fbpx

Історія родини, яка виїхала з Маріуполя та врятувала тварин

Почувши від знайомої про жінку, яка з родиною виїхала з Маріуполя і вивезла з собою дві собаки, кота і п’ять папуг (!), я вирішила, що неодмінно маю з нею познайомитися. Адже тоді мені здалося неймовірним: вибратися з пекла війни не лише самій, а й врятувати тварин. 

Коли ми зустрілися, розмова почалася не з домашніх вихованців, а з початку війни. З розповіді про те, як родина жила під обстрілами, як допомагали вони і як допомагали їм, як двічі намагалися виїхати… 

До обстрілів звикли, тому з евакуацією не поспішали 

До повномасштабного вторгнення родина Яни Граборової проживала в Маріуполі. Дорослі займалися підприємництвом, а діти навчалися. У родини було багато планів на майбутнє, але 24 лютого 2022 року докорінно змінило все їхнє життя. 

− Для Маріуполя війна розпочалася ще 2014 року, − зауважує Яна. − Коли обстріляли «Західний», то до нас не долетіло якихось 350 метрів… А 24 лютого 2022-го ми прокинулися від гучних вибухів, які пролунали за кілька будинків від нашого. Росіяни напевно цілили у військову частину, а прилетіло у жилий будинок. Ми проживали в приватному секторі у Лівобережному районі по Таганрозькій трасі. Це один з напрямків ворожого наступу. До сірої зони – Широкино – від нас близько 10-15 кілометрів. У Маріуполі практично постійно лунали вибухи. Гатили якщо не по самому місту, то по передмістях.

Сім’я Граборових, зі слів жінки, не відразу вирішила виїжджати з Маріуполя. Яна з чоловіком вперше про евакуацію завели мову 28 лютого.

− У нас з Денисом було солідне приватне підприємство. Ми орендували цех, де виготовляли м’ясо-ковбасні вироби. І, до речі, – посміхнувшись, уточнила Яна, − всім працівникам закрили зарплату. Ми не готувалися до війни, ми готувались до Великодня. Купили велику кількість м’яса, продуктів, тому мали запаси їжі у промислових масштабах. А ще саме перед вторгненням окупантів замовили собі кухню. Вже заплатили великий внесок і мали її встановлювати в суботу, 26 лютого. 

Спочатку сім’я мала намір залишатися вдома, бо, зі слів жінки, звикли до обстрілів. Крім того, були впевнені, що якийсь час постріляють, наші російську навалу відіб’ють і на цьому все й закінчиться… 

− Маючи запаси продуктів, ми готували їжу для військових, – продовжує співрозмовниця. – Але це було недовго: поки позиції хлопців знаходилися неподалік від нас. Пізніше ми розвозили їжу по місту як хлопцям (військовим і патрульним поліцейським), так і просто знайомим маріупольцям. Здавали кров, коли це було можливо. Садили в машину дітей, тварин, брали документи, завантажували продукти і їхали. У мене немає батьків, вони вже померли. Тому діти завжди були з нами. 

У перші дні навали був такий випадок. Ми заїхали в Торговий центр «Амстор», що в Лівобережному районі. Треба було докупити для хлопців вершкового масла, капусти квашеної, хліба, сиру та деяких продуктів довготривалого зберігання. Забігаємо з чоловіком до адміністратора. Діти з тваринами залишилися в машині на парковці. Скупилися. Тільки-но сіли в авто, як розпочався обстріл як самого торгового центру, так і парковки. Дивом пощастило виїхати звідти. 

Переховувалися в ямі під машиною

Щільність обстрілів, згадує жінка, була такою, що знаходитися в будинку стало неможливим. Підвалу ж, де можна було сховатися, не було. Після того, як одну ніч Граборови всією сім’єю переночували в ямі під машиною, вони переселилися до сусідів. 

– Тварини (собаки і кіт) в ямі ховатися не хотіли, – каже Яна. – А папуг було страшно брати з собою, бо було ДУЖЕ холодно. Вони б просто не пережили. Тому для тварин ми в будинку топили грубку, аби вони не замерзли. 

Яна, згадуючи ті дні, заглиблюється у себе і час від часу глибоко зітхає. Знайшовши в телефоні на гуглмапі свій будинок, показала мені.

