fbpx
Вони загинули, щоб ми стали українцями

Вони загинули, щоб ми стали українцями

Діліться інформацією з друзями:

“Нехай тікають вороги – сталеві вовки ми”. Ці рядки з вірша спецпризначенця-Героя Тимофія Рубана з позивним «Хорс», викарбовано на його пам’ятнику.

«Сім днів» торік опублікували спогади рідних і знайомих про земляків-захисників Владислава Гудачека та Олександра Кулика, на честь яких названо одну з вулиць Рівного. А нещодавно ці матеріали отримали несподіване продовження. До редакції звернувся дідусь полеглого Тимофія Рубана, який попросив допомогти зв’язатися з рідними рівнян-Героїв, що служили з його внуком. «Тепер ми, – зауважив Юрій Георгійович, – як одна сім’я. Нас об’єднує спільне горе і пам’ять». 

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 1

Тепер родини чотирьох полеглих спецпризначенців спілкуються між собою по телефону, можливо, домовляться й про зустріч. А наразі Юрій Георгійович на прохання нашої редакції поділився спогадами про свого внука – Тимофія Рубана. «Я неодноразово хотів сам написати якийсь матеріал про Тимофія (маю відповідний фах і досвід як історик), – зізнався він. – Може, ще колись це і зроблю. Але, користуючись нагодою,  буду намагатися зібрати всю інформацію до купи, аби сказати найважливіше».

Родинний «Голуб миру»

Тіма завжди був дуже шляхетним і вдячним (загалом у нас 5 онуків). Лише Тіма міг подзвонити бабусі серед тижня і вчергове подякувати за те, які в неї були смачні котлетки на вихідні. Вдячність в нього йшла від серця. Він дуже цінував турботу і сам турбувався у відповідь. Дуже любив велику сім’ю, братів і сестер, двоюрідних і всіляких дальніх родичів – в нього було якесь внутрішнє прагнення до об’єднання. Лише Тіма, сідаючи до столу, бажав усім смачного. Коли нещодавно його молодший брат, Веніамін зробив так само, мені на очі навернулися сльози. Згадав про Тимофія. В Тіми було насправді велике серце.

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 2

Моя мама була лежачою хворою 10 років. Коли приходив зі школи Тіма, я питав його: «Чи ти привітався з прабабусею Есмеральдою?» І він відразу біг до неї в кімнату і приділяв їй свою увагу, що не завжди властиве для хлопчиків його віку і навіть більш старших людей. У ранньому дитинстві багато часу проводив з моєю сестрою, Ніною, яка живе разом із нами. Був дуже відкритою людиною, мав щиру, сяючу  посмішку. Цінував почуття гумору.

Коли на вихідні з’являвся Тимофій, всі сварки в домі припинялися, через що я прозвав його «Голуб миру».  Інше ласкаве звернення «Ти наш Перший Пречистий» поєднувало в собі як факт Тіминого народження 28 серпня (на Першу Пречисту), так і його світлу вдачу.

Тімина сім’я живе на лівому березі. В нас, на Печерську, він бував періодично, іноді, навіть, дуже довго.

Тіма не мій рідний онук, він син Святослава – сина дружини Наталії. Так сталося, що коли моя дружина вперше посадила Тіму мені на коліна, йому вже було десь років 2. Але достатньо було побачити його сяючу привітну неймовірну посмішку, аби полюбити цього малюка з першого погляду. Поруч у клітці сидів папуга Кєша і я почав малювати для Тімоші цього птаха, а він від душі сміявся. Цей малюнок в мене зберігається досі. І папуга-амазон, якого я упіймав на вулиці задовго до Тіминого народження, живе у нас досі.  

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 3

Між дідусем і внуком була любов і повага

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 4

Тіма називав мене: «Дядя Юра». Однак, якось на нашій вулиці в приватному секторі, просто біля Музею війни, ми боролися з так званими кальянщиками. Продавці кальянів збирали навколо себе масову тусовку київських мажорів, і гучна музика лунала всю ніч, заважаючи сусідам. І от мала відбутися операція з локалізації цього, по суті, притону, за участі міліції і  сусідів. Тімі було цікаво подивитися, взяти участь в «операції» (він вже був старший підліток, майже юнак). Особливо його приваблювала колективність дії і те, що можна приєднатися до сім’ї. А я дуже хвилювався за його безпеку і просив піти додому. Аж раптом він мені каже: «Ну, дідусь, будь ласка, я хочу залишитися з вами…». Йому дуже хотілося, щоби всі чули, що ми – дідусь з онуком. Власне, як би він мене не називав, я фактично і був для нього єдиним дідусем у житті.

