Щороку в нашій країні в четверту суботу листопада вшановується пам’ять жертв голодоморів. Відомо, що українців мордували голодом у 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. Але найбільшою трагедією в історії України став Голодомор – геноцид 1932-1933 рр.
Термін «Голодомор» можна визначити як «смерть від голоду». Складається він з двох слів: «голод – у значенні тривалого недоїдання через відсутність їжі, гострого відчуття потреби в їжі, потерпання від голодування та дієслова «морити», що означає викликати страждання, виснажувати, мучити. Цим терміном називають масовий, штучний голод, створений злочинною владою проти населення власної країни.
Геноцид – винищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними, релігійними та іншими мотивами. Автором терміну «геноцид» і концепції Конвенції ООН 1948 року про попередження і покарання злочинів геноциду був польський юрист Рафаель Лемкін.
Голодомор 1932-1933 рр. в Україні не був наслідком якихось природних причин, атмосферних аномалій як, наприклад, посуха чи неврожай. Це була заздалегідь підготовлена й ретельно замаскована операція сталінського режиму, злочинної більшовицької влади проти українського народу, спрямована перш за все на упокорення українського селянства та знищення українського села, що виступало носієм і хранителем мови, народних звичаїв і традицій, культури, етнічної ідентичності і не сприймало радянської влади. Терору голодом передувала насильницька колективізація, розкуркулення, хлібозаготівельна кампанія. Авторитетний британський історик Норман Дейвіс писав:
«Терор – голод став наслідком колективізації, яка переслідувала подвійну мету: одним махом подавити український націоналізм та найбільш важливий осередок заможного селянства».
Джеймс Мейс, американський історик, один із перших дослідників Голодомору 1932-1933 рр., автор багатьох наукових праць з цієї теми (з 1993 року жив і працював в Україні) стверджував, що штучний голод був «спланований як частина кампанії зі знищення їх [українців] як політичний фактор та як соціальний організм».
Безпосереднім механізмом організації Голодомору стала низка постанов політбюро ЦК ВКП (б), законів загальносоюзних і республіканських органів державної влади, особисті розпорядження Сталіна та його оточення. 18 листопада 1932 р. ЦК ВКП (б) приймає постанови «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» та «Про ліквідацію контреволюційних гнізд та розгром куркульських груп», що давали змогу відбирати у селян хліб за статтею «Контреволюційні злочини». А 26 листопада того ж року виходить наказ наркома юстиції і генерального прокурора УРСР, в якому стверджувалося, що «репресії є одним із потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі».
Було впроваджено закон про «п’ять колосків». Справжнім терором стали безпрецедентні занесення районів, населених пунктів, сіл, колгоспів і сільрад на так звану «чорну дошку», що означало блокування їх спецзагонами та військами і недопущення виїзду населення за межі цих територій, вилучення у заблокованого населення усіх продуктів харчування, заборону торгівлі найнеобхіднішими речами – сіллю, сірниками, гасом та ін.
У ході хлібозаготівлі селян позбавляли навіть насіннєвого фонду. Так, за урожаю 12,80 млн тонн збіжжя в 1932 році з українського села вилучили 70-75 %. Селянина, який наважився залишити собі жменьку зерна, могли відразу ж розстріляти або, в разі існування пом’якшувальних обставин, засудити до 10 років ув’язнення. Причому кримінальна відповідальність встановлювалася з 12 років. Апогеєм цинізму є той факт, що поки люди вмирали від голоду, радянський режим експортував зерно за кордон, роблячи СРСР процвітаючою країною. Намагаючись вижити, люди варили і їли все шкіряне: кожухи, чоботи, черевики, віжки для коней, а також кропиву, верес, лободу, бруньки і кору з дерев, збирали і товкли жолуді, з яких пекли млинці. Ловили і їли собак, котів, ховрахів, їжаків, голубів, ворон, горобців, черепашок та жабок. Непоодинокими були випадки канібалізму (людожерства).
Внаслідок Голодомору 1932-1933 рр. померло, за різними даними, від 8 до 10 чи й більше мільйонів українців.
У пікові місяці голодомору щохвилини помирало 24 людини. Зникали не лише сім’ї, а й цілі хутори та села. Надзвичайно високою була дитяча смертність. За висновками досліджень В. Сергійчука, доктора історичних наук, завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету ім. Т. Шевченка, від голоду загинуло 3,5 млн дітей дошкільного та шкільного віку. Згідно з офіційними даними за вересень 1933 року в школах були відсутні дві третини українських учнів. Така демографічна катастрофа загальмувала розвиток української нації на цілі покоління.
