У чотирьох гуртожитках Рівненського державного гуманітарного університету нині живуть близько 250 переселенців. Від початку повномасштабної війни через студентське містечко пройшли майже три тисячі людей – для одних це була коротка зупинка, для інших тимчасове житло стало домом на роки.
Спершу тут з’являються валізи, потім – каструлі, а вже згодом квіти на підвіконнях. Ніхто не планував жити в студентських кімнатах роками, але війна має дивну властивість: тимчасове поступово стає буденним. І лише одна річ не змінюється – люди довго не наважуються назвати це місце домом.
Через студентське містечко Рівненського державного гуманітарного університету з початку повномасштабного вторгнення пройшло близько трьох тисяч внутрішньо переміщених осіб. Для багатьох із них гуртожитки цього навчального закладу стали транзитним пунктом, а декілька сотень людей знайшли тут постійний прихисток.
Як вони живуть і чи стало для них наше місто другою домівкою? Про це ми розпитали директорку студентського містечка Віру Бабак, а також поспілкувалися з переселенцями.
– З початком повномасштабної війни через наше студентське містечко пройшло близько 3000 людей зі східних областей України, – говорить Віра Михайлівна. – До нас прибували з мінімальним набором речей, із собаками і котами. У 2022–2023 роках у фойє організували пункт харчування, забезпечували медичною допомогою.
Хочу розповісти одну історію. На початку війни до нас транзитом прибула сім’я з собакою. Пара поїхала далі, за кордон, а її залишили. Тварина довго не знаходила собі місця, шукала господарів і… плакала. Я її, як то кажуть, пригріла – зараз живе у фойє, нагодована. Але коли чує тривогу чи гул «шахедів», відразу забивається в найпотаємніший куток.
Зараз у чотирьох гуртожитках проживає близько 250 переселенців, серед них понад 60 людей з інвалідністю та сім’ї з дітьми. Щодня доводиться вирішувати безліч життєвих справ. Хтось приходить виговоритися, хтось скаржиться на сусідів, а з деякими доводиться проводити і виховні бесіди.
Також допомагаю підопічним із відвідуванням лікарні, організовую поховання тих, хто відійшов у засвіти.
Ми створили для них, без перебільшення, належні умови проживання. У четвертому і п’ятому гуртожитках на кожному поверсі є загальна кухня з двома газовими плитами. В інших двох – по дві кухні та по чотири плити. Працюють бойлери, тому гаряча вода є постійно. Для маломобільних людей санвузли і душові обладнали спеціальними поручнями.
Із електропостачанням – як усюди. Люди вже адаптувалися до відключень за графіком. У гуртожитках постійно підтримуємо чистоту і порядок.
Вирішуємо питання без бюрократії
– Ми швидко знайшли спільну мову з Вірою Бабак, – приєднується до розмови начальник Центру «ЯМаріуполь. Рівне» Богдан Дужик. – Усі питання вирішуємо швидко, без бюрократії. Підтримуємо не лише маріупольців, а й людей з інших релокованих громад. Але з тими, хто систематично порушує правила проживання, прощаємося.
Зараз ведемо перемовини з департаментом соціальної та ветеранської політики міської ради, щоб розробити єдину програму підтримки малозабезпечених переселенців. Вони зможуть отримувати в нашому соціальному підприємстві послуги перукаря, швачки і пральні – витрати планують компенсувати фіксованою сумою.
Маломобільним людям не потрібно думати, де попрати білизну чи підстригтися – це зроблять майстри центру «ЯМаріуполь. Турбота»: перукар Тетяна Мандзій, адміністраторка і працівниця пральні Владислава Ходарєва, швачка Олена Плешкова.
Благала: «Богородице, врятуй нас!»
– Ми жили в Добропіллі Донецької області, – розповідає Любов Ткачова. – До того часу, поки ще можна було жити, поки привозили хліб. А коли закінчилися останні сухарі, стало зовсім тяжко. З нами ділилися харчами воїни.
Коли починалися прильоти «шахедів», ми з чоловіком бігли в коридор до комірки. Там висіла іконка Божої Матері. Я цілувала її та благала: «Богородице, врятуй нас».
Від вибухів усе тремтіло, осколки летіли з обох боків.
17 серпня 2025 року приїхали волонтери: «Чому не виїжджаєте?». Кажу – нікуди і немає грошей. Вони відповіли: «Тоді поїдете з нами».
Ми вже розуміли: якщо залишимося, не виживемо – обстріли посилилися. За нами і сусідкою приїхали військові: «Є кілька хвилин на збори». Взяли документи, речі склали в одну «кравчучку».
Через Іверське, потім Лозову нас скерували до Рівного. На вокзалі я не могла стати на ноги – їх ніби паралізувало. Мене привезли на візку в будівлю і сказали чекати. Подумала, що це будинок для літніх людей.
Але виявилося – гуртожиток. Директорка принесла посуд, запропонувала душ. Нам стало навіть ніяково від такої уваги.
Потім почула, що за вікном кукурікає півень – подумала, що вже глузд втрачаю. Аж поки не побачила приватний будинок поруч.
Перші три дні ми не могли наїстися хліба. Тепер у Рівному сирени нечасті, але коли пролітають «шахеди», серце знову завмирає.
Душа болить, як незагоєна рана
Наталя Єремеєнко та Раїса Гончарова називають себе «старожилами» – живуть тут майже чотири роки.
– Я з дочкою і внучкою, а Раїса Іванівна з чоловіком, – каже Наталя Максимівна. – На умови гріх скаржитися. Отримуємо від держави по дві тисячі гривень щомісяця.
Та душа болить, коли думаємо про Сєверодонецьк, де залишили квартири. Можливо, їх уже зайняли або вони зруйновані. Дізнатися не можемо – зв’язку з окупованою територією немає.
Усі молимося, щоб настав мир.
Читайте також:
Вижити замало. Як переселенка з Харкова стала опорою для інших у Рівному
Журналіст із багаторічним досвідом, працює з меморіальними матеріалами про Захисників України, локальними історіями та суспільними темами. У своїх текстах поєднує документальність і уважну роботу з особистими історіями та біографіями.
Працював відповідальним секретарем журналу «Київська старовина» та головним редактором газет «Ірпінський вісник» і «Ірпінь єдиний». Автор кількох книжкових видань. Має досвід соціологічної роботи в КМІС та участі в реалізації медійних проєктів.