Між нами була і любов і повага, обидва ми цінували і плекали ці відносини. Якось маленьким він капризував – йому не подобалася футболка, яку йому одягала бабуся у дитячий садок. Тіма навіть заплакав. Тоді я попросив одягнути її заради мене. І він, переборюючи сльози, погодився її вдягти. Я був цим приємно вражений… Виховуючи онуків, я намагався уникати помилок, яких, як мені здавалося. припустився при вихованні сина і дочки: намагався бути більш поблажливим до усіляких дитячих витівок, уникати різких зауважень, звісно, покарань.

Тіма з Дружком стали «нерозлийвода»

У нас, в приватному секторі, та й у Тіми вдома, завжди було багато живності – коти, собаки, папуга та ін. Тіма дуже любив тварин і, звісно, був залучений до їхнього порятунку, лікування тощо. Коли Тімі було 8, я привів зі Звіринецького кладовища гарненького песика, який сам прив’язався до мене. Ми назвали його Дружком, і вони з Тімою стали «нерозлийвода». Це була справжня дружба. Хто б подумав, що цей песик переживе Тіму. Згодом я підібрав покалічених Лізу, а потім Рекса. Діти зростали в оточенні собак, котів. 

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 5

Слід додати, що перед цим у нас була агресивна такса Бадді. Він полював практично на всіх членів сім’ї, особливо на Тіму і його молодшого брата Дем’яна. Це стало дуже небезпечно. Мені насилу (не без конфлікту) вдалося вмовити дружину Наталію і сестру Ніну, аби віддати цього Бадді фахівцю по вихованню такс. Я не сумніваюся, що тоді я врятував Тімі і Дьомі життя. 

Здавалося, народився самураєм

Коли Тімі було 2 рочки, я якось приміряв йому військову радянську  каску, і вона дуже йому сподобалася. Коли стояли над Тіминою труною, я згадав цей випадок: «Навіщо я поміряв тобі ту каску?»

Коли філософ Григорій Сковорода писав про виховання дітей, він радив дорослим придивлятися до схильностей дитини, так званої «срідності» з тими чи іншими речами і розвивати саме ці схильності: «А як припоясує собі шаблю,  – чи це не прагнення стати воїном ?»… Вочевидь, у Тіми була «срідність» до воєнної справи. І, як метелик на полум’я, він летів до своєї мети. На одному з фото з іграшковим самурайським мечем у нього вираз обличчя справжнього самурая, так, ніби він ним народився. Улюблений в дитинстві персонаж – «Ніндзя черепашка», яким він був на новорічному ранку в дитсадку.

Якось з дружиною і маленьким Тімою пішли святити паску в Лавру, що поряд із нами. На лавочці навпроти сидів гурт молодих курсантів школи міліції. Тіма примостився між ними і з насолодою почав вивчати нюанси військового однострою. По-дружньому поплескав одного з курсантів по погону і захоплено вимовив: «Як мені це в тебе подобається, і черевики в тебе гарні!».

Зберігся Тімин малюнок з барикадами на Майдані

На Новий рік зазвичай ріднею збиралися у нас. Я перевдягався в Діда Мороза і роздавав усім присутнім подарунки зі здоровенних мішків, а діти часто глузували, що, мовляв, впізнали мене, бо, зазвичай перед приходом Діда Мороза, дідусь кудись зникає. Ялинку завжди прикрашає різдвяна зірка – ровесниця моєї мами, 1936 р. народження, яка пережила минулу війну, а наразі (зірка) переживає теперішню.

Тіма зростав патріотичним. Якось розповідали, як він у класі на уроці разом із одним хлопцем заспівали Гімн України. У новорічну ніч, ще з радянських часів на виконання гімну о 12 годині за столом зазвичай ніхто не реагував. Аж ось Тіма, коли залунав Гімн України, підхопився і приклав руку до серця. І всім довелося наслідувати його приклад. Це було десь за два роки до початку війни. На події Майдану 2013-14 рр. Тіма також реагував жваво. Це зумовлювалося промайданівською позицією нашої сім’ї. Зберігся Тімин малюнок, на якому зображені барикади.