− Це наш дім, а фотозйомка приблизно на квітень. Машина, яка там залишилася. Під цією машиною була яма, в якій ми сиділи. А це – Таганрозька траса, ось тут військова частина. По цій трасі був наступ, і наш будинок прямо по дорозі. А в цьому магазині якийсь час перебували наші військові. То на нього скинули авіабомбу і в нашого будинку спочатку знесло дах… 

Найважче було залишатися в інформаційному вакуумі

На початку березня у Маріуполі повністю «ліг» інтернет, зникли зв’язок, вода, світло, а газ ще був. Останнє повідомлення прийшло на Янин телефон близько 12-ї години 2 березня. Після цього зв’язку з близькими, друзями вже не було. У сусідів, в яких вони жили, був радіоприймач – маленьке старе радіо на батарейках. Це було єдине джерело, звідки можна було отримати інформацію. Хоч якусь… Найгірше, як твердить жінка, − це інформаційний вакуум. 

– Ні… – Яна запнулась, задумалась і, усміхнувшись, додала: не це найгірше. Знаєте, що я найперше написала своєму другові з Києва, коли ми виїхали з Маріуполя в Мангуш (він уже був окупований, зате там був зв’язок). «Київ наш?» 

Радіо, за словами жінки, могли слухати лише о 8-й, 9-ій і 15-ій, більше зв’язку не було. А згодом на тій же частості українських новин вже не чули… 

– Ти включаєш ту ж саму частоту, а в тебе вже «вєщають» руські. Лунає: «Київ взяли, Запоріжжя вже під росією…»… І ми реально раділи, що Київ наш… Це було просто… – в цей момент в Яни навіть голос змінився, він став таким рішучим: «Ми ще стоїмо! Так, тут погано, але ми ще стоїмо! Україна ще тримається!..»

Перша спроба виявилася невдалою

Після того, як росіяни підірвали центральний газопровід, лінія якого знаходилась буквально за 18-20 м від будинку, де вони переховувалися під час обстрілів, сім’я Граборових 6 березня вирішила виїхати на підконтрольну Україні територію. Адже через газ, який почав проникати у підвал, вони мало не отруїлися… 

– Ми завантажили в машину все найнеобхідніше, – каже жінка. – Нас четверо, узяли ще шестеро сусідів, собак, кицьку і папуг. Вивезли з собою 2 великих собак (одна розміром з хаскі, інша – з лабрадора) і 5 папуг. Один помер вже тут, але він жив уже багато років. 

Поки Яна перераховувала, хто на той час був в машині, я обернулася, оглядаючи автівку, в якій ми сиділи і записували інтерв’ю… Це був міні-бус, на якому маріупольці виїхали з міста. Щоправда, як розповіла жінка, вже відремонтований. 

− Ми практично не брали ніяких речей, а кицьку розмістили на капоті… – Помітивши, що я оглядаю автівку, Яна пояснила: – Бо поставити переноску не було де. В багажнику вмістилося трохи особистих речей – рюкзаки з документами, спідня білизна і все! А також дві собаки і велика клітка з папугами. Позаду сиділи діти. Як «кільки в бочці»… Та інакше ми б не виїхали.

Як зізналася жінка, у неї навіть не виникало думки брати з собою тварин чи ні. Усе саме собою було зрозумілим: вони їдуть з господарями. «У нас всі тварини, незважаючи на те, що без порід, стерилізовані і чіповані, вакциновані, – додає вона. – А вони ж, як діти. У кожного свій характер, свої емоції, своя реакція на стрес. Та навіть рівень засвоєння знань різний. Вони – наша родина».

Попереду – стрілянина, позаду – обстріл

Спершу вони спробували виїхати в напрямку Розівки, бо почули, що там є «зелений коридор».

− Їхали повз «Азовсталь», проїжджали через Постмост (це міст через річку Кальміус). Але не по прямій, а маленькими вуличками, – розповідає Яна. – Коли пересувалися бульваром Шевченка (недалеко від Порт Сіті), нас розвернула наша поліція, бо там рашисти обстрілювали місця формування колони для виїзду. І тут ми опинилися у пастці. Попереду – стрілянина, назад повернутися також не можемо − обстріл… А перечекати ніде: ні схованки, ні підвалу… Я згадала, що неподалік живуть батьки моєї однокласниці, тож приймаю рішення їхати до них.

Оскільки після закінчення школи минуло 16 років, жінка розуміла, що її можуть і не впізнати. Проте іншого варіанту не було.

