Розмовляти з Ольгою Василівною Гавазовою, жителькою м. Кремінна Луганської області, можна довго і про все на світі. Бесіди з нею – як ліки від поганого настрою і негативних думок.
Вона уособлюється з жінкою-весною. Зрештою, судіть самі.
– Як вам вдалося зберегти життєлюбство в часи нищівної війни? – дивлюся на пані Ольгу й розумію, що вона світиться зсередини. Є такі люди. Вони носять у грудях сонце.
– Я люблю людей. Мабуть, ця любов і стала мені опорою в жахливі дні, коли ми жили під обстрілами та боялися російських окупантів у себе в Кремінній, на Луганщині. Любов до дітей, онуків, самого життя… Вона сильніша за будь-який страх.
– Як це – любов’ю перемогти страх?
– (Задумалася. Мовчить.) Любов – дуже сильне почуття. Сильніше за хворобу, боязнь, невідомість, смерть. Якщо ти дійсно любиш, а не просто кажеш, що любиш, то життя не згасає в тобі, а навпаки – розквітає з кожним днем.
– Щоб зберегти радість життя, одного оптимізму мало?
– Щоб зберегти радість, її теж треба проживати щодня. Практикувати. За один день це не вийде. Ми пробули 15 днів в укритті одного з магазинів, яке було побудоване ще до Другої світової війни. Навіть у туалет не могли вийти. Гради, гради, гради… Це просто жахливо. Як казали люди: «У Кремінному кожен метр землі простріляний і розстріляний». Прокидалися зранку в укритті, готували сніданок. На буржуйці. Поснідали. Помили посуд, бралися за приготування обіду. Потім знову – посуд і вечеря. Готували на всіх (спочатку було 19, а потім 15 людей), хто зміг дістатися до нашого сховища. І робили це з любов’ю. Люди пообідають та й біжать під обстрілами городи копати, картоплю садити. А ми чекаємо на них. Як тоді наморилися! (Сміється до доньки Тетяни).
– А чим ви харчувалися?
– Нам добрі люди привозили гуманітарку. І борошно було, і олія, і крупи. Якби не ці харчі, ми б не вижили. Бо ж у магазинах нема нічого. Нічогісінько. А ось люди собою ризикували і нас годували. Це справжні люди. Вони знають, що таке любов. І що таке життя.
– Ви завжди були такою оптимісткою?
– (Довго мовчить, думає). Так. Завжди. На нашій вулиці, де ми жили, зараз практично все зрівняне з землею. Буквально: і будинки, і газові труби, і електричні стовпи. Це якийсь апокаліпсис. Але я навіть тоді любила життя і тих людей, які були зі мною у бомбосховищі. Бо кожна душа – то велика цінність. А потім сталося диво: ми виїхали. А вже наступного дня місто потрапило в тотальну облогу… Скільки машин, якими рятувалися біженці, розстрілювали… Одному Богові відомо… Нам пощастило – ми проїхали один жахливий російський блокпост без зупинки. Мій син із сім’єю, моїми онуками залишився в окупованому місті на Сєвєродонеччині. Зв’язку з ним нема. Там вже нема ні світла, ні газу. Вода, правда, є. Але так вже її мало-мало… Та вірю, що Бог їх збереже. Обов’язково збереже!
(Мовчимо обоє. Довго. Тут я пропоную жінці пересісти на сусідню лавочку, щоб вона, бува, не замерзла без сонця).
– Морозьте мене, – жартує, – тримайте мене біля себе стільки, скільки потрібно.
– Ви зараз із родиною в Березному.
– Так, ми всі тут. Я заспокоїлася і позбулася напруги. Відчуваю, як мої щоки набирають попереднього кольору… Ми живемо в такому гарному гуртожитку лісотехнічного коледжу! Нам тут дуже добре. Такі сусіди-переселенці приємні поруч на кожному поверсі. Нам із ними дуже пощастило. Ми не знали один одного у мирному житті. А тепер випала нагода познайомитися. Ось якось днями підходить до мене одна жіночка й каже, що вона вчителька моїх онуків. А інша впізнала мене, бо я працювала все життя в реєстратурі нашої лікарні… Але нині так хочеться миру. Якби ви тільки знали, як мені хочеться миру!
Знаєте, що таке радість? Це любов у тобі. І мир. Любов один до одного. Завжди повторюю, що без любові немає життя.
Мені незабаром виповниться 69 років…
– Ви така гарна, Ольго Василівно! – роблю комплімент своїй респондентці.
– Дякую! – усміхається. – Це просто життя таке.
Олена МЕДВЕДЄВА