Тетяна Фоменко, яка, залишивши все, через окупацію змушена була виїхати з рідного Біловодська навчилась не побиватися за втраченим та на власному досвіді переконалася: коли зачиняються одні, неодмінно відчиняються інші двері.
Потрапивши через збіг обставин до Рівного, жінка фактично без проблем інтегрувалася в нову громаду. Тут завела нові знайомства, отримала по суті таку ж роботу, якою займалася вдома. А ще, одружившись, знайшла свою долю.
Навідріз відмовилася працювати з окупантами
Тетяна Фоменко народилася і весь час прожила в селищі Біловодськ Луганської області, яке вважається крайньою точкою на сході України. До початку повномасштабного вторгнення працювала в місцевому Територіальному центрі соціального обслуговування. Починала тут з головного бухгалтера. Згодом їй запропонували посаду заступника директора. А в 2018 році призначили директором Терцентру, соціальні працівники якого опікувалися одинокими громадянами похилого віку, особами з інвалідністю та дітьми з інвалідністю.
– Коли розпочалася страшна війна, не знали, що робити, – зізнається Тетяна Миколаївна. – Через близькість до російського кордону (20 км) Біловодщину дуже швидко окупували. Зараз навіть важко згадати, в який день ми опинилися в окупації. Спочатку почалися обстріли. Пізніше настало затишшя, а згодом зайшли ворожі війська.
Захопивши Біловодськ, окупанти пропонували місцевим мешканцям залишатися на своїх робочих місцях. Тетяна Фоменко відразу категорично відмовилася. А оскільки треба було за щось жити, вирішила виїхати з рідного селища. Спершу, щоправда, зробити це завадила хвороба. Та, одужавши, в травні вона подалася на захід, зупинившись у Луцьку. З Біловодська виїхала й дочка Тетяни Миколаївни, яка навчалася у Харкові. А от мама залишилася: не захотіла покидати рідну домівку.
Зайнялася тим, що добре знає і вміє
Облаштувавшись у Луцьку, жінка стала на облік у Центрі зайнятості, а паралельно самостійно шукала роботу, навчалася на різних освітніх курсах. Тим часом на підконтрольній Україні території почали розгортати діяльність військові адміністрації окупованих громад, які взялися відновлювати функціонування своїх структурних підрозділів. У Рівному, зокрема, розмістився адміністративний центр Біловодської громади, що згуртовував довкола себе земляків, які вибралися з окупації.
– Мене запросили на роботу в управління фінансів, – розповідає Тетяна Миколаївна. – З часом виникла ідея створення гуманітарного хабу, в якому також мав хтось працювати. А після того, як вирішили відновити роботу Територіального центру соціального обслуговування, мені запропонували очолити його. Отож зайнялася тим, що добре знаю і вмію – надавати людям допомогу.
Для луганчан всі послуги безплатні
Відкритий у Рівному хаб Біловодської селищної військової адміністрації обслуговує внутрішньо переміщених осіб з Луганщини. Окрім допомоги у вигляді продуктових пакетів та предметів першої необхідності, переселенці мають можливість отримати соціальні, медичні, юридичні та освітні послуги.
– Ми надаємо консультації з питань соціального захисту населення, – каже Тетяна Фоменко, – розрахунків за житлово-комунальні послуги в умовах воєнного стану, виплати компенсацій для відновлення зруйнованого майна. На сьогодні, зокрема, у нашому хабі працюють фахівці ЦНАПу Сєвєродонецької та Біловодської військових адміністрацій. Внутрішньо переміщені особи також отримують у нас правову допомогу. Згідно з укладеним з Міським центром зайнятості меморандумом щотижня надаються консультації щодо можливостей з працевлаштування. До речі, довідавшись таким чином про ваучери на навчання, я скористалася шансом і, маючи диплом економіста, заочно здобуваю ще одну вищу освіту за спеціальністю «Соціальна робота». Таку ж можливість використав і мій чоловік, який нині навчається на психолога.
Разом з тим в Гуманітарному центрі відкрили соціальну перукарню, швейну майстерню, масажний кабінет, консультпункт психолога і пересувну бібліотеку. Всі послуги переселенцям з Луганської області в хабі надаються безкоштовно. Луганчан, які знайшли прихисток на Рівненщині, про можливості, якими вони можуть скористатися, інформують через соціальні мережі та інтернет-сторінки військової адміністрації. Тих, хто звернувся до хабу хоча б один раз, долучають до створених чатів. А ще розміщують оголошення в місцях компактного проживання внутрішньо переміщених осіб, ЦНАПі, Департаменті соціальної політики тощо.
– У нас, – веде далі Тетяна Миколаївна, – працює психолог, яка проводить заняття і з дорослими, і з дітьми. Є культпрацівниця, яка організовує дозвіллєві заходи. Біловодська військова адміністрація підписала меморандум із закладами культури Рівного, які завжди надають можливість переселенцям з Луганщини відвідати концерти, творчі вечори і вистави. Крім того організовуємо екскурсійні поїздки за межі міста. Найближча з них запланована в культурно-археологічний центр «Пересопниця», де знаходиться музей української Першокниги – Пересопницького Євангелія.
За добро платять добром
У хабі разом із внутрішньо переміщеними особами з Луганської області працюють рівняни, роботою яких Тетяна Фоменко дуже задоволена.
– Серед працівників хабу, – каже Тетяна Миколаївна, – є люди, які свого часу звернулися до нас по допомогу. Але більшість – рівняни. Усі вони дуже добре роблять свою справу. І не тільки тому, що отримують зарплатню. Відповідно і відвідувачі віддячують за таке ставлення добром. Завжди намагаються зробити щось приємне. Наприклад, жіночка, яка вишиває бісером, подарувала нам свої картини. Якщо до нас привозять допомогу, то всі, хто в цей час знаходиться в приміщенні, допомагають розвантажити машину. Причому нікого не треба просити. Люди допомогли і пішли, не чекаючи ніякої подяки.
Жінці таланить на хороших людей
У Рівному Тетяна Фоменко нині почуває себе, як удома. Чи майже, як вдома. Адже, як і в Біловодську, з головою поринула в роботу.
– Для мене, мабуть, найважчим етапом у житті була окупація рідного селища і вимушений переїзд до Луцька, – зізнається жінка. – У Рівному ж усе простіше склалося. Тут уже на той момент були мої земляки з Біловодська, які зустріли мене, допомогли обжитися. На перших порах ми й спілкувалися в основному між собою. А вже на роботі, де чимало місцевих мешканців працює, почала більше з рівнянами спілкуватися. Відверто кажучи, мені щастить на добрих людей, які допомагали і в Рівному, і в Луцьку. Навіть елементарні речі, які я не могла купити, мені люди дарували. Приїхавши в Рівне, я не мала теплої ковдри, то колеги по роботі принесли мені і ковдру, і до ковдри.
Та справжнім дивом пані Тетяна вважає не тільки те, що в Рівному знайшла роботу до душі, а й свою долю. Зустріла тут чоловіка, який запропонував їй руку і серце.
– З Віталієм ми були знайомі по роботі ще з 2018 року. Я ще тоді звернула на нього увагу, – посміхаючись, розповідає жінка. – Обоє були одинокі. Але на роботі ти завжди маєш триматися в певних рамках. Тому стосунки були лише діловими. Втім, доля розпорядилася по-своєму. Переїхавши у Рівне, спершу просто разом з Віталієм гуляли містом та відвідували різноманітні заходи. Відверто кажучи, одружуватися не планували. Я пропонувала дочекатися, коли закінчиться війна і ми повернемся додому. Але після розмови з психологом, яка запитала: «Чому не зараз, чому ні?», – вирішила, що війна – не привід відкладати життя «на потім». Тому нині ми разом.
Усе саме собою стане на свої місця
Зі слів Тетяни Фоменко, нинішні виклики навчили не відкладати своє життя «на потім». Адже збагнули, що завтра може просто не настати. Тому живуть, як кажуть, тут і зараз. Працюють. Бува, ходять у театр. Інколи відвідують кафе. Вже мають своє коло спілкування, в якому переплелися рівняни, волиняни і луганчани. Тетяні Миколаївні, як зізналася, дуже подобається, як на Рівненщині святкують родинні та церковні свята. Проте далекоглядних планів не будують. Головне – дочекатися перемоги. А там, мовляв, життя саме розставить усе на свої місця.
– Спочатку, коли переїхали з Біловодська, ми не жили, а чекали, що от-от війна закінчиться, – ділиться жінка. – Важко було. Минали дні, місяці, а війна все не закінчувалася. Наразі ми ще не вирішили, чи будемо повертатися на Луганщину. Можливо, на якийсь час і повернемося додому. Але, здається, я вже не зможу там жити. Схиляємось до того, що, ймовірно, осядемо в Рівному. Єдине, що непокоїть, – у Біловодську залишилися наші батьки поважного віку. Я щодня молю Бога, щоб дарував їм здоров’я. Прошу у Всевишнього такої жаданої Перемоги!
Наталя ЯГУЩИНА
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Читайте також: Пройшовши крізь випробування, жителька Харкова знайшла покликання у Рівному
- Ліну Костенко та Валерія Залужного нагородили званням “Почесний громадянин Києва”
Сьогодні столиця, рішенням Київради, висловила свою шану та повагу і нагородила званням «Почесний громадянин Києва» двох людей, які є справжніми моральними авторитетами для киян і всіх українців, – Ліну Костенко та Валерія Залужного.