− Приходжу, починаю кликати, – згадує Яна. – Виходить батько однокласниці. Кажу йому: «Я – Яна Граборова. Ви мене пам’ятаєте?» Він запитує: «Так, Яно. Що ти хотіла?» – «Ми не можемо повернутися додому. Дозвольте нам трошки у вас побути…» Відповідає: «Заходь». «Але я не одна, – пояснюю, – нас десятеро…» Батько однокласниці сказав лише одне слово: «Війна…» і відчинив ворота. Ця людина нас по суті врятувала. 

В будинку у батьків однокласниці Яни

Граборови вирішили знову повернутися додому тоді, коли почали часто обстрілювати Приморський район, в якому вони знайшли прихисток. А на Лівобережному бої вже стихли. Евакуації не було, тому не мали можливості виїхати. Прилітати почало вже звідусіль… А в будинку батьків однокласниці підвалу теж не було, то й ніде сховатися. 

Яна замовкла. Я теж мовчала і не знала, як продовжити далі. Дивилася на співрозмовницю і, напевно, мій погляд був дуже красномовний, бо вона зненацька промовила: «Я все це прожила, в мене більше немає емоцій…»

У батьків Яниної однокласниці Граборови прожили майже тиждень. 

– Нас десять, їх двоє і ще двох вони прихистили до нас, – продовжує співрозмовниця. – На всіх – три кімнати. Коли вже було небезпечно там залишатися, відвезли батьків однокласниці в інший район Маріуполя. До їхнього сина. Граборови ж повернулися додому. 

Війна навчила економити воду

Коли приїхали у свій район, в якому більш як добу було спокійно, там знову почався обстріл. Яна з сім’єю поселилися у підвалі сусідів. Чоловіки з цегли, яку брали з садової доріжки, склали буржуйку. Так обігрівалися і створили відносний затишок…

У підвалі склали буржуйку

– Ми не голодували, бо мали ще трохи наших виробничих запасів, – каже жінка. – І з водою нам теж пощастило. Сусід працював на водоканалі. У нього на подвір’ї стояла велика ємність (16 чи 20 кубів, не пам’ятаю). Він її в перші дні війни наповнив. Ми кип’ятили воду, пили, готували і навіть разів зо два купалися.

У Яни в очах засвітилися вогники, голос став яскравішим. Я навіть спробувала уявити, яке задоволення вони отримували, коли купалися…

– Одне відро на людину – це просто… – Маріупольчанка навіть не змогла підібрати слів, щоб висловити емоції. – Але це не лише помитися. У воді, яка стікала в таз, ми ще прали свою білизну або футболку… Наступного разу вже менше використовували. Одне відро на двох людей. Але це було… − Яна очима продемонструвала, яке це було блаженство. Потім засміялася і додала: «Зараз ми дуже економно користуємося водою».

Пощастило, обійшлося контузією

Кілька днів підряд дуже потужно обстрілювали градами. Один із залпів прийшовся на город біля будинку, де вони ховалися. Вибухова хвиля одні двері в підвал заблокувала, а інші вибила всередину. 

− Пощастило, що до обстрілу мій чоловік вийшов у туалет, – веде далі жінка. – Тож його не «прибило», проте контузило. І він ззовні зміг розблокувати двері у підвал… А інакше… Невідомо, чим би все закінчилося.

Родина Граборових планувала виїхати трошки раніше, коли почули, що 15 березня перша колона пройшла «зеленим коридором». Вирушили в дорогу наступного дня. Але вранці з радіоповідомлення дізналися, що колону розстріляли. Ця звістка породила відчуття безнадії. Відчаю додавало те, що евакуація маріупольців відбувалася з Бердянська… Де Маріуполь, а де Бердянськ! 

Яна знову відкрила карту на телефоні й показала мені відстань між містами. Тут я усвідомила: хоч вона й казала, що емоцій в неї вже немає, та все ж вони проривалися. Мені здалося, що в цей момент Яна просто закричить з відчаю… Адже від Маріуполя до Бердянська було майже 90 кілометрів! Цим людям якось треба було здолати цю відстань. А як рятуватися тим, у кого не було машини? 

