Мар’ян Года: “Після проголошення незалежності багато хто не вірив, що Союз зник назавжди”

Діліться корисною інформацією з друзями:

Майже три десятиліття спливло від часу проголошення незалежності України. Відтоді вже народилося і виросло нове покоління українців, які про найважливішу подію в житті нашої держави знають лише з книжок і кінострічок.

А дехто зі старших людей уже й призабув, як усе це відбувалося. Тільки не директор Рівненського пивзаводу Мар’ян Года, який поділився з журналістом «7 днів» своїми спогадами про події 29-річної давності, тодішні настрої суспільства та сподівання українців.

– Мар’яне Адамовичу, не раз доводилося чути, що незалежність дісталася українцям як подарунок долі внаслідок так званої оксамитової революції – без кровопролиття і людських жертв. Як усе насправді було?

7 днів у ТелеграміСвіжі новини для тих, у кого мало часу

Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі

– Так можна було б казати, якщо б не було багатовікової боротьби українського народу за право самим господарювати на своїй землі. Насправді ж незалежність України далася дорогою ціною – героїчною самопожертвою наших предків у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, невмирущим подвигом січових стрільців, студентів, які полягли в нерівному бою з більшовицькою навалою під Крутами, воїнів УПА. А хіба можна забути про нашу інтелігенцію чи навіть про тих простих українців, яких «енкаведисти» безжально замучили в застінках ГУЛАГу та сибірських таборах? Світла пам’ять і низький уклін всім, хто поклав свої життя на вівтар боротьби за незалежність України, яку ми здобули у 1991 році. Саме здобули, а не отримали в подарунок.

– Тобто маєте на увазі, що самостійність все ж таки вибороли?

– І не інакше. Я добре (хоча не до найменших дрібниць) пам’ятаю, як ті події розвивалися. Процеси розпочиналися десь у 1998 році, коли Михайло Горбачов оголосив про розбудову оновленої Комуністичної партії. Йшлося про те, що комуністи й надалі залишатимуться «честю і совістю епохи». Іншими словами – єдиною правлячою політичною силою. Саме тоді зародилися національні рухи.


90-річна докторка медичних Ярослава Виговська закликає українців припинити жарти з коронавірусом

У Здолбунові розгорнуть додаткову лікарню для хворих на Covid-19

 

Насамперед у країнах Прибалтики, які йменувалися народними фронтами. Натомість в Україні творча інтелігенція (передусім письменники) започаткувала Народний Рух України. До його діяльності активно долучилися дисиденти В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині, Сергій Плачинда і ціла когорта шестидесятників. Запеклим противником ідеї незалежності була Комуністична партія України. В тому числі – Леонід Кравчук, який на той час був головним ідеологом КПУ. Я це дуже добре пам’ятаю. Пригадую тодішні телепередачі, так звані діалоги, які в 1998 році вів професор Мирослав Попович. То Леонід Кравчук, який був чи не постійним учасником тих теледебатів, щоразу стверджував, мовляв, у Прибалтиці нехай буде, що вони там хочуть, а в нас не буде ніяких фронтів. Натомість буде оновлена Компартія, яка й далі правитиме в Україні.

– А як розвивалися події на місцях?

– Можу розповісти на прикладі Тернополя, де я на той час жив і працював. Коли національні процеси почали набирати сили, у вересні 1989 року дозволили зареєструвати Народний Рух за перебудову, який згодом став політичною партією Народний рух України. Відтак у Тернополі створили крайову організацію НРУ, яку очолив Михайло Левицький. Я був головою осередку Руху на пивзаводі. Тоді в нас систематично відбувалися мітинги на Співочому полі, біля обкому Компартії. У них, крім місцевих активістів, брали участь Дмитро Павличко, Іван Драч. Рухівці вимагали вилучення з Конституції 6 статті, яка передбачала правлячу роль Компартії, дозволу діяльності інших політичних сил, запровадження різних форм власності.

– І тодішня комуністична влада ось так просто пішла на поступки?