Підсумовуючи наслідки Голодомору, англо-американський історик, спеціаліст по історії Радянського Союзу Роберт Конквест пише: «Таким чином Україна тепер лежала роздавлена… її інтелігенція розстріляна або вмирає у трудових таборах, її селянство – левова частина нації вбита або пригноблена».
В СРСР правду про Голодомор 1932-33 рр. приховували майже до його розвалу. Заперечувався сам факт існування Голодомору, а ті, хто його пережив, боялися про нього говорити навіть на побутовому рівні. Адже будь-які згадки про голодні жахіття могли стати приводом для кримінального переслідування і репресій. Більшість представників західної преси також замовчували правду про трагедію українського народу. Радянська влада їх підкупляла або залякувала. У своїх публікаціях кореспонденти не вживали слів «голод», «терор», а використовували терміни: «тимчасові труднощі з продовольством», «проблема з продуктами в українських селах» та ін.
Більше того, американський журналіст В. Дюранті в 1932 році отримав авторитетну і престижну в США пулітцерівську премію за серію репортажів із СРСР, який заперечував Голодомор і повторював радянську пропаганду.
Першим, хто наважився похитнути залізну завісу та розповісти світові про жахи Голодомору, був британський журналіст Гарольд Джонс.
Він тричі приїздив до СРСР – у 1930, 1931 і 1933 роках. 1933 року Джонс приїжджає у Москву, щоб взяти інтерв’ю у Сталіна. Намагається з’ясувати, звідки беруться гроші на індустріалізацію країни і нібито успішне виконання першого п’ятирічного плану. Журналіст не мав права покидати столицю, адже Кремль не дозволяв представникам західної преси їздити країною. Проте Джонс таємно вибрався з Москви до Харкова. Находив 60 км між селами Харківщини, в яких люди голодували. Все, що бачив, потім описував у публікаціях для західних видань. Зауважує: «Пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо».
В іншій кореспонденції пише: «Я ходив пішки від села до села, спав на твердих підлогах селянських хат, розмовляв зі звичайними людьми, справжнім народом. …мене тримало бажання розв’язати цю задачу: звідки в одній із найбагатших зерном країн взявся голод? Як це можна пояснити? Я не міг збагнути».
Верховна Рада України у листопаді 2006 року прийняла закон, згідно з яким Голодомор 1932-33 років є геноцидом українського народу. На сьогодні Голодомор офіційно визнали актом геноциду українського народу 22 країни в світі, а також деякі федеральні суб’єкти окремих держав, зокрема низка штатів США. Сесія Генеральної Асамблеї ООН 7 листопада 2003 року назвала Голодомор трагедією українського народу. В 2008 році Європейський парламент визнав Голодомор злочином проти людства. У понад 20 країнах встановлено пам’ятні знаки і пам’ятники, присвячені жертвам Голодомору. Перший у світі пам’ятник постав у 1983 році в канадському місті Едмонтон. Більш ніж у 70 держав щороку проводяться пам’ятні заходи, які увічнюють трагедію українського народу і мобілізують світове співтовариство.
Важливим кроком у відновлені історичної правди є створення в Україні Меморіалу жертв Голодомору та Національного музею Голодомору – геноциду. Ряд українських істориків, політологів стверджує, що коли б ще у 1990-х роках. доносили до людей правду про Голодомор – геноцид, не було би реваншів проросійських сил.
Уже згадуваний Джеймс Мейс писав: «Я переконаний, що для того, щоб сконцентрувати всю повноту влади в своїх руках, Сталіну потрібно було фізично зруйнувати другу за величиною радянську республіку, винищити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову та історію як її розуміє народ; покінчити з Україною і з усім українським. Його розрахунок був дуже простим і дуже примітивним: якщо немає народу, то немає і країни. А значить, немає і проблеми. Така політика є геноцидом у класичному розумінні цього слова». Ті слова співзвучні з сьогоднішнім днем. Тільки замість Сталіна у цитаті треба поставити ім’я Путіна. Злочинна російська хунта намагається знищити українських людей шляхом воєнного геноциду.
Але свободолюбиву українську націю ніхто не зможе поневолити і покорити. Свідченням цього є сама історію.
Галина ТКАЧЕНКО, кандидат політичних наук, викладач філософії Рівненського коледжу НУБіП України