– Люди йшли пішки, щоб потрапити на евакуацію, – важко зітхаючи, продовжила Яна. − Біля Бердянська був майданчик, звідки автобусами вивозили з окупації. Найчастіше люди пішки добиралися до Мангуша, що за 30 кілометрів від Маріуполя, а далі за шалені гроші автобусом діставалися до Бердянська… І вся ця дорога прострілювалась. Тому вибратися живими – це була просто щаслива лотерея. 

Дорогою не раз прощалися з життям

Вдруге Граборови спробували виїхати 18 березня. Бо прослухали другий ефір о 9-й, де сказали, що «коридор» є. І коли на кілька хвилин запанувала тиша, вони вирішили спробувати вирватися з Маріуполя. Була дуже велика черга, пробка. І взагалі проїхати було дуже важко. Доводилося об’їжджати міни… 

– Якби мій чоловік не був хорошим водієм, не знаю, чи ми б виїхали, – зауважує жінка. – Ми просувалися замінованою дорогою, по трамвайній колії. На деяких ділянках дороги сусід виходив з машини, щоб підняти кабель електролінії (повалені стовпи перекривали дорогу). Проїхавши по Пост-Мосту, ми дізналися, що його за якийсь час після того, як ми його минули, підірвали… Кількість загиблих я перестала рахувати менше ніж на половині шляху на сотій людині… Вони лежали просто на узбіччі. Нікому їх було накрити…

Яна згадує про моменти, коли думала, що вони не виживуть. Коли прощалася з життям… Коли вона дітям вкладала в куртки свідоцтво про народження… Писала на їхніх тілах, як їх звуть… Довелося пройти безліч блокпостів… 

Евакуація. Котику знайшлося місце попереду

19 березня зранку близько 5-6-ї, щойно закінчилась комендантська година, вони поїхали на евакуацію з Мангушу через Бердянськ. У той день була зачистка в Запоріжжі, тому оголошували комендантську годину на дві доби. Зупинитися в Запоріжжі їм не було де, тож вони поїхали до Дніпра. Там залишилися на добу, ночували на якомусь заводі…

– Сусіди наші, з якими ми виїхали з Маріуполя, залишилися у Дніпрі, а ми ще забрали маму мого чоловіка з-під Києва, – каже маріупольчанка. – Бо там теж ще було гучно. Гостомель ще був окупований, тому вирушили на Рівненщину, звідки родом мої дідусь і бабуся. Поїхали в Колоденку, де живуть дуже далекі мої родичі. 

Знайшовши тимчасовий прихисток (жінка не звикла когось обтяжувати), сім’я Граборових почала шукати житло у Рівному. Винайняти помешкання з такою кількістю тварин було нелегко. 

Слухаючи Яну, мені вже здавалося, що все погане залишилося там, в Маріуполі. Але це було не так… Жінка розповіла, що вони давали оголошення, шукали через ріелтора, дзвонили по всіх оголошенням на olx. Але не могли знайти житло…

– Бо, по-перше, в нас діти, по-друге, ми – ВПО, а по третє – у нас тварини, – пояснює маріупольчанка. – Саме в такому порядку нам відмовляли в оренді нерухомості. Ціни були нам не по кишені. Для прикладу, нам здавали котедж за 800 доларів. Це шалені гроші навіть до війни. Але згодом пощастило: нам здали частину будинку, який зараз приводимо до ладу.

Яна зі своїм улюбленцем вже в безпеці…

Маючи три вищі освіти, від роботи прибиральниці відмовилася

Нині Яна працює менеджером соціальних мереж. Чоловік – адміністратором у центрі «ЯМаріуполь.Рівне» і вчителем у маріупольській он-лайн школі. Жінка розповіла, що коли приїхали до Рівного, то відразу роботу знайти не могли.

− У мене три вищі освіти (дві здобула з «червоними» дипломами) – психолога, менеджера-економіста і соціального працівника. Певний час проводила бізнес-тренінги, працювала в рекламі… «Як білка в колесі» – це про мене. Коли ми приїхали в Рівне, то стали на облік у Центрі зайнятості. Мені там запропонували роботу з окладом у 6500 гривень. В Маріуполі я за один день заробляла більше. Мені запропонували роботу прибиральниці в перукарському салоні. Звичайно, якби не знайшла нічого кращого, пішла б… Але вирішила, що треба вчитися чогось іншого. Просто на ці гроші я не змогла б зробити нічого. Взагалі нічого. 

Як аргументує жінка, у неї двоє дітей, їм треба дати освіту, дати опору. Їх треба вчити англійської мови. 

