Жив у моєму рідному селі, що розкинулося недалеко колись районного центру Цумань, Кирило Карпович Ройко. Прийшов з фронту Другої світової війни без ноги, зате з молодою дружиною, киянкою, яка працювала медсестрою у військовому шпиталі.
Згодом вона стала у сільській школі вчителькою німецької мови. Ми, учні, селяни дуже шанували Євгенію Миколаївну. Та мова, зрештою, не про неї.
Ніхто не знав, де взяв Кирило акордеон. Але односельці любили слухати, як чоловік віртуозно вигравав на своєму інструменті на весіллях. Він завжди був бажаним у клубі, де молодь танцювала по неділях майже до світанку. Щоправда, гуляння розпочиналися після перегляду фільму, зокрема «Тарзана», і коштувало… одне яйце.
До речі, оковитої ніхто не пив. Хлопці та дівчата йшли в буденні дні до клубу тільки на репетиції. А потім уже село збиралось, щоб помилуватися грою своїх дітей у п’єсах «Назар Стодоля», «Циганка Аза», «У неділю рано зілля копала». День народження Тараса Шевченка було великим святом у селі. Кирило Карпович створив чоловічий хор, який на огляді художньої самодіяльності у Києві зайняв перше місце серед колективів України. Вже давно немає серед нас талановитого акордеоніста та його дружини. Та й село, яке колись було повітом, гміною, поступово вимирає.
- На дорозі Орів – Східниця сталися зсуви. Проїзду немає
- Україна не в “червоному” списку, але кордони ЄС 1 липня ще нам не відкриє
Одного разу я завітала до колись ошатного обійстя вже немолодого Кирила. Він запитав мене, чи пам’ятаю я виховательку дитячого садочка – Олену? Так, вона була струнка, висока, мала розкішну косу. Читала нам, сільським дітям, казки, вірші і часто витирала сльози. Втім згодом виховательку звільнили, бо була вона дочкою священика. Після цих спогадів Кирило Карпович розповів мені таємницю, яку знав тільки він.
Одного разу, їдучи з лісу, він побачив Олену, яка сиділа на пеньку. Односелець поцікавився, що вона тут робить? І тоді жінка вже статечного віку вперше розповіла про свою трагічну долю.
Ось тут, біля цього пенька, стояла батьківська хата, у яку запросили хлопця із сусіднього села наймитувати. Незабаром молоденька Оленка і Петрик покохали одне одного. Почуття були аж надто міцними. Вони бігли до темного дрімучого лісу і там, серед віковічних дубів, вічнозелених сосен, ялин клялись у вірності. Про їхні взаємини дізнався батько, який почав відмовляти єдину дочку від взаємин з простим сільським хлопцем. Та вона нікого і нічого не слухала. Тоді батькові прийшла в голову ідея позбутися хлопця-наймита. Одного разу господар попросив, а може наказав, утрамбувати сіно на горищі. А потім гукнув Петра, щоб той зіскочив донизу. І коли молодик летів на тік, там на нього чекали вила, які пробили Оленчиному коханому груди. Хлопець помирав у важких муках на очах дівчини.
Незабаром рідні Олени продали хату, виїхали на Київщину. З ними не поїхала дочка, залишилась на все життя у селі. Сватам відмовляла, жила відлюдкувато. Єдиною утіхою для неї був пеньок, біля якого вона і спочила в Бозі.
Тетяна ПІЯР
Постійно бути в курсі новин вам допоможе telegram-канал газети «7 днів»