Різні діти однієї матері

У них і життя по-різному склалося.

«Надійко, донечко, не вможна бути такою похмурою… Он, подивись у вікно, яке сонечко…» Збираючи дітей до садочка, мати не переставала дивуватися тому, наскільки різними, не схожими одне на одне є її двійнята. Андрійко веселий, говіркий, допитливий і у всьому тямущий, любить дитяче товариство і верховодить у ньому. Де не опиниться, діти навколо нього зграйками збираються: чи то у дворі, чи в садочку. І вихователька в садочку його хвалить, каже, що будуть з нього люди.

А от Надійка… Начебто одних батьків діти, а подивишся, віри не ймеш. Всі вже звикли, що сидить Надійка у якомусь закутку сама, ні з ким гратися не хоче. Підходили до неї діти, дружелюбно давали іграшки, пропонували дружити і разом гратися. Що на це дівчинка? Іграшки від дітей бере, а бавитися разом не хоче. Згодом дівчатка зі скаргами до виховательки зверталися, що Надійка їхні ляльки не віддає… Намагалася попрацювати з проблемною дитиною і вихователька. Не могла збагнути, як же можуть рідні брат і сестра, до того ж двійнята, бути такими різними.

«Може, вам до психолога з Надійкою сходити»,– радили матері. Та не допомогло. Начебто дитина нормальна. Такий вже характер. Чим тут зарадиш? «У кого вона така?» – думала мати. Намагалася доньці різні казки читати. От тільки чи слухає те читання Надійка? Ніби тут і начебто не тут, а десь далеко, у своєму світі. Намагалася залучати доньку щось по господарству зробити. Та поки Надя надумає, поки розвернеться, то вже Андрійко за неї материне доручення виконає.
Так Надія і прирекла себе на самоту. Діти її облишили. Як пішла до школи, було як і в садочку: спершу пропонували дружбу, а тоді кинули. Всі обходили її стороною. Стали діти називати її Злюкою, і вже ніхто, окрім хіба що вчителів та батьків, і не називав її інакше. Було, що за коси Злюку смикали, на спину образливі записки чіпляли, а вона сердито відбивалася. Бувало, що від образи плакала.

Увесь світ навколо став їй недружелюбним, злим. Навіть подорослішавши, вона всіх сторонилася, нікому не довіряла, ні від кого не чекала добра. Навіть від рідних, які всіляко намагалися їй допомогти. Вона ж не бажала, щоб лізли в її життя. «Я сама», «Моє! Не чіпай», «Залиште мене» – це тільки квіточки. Далі все більше в дівчини проявлялась агресія. Сусіди тільки плечима знизували, коли чули, як вже доросла Надія кричала на матір: «Ненавиджу! Щоб ти здохла!»
Може, треба було таку проблемну дитину віддати в якийсь спеціалізований інтернат? Та чи були такі інтернати в далекі сімдесяті роки? Ніхто не знав, як було вчинити правильно. Психологи ж не визнавали, що у Надії є якісь відхилення. Казали, що переросте.

Не переросла. Єдина пристрасть у Надьки – добре попоїсти. Щось смачненьке, було, відбере і у брата. Тож як приходили до нього однокласники, а згодом вже і друзі-студенти (Андрій навчався у рівненському воднику), то на його сестру ніхто й уваги не звертав. Відлюдькувата, неприязна, до того ж неохайна, не по літах розповніла дівчина мовчки просовувалася попри хлопців у свою кімнату. Жила наче у вакуумі. Життя навколо мало її займало.

Проминули роки. Андрій закінчив інститут, одружився. Нині він кандидат наук, доцент одного із закордонних університетів, батько двох дорослих синів.