– А як?! – співрозмовниця ставить риторичне запитання. – І ще за умови, що в мене нема навіть базових речей… У мене нема своєї чашки, тарілки, виделки… В мене немає фену для волосся. Тобто елементарних речей! Я виїхала, взявши із собою один спортивний костюм – той, що на мені, і один спортивний костюм з підвалу непраний, двоє змінних трусів, один змінний бюстгалтер і одне взуття. Оце і все. З цим ти починаєш нове життя і тобі пропонують зарплату шість з половиною тисяч… Як?!

Яна звернулася до одного благодійного фонду через Instagram і попросила в них інструменти для роботи майстра манікюру. Їй колись подобалась ця справа.

– Я подумала – можливо… – веде далі жінка. – У фонді попросили дати інтерв’ю. А після нього мені подзвонив друг і каже: «Ти серйозно? Майстер манікюру? Подзвони мені в понеділок». І в понеділок мені запропонували роботу менеджера у соціальних мережах.

Яниного чоловіка вже пізніше взяли на роботу, коли відкривався Центр «ЯМаріуполь». А коли почав працювати в центрі, йому запропонували додаткову роботу – вчителя фізкультури в маріупольській школі. Він проводить заняття онлайн з тими дітьми, які залишилися в Маріуполі, та тими, хто виїхав за кордон. 

– Я спочатку сміялася, – каже Яна, – коли думала: «Вчитель фізкультури… онлайн?» А насправді це – всесвітня платформа. Включається камера і він показує вправи, роз’яснює їх. Так працює багато вчителів. Минулого року моя донька навчалася в дистанційній школі. Син навчається в маріупольському коледжі дистанційно і їм зачитують кожну пару. Такого бардаку, як під час пандемії ковіду був, немає.

У дочки в 12 років посивіло волосся

– Як діти пережили все це? – цікавлюся у співрозмовниці.

– Це важко… У доньки, Ані, велика кількість однокласників загинула. Для неї це була важка психологічна травма. Вона дуже тяжко пережила втрату. Це стало однією з причин, чому не хотіла вчитися в офлайн-школі і не бажала соціалізуватися. Казала: «Мамо, для чого я буду з ними знайомитися і дружити, якщо вони всі помруть…» Ми рік займалися з психологом. Аня їздила на реабілітацію за кордон і три місяці жила в чужій родині. 

Зараз вже адаптувалася і пішла в школу. Але в її дванадцять у неї посивіло волосся… Для того, щоб підняти настрій, я двічі фарбувала її коси в яскравий колір.

Син, Мирослав, легше адаптується. За час бойових дій він з дитини виріс. Навчився приймати самостійні рішення, брати на себе відповідальність. І психологічно мені, як мамі, було важко усвідомити, як це, коли твоя дитина собою під час обстрілу прикриває жінку. Не мене, не сестру, а чужу жінку, бо вона – жінка. У нього була контузія… Це дуже страшно, коли ти звертаєшся до нього, і розумієш, що твоє дитя тебе не сприймає, не чує, не реагує… Він намагається казати: «Мамо, я в порядку. Не дивись так на мене. Я тебе не чую, але зі мною все гаразд.». Він ще й тебе заспокоює… 

Коли ми приїхали сюди, Мирослав певний час взагалі ні з ким не розмовляв. Він замкнувся у собі і тільки перегодом почав трошки соціалізуватися.

− А як тварини почуваються після евакуації?

− Саму евакуацію пережили нормально. Але зараз собаки бояться звуків вибуху (якось стукоту, грози, військових навчань тощо). Одна з собак дуже сильно стресувала. І три місяці була на антидепресантах. Я тільки в минулому році дізналась, що бувають антидепресанти для тварин. 

Життя продовжується

Нині Яна, як зізналася, хоче створити громадську організацію. Наріжним каменем стане медійна грамотність. 

− Дивлюся, – аргументує вона, – що всюди велика кількість інформаційного сміття, фейків. І люди її не «фільтрують». Ні ті, хто знаходиться в окупації, ні ті, хто виїхав. Люди «споживають» зовсім не якісний контент. І цю грамотність треба у населення підсилювати. Мені дуже хочеться, щоб інформаційне середовище було більш чистим.

Світлана ПІКУЛА

Читайте також: Ідею «Тремпеля» з Харкова перенесли в Рівне