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 11

До археології долучилися діти і внуки

У Тіми – два  молодших брати: Дем’ян, 2005 р.н., і Веніамін, 2011 р.н. Звісно, це накладало на Тіму додаткову відповідальність, оскільки батькові довелося виховувати їх майже самому. Хоча й не обходилося без звичайних хлопчачих конфліктів. Їхній батько, Святослав, завжди трепетно сприймав пісню «Зростають у гніздечку соколята», бо бачив у ній віддзеркалення долі своєї і своїх синів. 

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 12

Оскільки ми з бабусею за фахом історики, археологи, то, звісно, до цієї справи були залучені діти і онуки. Якось я відкрив давньоруське поселення 11-13 ст. буквально за метрів 20 від нашої хвіртки, у тілі пізньосередньовічного укріплення, так званого « Андріівського люнету» 18 ст. А ми мешкаємо в приватному секторі у центрі Києва, на Печерську, неподалік від Лаври. Тіма радісно сприймав спілкування з командою археологів, осяюючи своєю присутністю  дослідницький колектив Інституту археології. Цікаво, що згодом цей люнет я знайшов на одному з київських малюнків Шевченка, і навіть визначив місце, з якого Шевченко його малював.  

Зі школи готувався до служби в армії

Тіма наполегливо займався спортом, з дитинства готуючись до служби в армії. Ніяких шкідливих звичок – ні паління, ні навіть пива. Успішно займався на секції з кікбоксінгу, виборов друге місце на першості м. Києва. Приблизно у 15 років неподалік від нас його збила на пішохідному переході машина. Сильно були травмовані голова і коліно. Тренування тоді довелося припинити. Але він доклав максимуму зусиль для реабілітації – багато їздив на велосипеді.

Після 9 класу вирішив поступити у якийсь ліцей (по суті ПТУ), з посиленою військовою і спортивною підготовкою. Спочатку все було дуже красиво – і військова форма, і урочиста лінійка. Втім, незабаром він переконався, що навчання там не на достатньо високому рівні. Пішов з   ліцею, почав працювати кур’єром і паралельно вступив  до вечірньої школи. Провчившись у ній півроку, зміг повернутися до свого рідного класу  в Першій русановській школі  №182 . Наразі у школі вшанована пам’ять про нього і ще кількох загиблих на фронті випускників. На одному з фото у випускному альбомі Тіма, демонструючи неабияку силу, підтримує одночасно трьох своїх однокласників. Фото виявилося пророчим.        

Тіма із батьком і братами жив на лівому березі, на вул. Тичини. На цій вулиці також встановлений стенд на честь загиблих героїв з району Березняки, на якому вміщене і Тімине фото. Ще одне фото – на пам’ятній стіні біля Михайлівського собору.

Доля звела з легендарними воїнами

Тіма був доволі самостійним й не завжди розповідав про свої справи. Зокрема, лише після його загибелі ми довідалися, що він вступив на заочне відділення київського педагогічного університету імені М. Драгоманова, на факультет психології. Але навчатися йому там вже не судилося. Хоча з нього вийшов би гарний психолог, адже він  мав природний дар спілкування із людьми, і вони йому довіряли.

Якось влітку батько Тимофія відправив Тіму в дитячий табір, який спонсорувався полком «Азов». Згодом, навчаючись у старших класах, Тіма тренувався на полігоні під керівництвом колишнього азовця Олега… На спогад  про це залишилися фото і відеокадри, на яких Тіма показує неабияку військову вправність. Олег і Олегова дружина дуже любили Тіму, часто приймали його в себе вдома. Ставилися до нього, як до рідного сина. На жаль, Олег помер під час епідемії ковіду. Його могила знаходиться в якихось 50 м від могили Тимофія.