Надія залишилась у Рівному. Спершу поховали батька. А мати… Що зазнала горя жінка, то зазнала… Найбільша її печаль – Надія. Скільки образ від неї зазнала, скільки сліз виплакала. Коли б тільки знала, в колисці б задушила. Та то тільки так каже. Знає, що такого б не зробила. Ще сподівалася, може, знайдеться до Надьки якийсь чоловік. Щось зміниться. Може, народить. Може, дитина її переінакшить? Та материні сподіванки були марні. Принци і до гарних дівчат не завжди приходять…

Так і пішла жінка із життя зі своєю найбільшою журбою. Скоріше та журба її й згубила. Якось при черговій сварці схопилася бідолашна за серце, та до лікарні й не довезли. Може, воно й на краще, бо хто б доглядав за нею?

Залишилася Надька сама. Нарешті сама. Як, було, усі довкола їй заважали! А тепер хоч гопки скачи. Брат далеко, а батьків немає. Усе ж ходила на роботу. Мусила за щось жити. На льонокомбінаті мішки шила. Прибився до неї Федько. «Ото парочка – Семен і Одарочка! – сміються люди.– Яке їхало, таке й здибало». Федька через безпробудне пияцтво жінка з дому вигнала, і треба було йому біля когось причепитися. А тут яка не є, а все ж жінка та ще й із квартирою! Дарма що відлюдькувата й мовчазна. Це ще й краще. Його попередня, занадто говірка й криклива жінка, поперек горла йому сидить!

Тож став Федько до Злюки вчащати, горілочкою її пригощав. Стали разом випивати, на тому й зійшлися. Як там вони жили, яке то було щастя – хіба що до сусідів через стіну долинало. Бувало всіляко. Та найчастіше було чути брутальну лайку. Нерідко Федько Надьку стусанами перевиховував, а та верещала, як недорізана… Недовго протрималася така «ідилія». Одного разу Федько додому не прийшов. Не дійшов. Випивши надміру, заснув, бідолаха, на снігу. Схопив запалення легень і через тиждень віддав Богові душу.

Зрідка приїжджав до Надії Андрій з родиною. Проте, наражаючись на неприховану неприязнь єдиної сестри, довго не затримувався. Трохи удвох з дружиною наводили сякий-такий порядок у хаті безпутної сестри, усовіщали та вчили жити… Та чи навчиш? Кожна людина сама собі творить свою долю. Яка людина, такий і її світ. Бачить Бог, усі родичі й знайомі бажали Надії добра і щиро хотіли допомогти. Брат, від’їжджаючи додому, зазвичай залишав сестрі повен холодильник продуктів, а на холодильнику гроші. Та чи надовго цього вистачало?

Минали ще роки. «Дуже прошу тебе, друже, поїдь у геріатричний пансіонат, там тепер моя сестра Надя. Подивись, як вона там. Чи жива-здорова, як там їй ведеться?» – просив Андрій по телефону свого колишнього однокурсника, який жив у Рівному. Розповів Петрові й усю нехитру історію подальшого Надіїного життя. Як розбив її інсульт, стали за нею сусіди доглядати. А там – завезли її в пансіонат, де одинокі престарілі проживають під одним дахом із психічно хворими. «Так-от, друже, приїхав я, а зупинитися мені вже ніде. Батьківська квартира стала власністю сторонніх людей»,– розповідав Андрій.

Поїхав Петро. І від того, що побачив, не міг до тями прийти. Надії іще й шістдесяти немає, а вона в такому жалюгідному стані… Навіть не впізнала його, хоча не раз у студентські роки бував у них вдома. Лише як прізвище назвав, то головою кивнула. Як став розпитувати про самопочуття й життя у пансіонаті, то вхопила чоловіка за полу куртки і з купи безладного белькотіння (через порушене мовлення) зрозумів лише одне: «Я хочу додому. Я можу сама… Сама…»

Чи може? Петро подивився на обрубок ноги, недавно ампутованої через діабет, окинув поглядом крісло-туалет з відром і тільки головою похитав. А сам подумав: «Був у тебе, жінко, час могти і жити. Могла б жити щасливо». Згадав свого приятеля Андрія і його завжди привітних батьків. Пригадав і саму Надю, як просовувалася мимо хлопців із черговим бутербродом із ковбасою. Усі їй чомусь заважали…

Людмила МАРЧУК

Діліться корисною інформацією з друзями: