Колись, після закінчення школи, ми з подругою побували в монаха-ясновидця у віддаленому монастирі. Поїхала за компанію. Але й про себе вирішила запитати: кортіло знати, яким буде моє майбутнє.
Сивочолий чоловік із молитовником у руках справляв враження людини з іншого світу. Боячись навіть поворухнутися, я слухала, як він розповідав про мою сім’ю, моє майбутнє, всі щасливі й печальні сторінки мого життя. Тоді ще подумала: невже все вже відомо наперед і нічого не можна змінити?
Найбільше тоді вразило пророцтво про те, що мене кохатимуть двоє чоловіків. Але для них обох я стану згубою. І не стану щасливою. Тоді подумала: якась нісенітниця. Але… Пророцтво дивним чином збулося!
Повернулася додому і за кілька днів у гості приїхав однокурсник батька, який жив із родиною в Одесі. Його старший син Антон захоплювався музикою, грав на скрипці, планував вступати в консерваторію. Кілька вечорів наш дім був наповнений ніжною музикою. Мелодії полонили мою душу. Накривали з головою, немов морські хвилі. А карі очі юного скрипаля були іншим бездонним морем, в якому я хотіла і боялася потонути остаточно.
Батьків друг пропонував нам приїхати в Одесу, до них у гості. Тим більше, там я могла б спробувати втілити свою давню мрію – стати художницею, вступивши до місцевого художнього училища.
Ми скористалися запрошенням і невдовзі поїхали до міста біля моря. То був незабутній і хвилюючий час. Здавалося, що я за крок до втілення мрії. Стала абітурієнткою, пройшли за конкурсом із живопису й графічного малюнка. Залишалося здати ще два іспити. Тоді ми багато спілкувалися з Антоном, гуляли. Досить швидко я зрозуміла, що починаю щось відчувати. Здавалося, життя – неймовірне! У мене було і кохання, і мрія. Однак не так сталося, як гадалося. Іспит з історії я, хвилюючись, склала на «задовільно», що позбавило мене шансів на вступ. Антон спантеличив новиною, що збирається їхати до столиці та підкорювати консерваторію. В один момент здалося, що все руйнується, як пісочний замок.
Тож я не погодилася на вмовляння хлопця поїхати разом до Києва і спробувати вступити там на омріяну спеціальність. Удома трохи заспокоїлася і вирішила наступного року вступати у наш Львівський університет. Із Антоном ми листувалися. Він часто запрошував мене до себе. І хоч я часто думала про нього, так і не наважилася поїхати.
Зрештою, закінчивши третій курс консерваторії у столиці, перевівся до Львівської на заочне відділення. «Так зможу хоч іноді бачити тебе», – жартував. А я постійно думала про пророцтво і що можу зашкодити своєму коханому скрипалю.
В останній рік навчання я зрештою наважилась прийняти запрошення від Антона і знову опинилася в Одесі.
Біля дверей його дому не могла опанувати себе. Серце билося, як пташка в клітці. Натиснула на кнопку дзвінка. Услід за прискореними кроками відчинилися двері. Антон радісно видихнув: «Приїхала! Я так чекав! Боже, яке щастя, що ти знову зі мною. А я в душі завжди з тобою». І лагідний поцілунок зігрів мене.
Зайшла до кімнати, а там над ліжком – мій акварельний малюнок у красивій рамці. Його подарувала Антону, коли він їхав до столиці. Це мене дуже розчулило.
– Чому ти плачеш? – запитав Антон, накриваючи на стіл.
– Заграй мені, – попросила замість відповіді.
…Скрипаль змахнув смичком, і в мені водограєм розлилася мелодія. Скрипка найкраще з усіх інструментів може вплинути на настрій людини, бо плаче й сміється, піднімає до небес, накриває хвилею морською, дзвенить пташиним співом… Її мелодія надихає.
Ми провели разом незабутні дні. Багато гуляли, спілкувалися, відкривали свої серця. Родина Антона з радістю мене приймала. А в моїй душі була весела туга. Втіха від зустрічі переростала в печаль прощання.
Усю дорогу додому я думала, як змінити пророцтво. І зрештою вирішила пов’язати своє життя з іншою людиною. «Якщо не буду разом з Антоном, то й не зможу його занапастити», – так думала. Перестала відповідати на його листи. А невдовзі познайомилася та вийшла заміж за нового колегу. Однак шлюб, укладений спересердя, без великої любові, щасливим не став. В домі часто виникали сварки та конфлікти. Чоловік почав пити, шукати розради і розуміння деінде. Зрештою, моє терпіння луснуло і ми розлучилися.
Після мого шлюбного експромту Антон теж невдовзі одружився. Але і його подружнє життя не склалося. Ми час від часу спілкувалися. Кілька разів бачились. Довго не наважувалися на рішучий крок. Та зрештою таки вирішили дати собі шанс.
Того дня, коли Антон мав приїхати до мене, сталося лихо: таксі потрапило в аварію. Так і не почавшись, наша історія завершилася.
Перед сороковинами у його домі я побачила скрипку, яку він так любив. Доторкнулася до струн, які озвалися зойком. Зрозуміла, що вже ніколи осиротілий інструмент не народить мелодій під чутливими пальцями Антона. І моя акварель пережила його…
Іванна ОНИШКО