Коли Тіма вже визначився з вибором військової професії й зі вступом до 3-го окремого полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго, доля подарувала йому знайомство зі знаменитим командиром спецпризначенців, Народним героєм Романом Косенком (Яшкою Циганковим), який згодом деякий час опікувався долею Тимофія під час служби. Нам розповідали, що Тимофій був глибоко вражений загибеллю Яшки в Ізюмі й навіть, як казали, намагався розшукати його тіло. Втім це вдалося зробити лише через пів року після Яшкиної загибелі. Він також похований недалеко від Тимофія.

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 16

Аби потрапити на спеціальне навчання в полку, Тимофій пройшов дуже жорсткі фізичні випробування (інтелектуальні також). Здається, зі 150 чоловік випробовування пройшли всього лише 50. Тіма пройшов так званий Q-курс. Керували ними канадські військові. Збереглася пам’ятна медаль, вручена канадцями.

Вірші з польового блокноту

У польовому блокноті зазвичай російськомовного Тимофія збереглися патріотичні вірші, які він сам написав.

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 17

З польового блокноту  старшого солдата ССО Тимофія Рубана, «Хорса» (2002-2022).

1. Я прийшов у військкомат,
2.Там сказали: я– солдат.
3. А солдат повинен знати,
4. Як вітчизну захищати,
5. Стати кращим за котів.
6. На «кью-курс» я залетів.
7. Голод, холод, спека, мряка…–
8. Я –майбутній вовкулака.
—–
Завзято до мети
В строю крокуєм ми.
Нехай тікають вороги –
Сталеві вовки ми.
Крокуєм всі разом,
І в нас одна мета:
На захист станем всі гуртом,
Бо це наша земля.
І воля в нас одна,
Вогонь горить в серцях,
Бо ми – одна сім’я,
І звемся ми – Спецназ.

Останні вибиті на Тіминому пам’ятнику.

Він любив долати труднощі

А так Тіма був звичайним хлопцем – у дитинстві любив гратися пластмасовими дракончиками, кататися на гойдалці, любив фаст-фуд, збирав складальні ножики, любив ганяти на велосипеді. Під час однієї з відпусток катався з другом нічним Києвом і милувався освітленою столицею.         

Один час мав дівчинку, з якою нас познайомив. Потім вони розійшлися через якісь принципові, як здавалося Тімі, речі. Вона підходила до нас із бабусею на похованні (майже, як показують у фільмах). Дружив ще з однією дівчинкою,  однокласницею Катею. Любив її, як сестру, і захищав. Вона часто приходить на його могилу. Розповідає, коли буває у стінах рідної школи, то з особливим трепетом проходить повз те місце, на якому Тіма колись подарував їй шоколадку. Нещодавно Катя вийшла заміж.

В армії Тіма почувався щасливим. 18-річчя зустрів по дорозі до військової частини. Прослужив півтора роки. З відпустки завжди поспішав у полк, де йому було добре. На запитання, що його приваблює в армії, відповідав незвичайно: «Мені подобається долати труднощі». Незважаючи на молодий вік, його дуже поважали товариші. «Бабуся, мене так поважають!» – хвалився він бабусі Наташі телефоном. Це саме підтверджують його побратими.

Дуже скоро йому присвоїли звання старшого солдата, й Тіма вже сам навчав новобранців. Брав участь у виходах в сіру зону, довелося бути й оператором БПЛА. Ще до повномасштабної війни, в 2021 р., був представлений до нагородження «Козацьким хрестом» Ш ст. (нагороди від командувача Сил об’єднаних операцій), який нам вручили на другу річницю його загибелі.

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 18

Мав медаль учасника бойових дій, посмертно нагороджений «Орденом за мужність» Ш ст.

Для бабусі Наташі Тіма був сенсом життя

Важливий внесок у створення навколо Тимофія атмосфери любові і турботи зробила саме бабуся Наташа. Побратими нашого онука розповідали, що він повсякчас згадував про наш дім і бабусю. Інша бабуся, Неля, рано померла від онкології, хоча також дуже любила Тіму. Він так і казав бабусі Наташі: «Бабуся, ти фактично для мене, як мама». На знак великої любові він якось подарував їй двох керамічних голуб’ят, яких вона зберігає, як святиню, й навіть заповіла, щоб поховати її з ними. Скільки праці треба докласти, аби виховати, навчити дитину, вилікувати від усіх можливих хвороб! А потім це дороге виплекане життя забирають якісь окупанти. Якось Тіма заразився лишаєм від врятованого з вулиці моєю дочкою кота. Три місяці день у день  бабуся водила його на спеціальні лікувальні процедури.  