– Ні, вона боролася до останнього. Апогеєм агонії став серпневий путч (19 серпня 1991 року), більш відомий як ГКЧП. Цей по суті державний переворот нагнав чималого переполоху. Адже тоді не було ні вільних ЗМІ, ні інтернету, тому практично ніхто й гадки не мав, що відбувається. Навіть у крайовій організації НРУ ніхто нічого толком не знав. Лише згодом довідалися про побиття мітингувальників в Азербайджані саперними лопатками, силові сутички у Прибалтиці. Тим часом у Москві генерал Варенніков заявив, що вони (путчисти) беруть владу в свої руки.

– Як себе у ті дні поводив офіційний Київ?

– Як-як? Леонід Кравчук, який тоді був Головою Верховної Ради України, закликав виконувати всі вказівки Москви. А пізніше, мовляв, Верховна Рада розбереться, як чинити. Впродовж п’яти днів у Києві влади фактично не було. Узбеки, киргизи, прибалти, білоруси почали проголошувати незалежність, а Україна зробила це тоді, коли вже стало зрозуміло, що Союз практично розвалився.

– Які настрої панували в суспільстві в цілому?

– Багато хто справді сподівалися, що Україна стане незалежною державою. Буде могутньою і самодостатньою.

Втім, щоб відкрито відстоювати незалежність, треба було мати сміливість. Бо ніхто не знав, як і чим усе може закінчитися. Пригадую, як ми з генеральним директором нашого об’єднання (я тоді був головою ради трудового колективу на 1-му пивзаводі) поїхали в Київ до голови «главку» просити, щоб нам дали економічну незалежність. Сидимо в приймальні, а він все скоса вовком позирає на мій рухівський значок. Сидів, сопів, а потім не витерпів і почав вимагати, щоб я зняв і сховав жовто-блакитний прапорець. Я відмовився, то він мені ще довго за це випоминав. До речі, пізніше,

коли була проголошена незалежність, я перестав носити значок, зате ті, хто був категорично проти, начепили собі прапорці.

Та, зрештою, й не всі серед простих людей, чого душею кривити, сповідували національно-патріотичні ідеї. От взяти, для прикладу, Хмельниччину, яка на той час була своєрідним форпостом Компартії. Ми туди часто їздили до батьків моєї дружини. То коли під’їжджали до села, Надя (дружина) просила, щоб я зняв з машини жовто-сині кутасики (національних прапорців тоді ще не було), щоб нікого з односельців не дратувати. У мене завжди з ними, як і з ріднею дружини, виникали конфлікти на політичному грунті. Та відверто зі мною сперечатися ніхто не наважувався. Бувало, коли я прогнозував, що Союз невдовзі розвалиться, вони за спиною тикали в мене, називаючи націоналістом. Така ситуація була. Хоча зараз усе по-іншому.

– Як ви зустріли звістку про проголошення незалежності України?

– Як зараз пам’ятаю: після путчу, який відбувся 19 серпня, ми поїхали з дружиною до тещі на Хмельниччину картоплю копати. Тоді інтернету не було, по телевізору показували тільки дві програми. Натомість дуже популярними були радіоприймачі ВЕФи, з яких черпали всю інформацію. Ото копаєш увесь день картоплю і слухаєш радіо. Саме по транзистору почув, що Верховна Рада проголосила незалежність. Я на радощах закинув лопату в поле, почав усіх вітати зі святом. Всі, мабуть, подумали тоді, що я з глузду з’їхав. Як я не переконував їх, що це найбільше наше свято, якого чекали покоління українців, мене ніхто не розумів. Роботу, на жаль, ніхто не покинув, але ввечері ми все ж таки відсвяткували проголошення незалежності.

– Чи виправдала себе, на вашу думку, проголошена у 1991 році самостійність?

