16 березня виповнилися четверті роковини трагедії Маріупольського драмтеатру, який слугував укриттям для цивільних людей. Цей день для сотень маріупольців став останнім в їхньому житті.
Пам’ять невинних жертв трагедії вшанували в Рівному, біля місцевого драмтеатру. Захід відкрив начальник Центру «ЯМаріуполь.Рівне» Богдан Дужик. Він прочитав власний вірш, який схвилював всіх присутніх:
Серце крається: за що вбили?
Від життя «асвабаділі»?
Їх лиш нищити все навчили,
Породивши «сліпими» й «німими».
…Зійде сонце, осушить воду,
Згине ворог – і мир настане.
Та не висушить сліз народу,
Із загиблих ніхто не встане.
Всіх не вбити! Нас не зламати!
Проти правди підлість безсильна.
Адже всі в цьому світі знають:
Україна завжди буде вільна!
Юзеф Нікольченко, доцент Маріупольского державного університету, який нині функціонує в столиці, був свідком тих кривавих подій.
“Це був страшний удар рашистських окупантів по Маріупольському драмтеатру, – сказав журналісту газети «Сім днів» пан Нікольченко.
Тоді тут знайшли прихисток близько півтори тисячі осіб. В основному люди літнього віку, мами з дітьми, вагітні. Перед театром був зроблений російською мовою великими буквами напис «ДЕТИ». Але це не зупинило варварів.
У той трагічний день я з дружиною переховувалися у підвалі на проспекті Науки, що неподалік від драмтеатру. Ми чули страшний удар по цьому культурному центру. Згодом могли ближче підійти до місця трагедії”.
За підрахунками загинуло понад 600 місцевих жителів. Встановити їх місце поховання неможливо.
Тепер окупанти на кістках людей відбудовують заново цей театр.
У знак пам’яті за невинно убієнними прозвучала молитва і запалили свічки.
Василь Грушецький