Коли Тіма в школі ходив на гурток бальних танців, бабуся супроводжувала його на гастролі в Болгарію. Там Тіма зовсім не хотів їсти, і бабуся дуже цим переймалася і навіть його сварила. 

Під час Тіминого перебування в армії бабуся Наташа увесь час збирала для Тіми посилки (я чистив для нього грецькі горіхи), підтримувала його в розмовах по телефону. Одного разу він навіть через це пропустив вечірнє шикування.

Напередодні загибелі ранком бабуся сказала йому по телефону: «Ми любимо і пишаємося тобою», на що він відповів: «Я теж вас дуже люблю»… Тепер бабуся жалкує, що якось через сильну втому не змогла з ним поговорити телефоном довше. Загибель онука зламала їй життя. Він, дійсно, був сенсом її існування. По суті, ця подія зламала життя і нашому сину, Тіминому батьку, Святославу, з яким вони були близькі як брати. 

Віщі знаки

У першу ніч після Тіминої загибелі (про яку нам довго не говорили) бабуся Наташа побачила віщий сон – про зуб, що випав, але зображення було чорно-біле (схоже на рентгенівське), очевидно, через те, що хлопці горіли.

Іншим знаком було те, що в нашому приватному секторі, навпроти вікна, на огорожі з сусіднім будинком (в якому ніхто не живе) раптом   з’явилися дикі селезень і качка. Це було на наступний день після загибелі – 26 квітня. Мої собаки бігали під цією стіною, але не гавкали, як зазвичай. І качки на них не реагували. Качечка діловито щось викльовувала із заростей дикого винограду, а селезень стояв і пишався собою. Згодом, вже після поховання, яке проходило під пісню «Плине кача», цю несподівану появу диких качок я сприйняв як знак Тіминої загибелі, адже качка це подвійний символ і смерті, і весілля. Зазвичай поховання молодого хлопця чи дівчини в народі трактується як весілля. У такі миті чомусь завжди звертаєшся до символіки. Цей селезень своєю гордовитістю і нарядністю дуже нагадував нашого «піжонистого» Тіму.

Хлопці пішли на зустріч зі своїм безсмертям

Тимофій похований на Алеї героїв Лісового кладовища м. Києва 2 травня 2022 року (ділянка 79).

У Тіми залишилося два  молодші брати, та двоюрідні брат  Федір і сестра Тоня. За 2 роки ми так і не наважилися їй сказати про смерть улюбленого брата і захисника Тимофія, хоча у нас на видному місці стоїть ящичок з Тіминим беретом спецпризначенця та його портрет, завжди прикрашений свіжими квітами. Можливо, Тоня й здогадується про загибель брата, але жене від себе цю думку.

Побратими кажуть, що Тімина бойова група з чотирьох чоловік – це справжні трудівники. Зробили багато корисної роботи. Таких мотивованих хлопців вже майже не залишилося. Загинули під Лиманом Донецької області під час мінування місцевості. В машину з боєкомплектом влучив якийсь артилерійський снаряд (можливо, ракета РСЗВ). Начебто усі четверо загинули миттєво. До складу групи  входили :

  • командир, лейтенант Владислав Гудачек, 21 рік
  • Олександр Кулик, молодший сержант, 26 років (обидва з м. Рівне),
  • Євген Шрамко, старший сержант, 26 років (с. Голикове Кропивницького району), після нього залишилася маленька донька Даринка,
  • й наймолодший – наш Тимофій Рубан,старший солдат, киянин,19 років.

На кадрах з  Тіминого телефону  бачимо, як ця група йде битою стежкою посеред степів України на зустріч своєму безсмертю. Тіма гордовитий і дорослий показує, що все «окей». 

На іншому фото побратими зняли його, як у повному військовому спорядженні, зі зброєю з зеленою стрічкою на рукаві він спить під час невеличкої перерви між бойовими чергуваннями. Тепер наша дитина заснула вічним сном.       

Як написано на  монументі у їхній воєнній частині у Кропивницькому: «Вони загинули, щоб ми стали українцями».

Юрій ПИСАРЕНКО

Вони загинули, щоб ми стали українцями - фото 21

Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.