– Сама подія, безумовно, стала доленосною. А от щодо сподівань, то вони збулися не сповна. Минуло небагато часу, і до влади прийшли ті ж самі, хто був і раніше, – комсомольці та комуністи. Не скажу, що вони були дурними. Леонід Кравчук, наприклад, став Президентом і почав твердити, що він проукраїнський. Була при владі відома на той час прокомуністична група 239, де практично усім заправляв Петро Симоненко. Він, до речі, навіть депутатського значка ніколи не носив, а ходив з комуністичним прапорцем. Ще 2-3 роки після проголошення незалежності ніхто не вірив, що Союз розвалився. Багато хто думав, що все ще повернеться назад. На жаль, у нас не відбулося люстрації, як, для прикладу, в Чехії. Тому вся влада залишилася по суті в руках колишніх комуністів. Більше того, коли Рух перетворився на потужну політичну силу, в його лавах з’явилися «ліві» люди, які спершу боролися проти незалежності. На демократичних виборах обрали нових людей, та багато хто з них став зрадником, продався за три карбованці. Ті самі патріоти, за яких проголосували люди. Вони все продали. Тому, як сказала сумнозвісна людина, маємо те, що маємо. Тобто за майже тридцять років ми не тільні не стали економічно незалежними, а й втратили той потенціал, який мали.

– Тобто, незалежність, по суті, зрадили?

– А як можна пояснити, наприклад, таку ситуацію. Коли в Україні проголосили незалежність, то тодішній перший секретар КПУ Володимир Івашко поїхав до Москви, а такі колишні комуністи, як Едуард Шеварднадзе та Гейдар Алієв, які займали в союзному керівництві високі пости, повернулися на свою батьківщину і почали розбудовувати незалежні держави. Наші натомість заглядали (та й зараз заглядають) у рот Москві. Той самий Леонід Кравчук разом із Віктором Медведчуком (кумом Володимира Путіна) свого часу заправляли в СДПУ(о), яка аж ніяк не сповідувала ідею державотворення. Як можуть такі люди нині відстоювати в Мінських переговорах інтереси України? Чого ми хочемо, якщо нами керували яничари? Скільки років такі, як Петро Симоненко, Олександр Ткаченко сиділи у Верховній Раді? Не можна було розбудовувати незалежність України, маючи при владі ненависників усього українського.

Ідемо далі. Леоніда Кравчука, який був вірним слугою Москви, обрали Президентом у першому турі. Потім він програв вибори Леонідові Кучмі. А ким був Кучма? Сіра прокомуністична, проросійська конячка. У нас не було вибору. Завжди голосували за менше зло. Потім нам запропонували вибирати між Кучмою і Симоненком. Штучно створена ситуація. Знову проголосували за Кучму. Якщо на фоні всіх тих керівників кажемо, що Леонід Кучма був хорошим президентом, то чого ми хочемо? Тільки з’являлися такі люди, як В’ячеслав Чорновіл, Юрій Кравченко, Георгій Кирпа, як їх відразу знищували. Може, останні були не зовсім проукраїнськими, але це були потужні фігури.

Зараз ситуація, на мою думку, не набагато краща. Мені, як учаснику тих подій, прикро, що на сьогоднішній день ми не бачимо результатів тієї боротьби, яка розпочалася ще з часів гетьманства, січових стрільців, УПА. А результатами проголошення незалежності скористалися манкурти.

– Що треба зробити, щоб Україна стала справді незалежною?

– На мій погляд, усе дуже просто. Треба, щоб у нас була українська мова, щоб люди не виїжджали за кордон, щоб ми пишалися, що живемо в Україні. Для цього необхідно запустити економіку, зробити потужну державу в економічному відношенні. Якщо люди будуть мати достойні зарплати, буде працювати виробництво, не українці будуть поневірятися по світу, а до нас приїжджатимуть заробітчани, навіть з тієї ж Росії. І мову українську вчитимуть, як зараз, скажімо, приїхавши у Польщу, вже за місяць розмовляють польською. Коли будемо економічно слабкими, нами й далі будуть потикати, будуть гнобити. Бідного легше купити. Тому ми маємо стати заможними, щоб бути незалежними.

Спілкувався Василь ГЕРУС

Постійно бути в курсі новин Вам допоможе наш Telegram