мій син… Та він же в мене один! Ти ж знаєш, що у мене нікого, окрім нього, нема! Чому інші змогли, а я ні? Чому? Виходить, що я недобра матір. Може, треба було лягти кістьми, перегородити собою дорогу, знайти які завгодно приводи, та не пустити?» – такий рій думок.

Підвела очі догори. Зір зупинився на Богоматері, яка під куполом храму розпростерла над людьми свій рятівний омофор.

«А що вона, Божа матір? Чи могла вона перегородити дорогу своєму синові? Чи могла його зупинити? Це ж бо Його шлях! Його вибір. Його місія. Їй, як і тобі, як кожній матері, боліла за сина душа. Рвалося серце. Та вона знайшла в собі мужність бути гідною матір’ю свого великого сина».

З храму вийшла іншою. Без сліз. Мужність! Я повинна мати мужність! Зібрати в кулак усі свої жалі, свою тривогу, щоб зуміти вселити в сина спокій, віру, впевненість у боротьбі – ось у чому моя материнська місія! Лиш так можу стати для сина щитом віри й надії.

Богдан опинився під Маріуполем. «Мам, не хвилюйся, все добре! Тут так гарно! Море…» – радісно сповістив син про прибуття на місце. Так, наче не на війну, а на відпочинок приїхав.

На відстані серця

2014 рік. Розмови по телефону нечасті і скупі. Лиш про те, що потрібно передати. Ніколи не забуду годинникаря, який передав хлопцям на фронт бля трьох десятків механічних годинників. Не забуду, як ми збирали телефонні апарати з оператором InterTelecom – засоби зв’язку, які нібито не «ловить» ворог. Не забуду й безпосередній вклад рівненського підприємця Сергія Петровця та його друзів (Андрію, Катерино, Лілю, Софіє – не пригадаю вже ваших прізвищ, але ніколи вас не забуду!), з яким ми придбали для мого сина і зимовий одяг, і взуття, і теплий спальник, і ще багато чого. Пакували в посилки книги, солодощі тощо.

На якій тонкій невидимій ниточці тримався в той час наш із сином зв’язок! Бувало, що попереджав і не телефонував і тиждень, і два. А я його відчувала! Трохи більше про воєнні будні добровольчого розвідбату дізналася 13 грудня 2014 року з уст синових побратимів, котрі приїхали в Рівне якраз на Андрія, коли діти організували на майдані великий ярмарок і збір коштів для ЗСУ.

Скориставшись тим, що я журналіст, помчала брати в бійців інтерв’ю, аби випитати щось і про Богдана. Тоді й дізналася про випадок, як одного разу опинилася їхня розвідгрупа за якихось 30 метрів від ворога і мало що не заїхала в полон. Був тоді густий туман. Врятував себе і групу водій, друг «Камінь» – мій син.

«Як побачив навпроти себе націлене на мене дуло танка, розвернув авто на 180 градусів. Так, що в природі цей автомобіль (КрАЗ) так не розвертається», – розповідав син про цей випадок згодом, коли вже прийшов додому на ротацію. А врятувалися вони тоді тим, що ворог згубив їхній слід… Вони завернули на підприємство Ахметова, яке ворог не чіпав. І таких випадків було чимало.

Війна – це лотерея. Чи гра в рулетку. Пригадую, як при зустрічі попросила в сина одну маленьку кулю (патрон до автомата) і загадала, що коли триматиму її в себе, син не загине. Як прийшов на ротацію, дякував мені за те, що ревно за нього молилася. Оповідав, що йому завжди щастило пробігати поміж вибухами, як між крапельками: «То я від’їхав і бомбили. То ще не приїхав…» А возив і розвідку, і боєприпаси. Їздив по замінованих на узбіччях дорогах…

Людмила МАРЧУК