Харків’янка хоче спершу розібратися в собі, а потім допомагати іншим.
Нині Тетяна ХАУСТОВА після всього, що сталося з нею від початку повномасштабної війни, по-іншому дивиться на суть буття. Знайшовши в собі сили не впасти у відчай, молода мама двох неповнолітніх дітей намагається якомога швидше відмежуватися від втраченого минулого і розпочати практично все з нуля, визначивши своє місце в сучасній реальності. Адже має для кого і заради кого жити.
– Так, я була цілком задоволена своїм довоєнним життям, – каже, ледь помітно посміхнувшись, Тетяна Миколаївна. – Мала хороший соціальний статус. Будучи кандидатом наук, працювала доцентом на кафедрі Технології харчування в Харківському державному університеті харчування та торгівлі. Щоправда, за рік до війни звільнилася з університету і зайнялася підприємницькою діяльністю. Доволі успішно. Вимальовувалися гарні перспективи. У мене була комфортабельна квартира, машина. Діти ходили до школи. Кожен день розписаний до найменших дрібниць: заняття в гуртках, виступи дочки у танцювальній студії, змагання сина у спортклубі з тхеквондо, робота, відпочинок. Та 24 лютого змінило все: в один день втратила житло, бізнес, друзів…
Не знала, кого з дітей накрити собою
Попри те, що всім своїм виглядом жінка ззовні зберігала непорушний спокій, десь у глибині її виразно привітних очей закралася тінь тривоги. Здавалося, що з бездонних нетрів пам’яті спливли на поверхню спогади про побачені жахи і пережиті страхи. Прочитавши, мабуть, мої думки, Тетяна Миколаївна, відразу зауважила: «Боялася не за себе, а за дітей. Розповідати про це дуже важко… Постійно лунали вибухи. Намагалася поводити себе з дітьми спокійно. Бо коли демонструвала їм зібраність і розсудливість, вони відповідно й поводили себе нормально для тієї ситуації».
На якусь мить зависла німа тиша, яка здалася цілою вічністю. Відігнавши спогади, жінка, винувато посміхнувшись, продовжила…
– Коли вибухало десь близько, я не знала, кого накривати собою – 7-річну Марійку чи 9-річного Матвійка. Обох відразу (для переконливості Тетяна руками провела вздовж своєї підтягнутої, тендітної фігури, – авт.) не змогла б. Так довго неможливо було витримати. Тому, тиждень розриваючись між вибором, вирішила вивозити дітей у безпечне місце.
Легко, як зауважує жінка, сказати «вирішила». Насправді ж, щоб виїхати з міста, треба було докласти неймовірних зусиль. Адже крім того, що через безперервні обстріли скрізь на нас чатувала небезпека, вкрай важко було заправити машину. На пошуки бензину пішов мало не тиждень. Батьки Тетяни категорично відмовилися залишати рідну домівку. Були певні, що скоро все скінчиться. Окупантів виженуть з України і все повернеться «на круги своя». Отож, посадивши дітей, вона вкинула в свою маленьку машину лише одну сумку і подалася в дорогу. Взяла з собою тільки дитячу білизну, по одних штанах на зміну, ковдру, подушку та трохи води. Думала ж, що скоро повернуться…
Від житла в Харкові фактично нічого не залишилося
Дорога до Дніпра, яку за звичайних умов можна було проїхати за чотири години, цього разу виявилася дуже довгою. Найважче було з місцем для ночівлі. Доводилося спати і в школі, й на підлозі. Через неймовірну кількість людей, які втікали від війни, непросто виявилося поселитися й у Дніпрі. Благо, Тетянина знайома здала їм невеличку квартиру.
– Але й там було страшно, – зізнається співрозмовниця. – Зайшовши у квартиру, першим ділом почала роздивлятися, як розташовані стіни, аби скористатися правилом «двох стін». Втім безпечного місця так і не знайшла. Це дуже давило на психіку. Виглядала у вікна, чи не летить десь…
Тетяна довго петляла Україною
Шукаючи більш-менш надійного прихистку для дітей, Тетяна довго петляла Україною, аж доки не опинилася в Тернополі. А вже звідти переїхали до Рівного, де й оселилися у квартирі знайомих. Адже повертатися було нікуди. Після одного з обстрілів Харкова вибуховою хвилею в їхньому будинку повиривало стіни, тож вони фактично залишилися без домівки. У першу годину після прильоту, зі слів жінки, з її помешкання винесли найцінніше. А потім і те, що залишилося ще цілим і придатним. Вже пізніше, коли навідалася додому, щоб глянути на квартиру, побачила, що там нічого немає. Усе, що не мало жодної цінності, вигребли і вивезли як сміття. Тоді Тетяна Хаустова збагнула, що треба інтегруватися на новому місці.
– Літо жили в квартирі знайомих. Звісно, за плату. Але це, вважаю, нормально, – зіткнувши, каже Тетяна Миколаївна. – У цій квартирі, щоправда, не було ні кавоварки, ні пилосмоку, ні кондиціонера. Не вистачало ліжка: діти по черзі спали на матраці на підлозі. Багато чого не було з того, що було звичним для нас у харківській квартирі. Але це просто інше життя… Головне, що діти спокійно спали, безпечно виходили на прогулянки. Вони мають виростати в нормальних обставинах, бо їм жити в цій країні, зустрічати людей, які повернуться з війни. Дітям потрібно мати багатий запас життєвих сил, бути психологічно стабільними, аби не втратити те, що такою великою ціною дістається нашій країні.
фот
Несподіване прозріння, яке змінило цінності
Приїхавши у Рівне, Тетяна Хаустова, не маючи роботи, залишившись без бізнесу, на перших порах «сушила голову», що їй робити з двома дітьми на новому місці. Трапилося так, що запропонували читати онлайн лекції в харківському виші. Погодилася. Але згодом, як каже, певні обставини виявилися сильнішими – вирішила відмовитися від викладацької діяльності.
– Не хочу на цьому акцентувати увагу, – каже Тетяна Миколаївна. – Дуже складно далося кардинальне рішення, бо цьому фаху віддала майже третину свого усвідомленого життя. Довго думала… На щастя, знайшлися в Рівному люди, які підтримали, розрадили, допомогли. Дуже вдячна голові Всеукраїнського об’єднання переселенців Марині ПАВЛЮЧЕНКО за слушні поради, корисну інформацію і просто за людяну підтримку.
У жінки відбулася докорінна переоцінка цінностей. Якось упіймала себе на емоції, що почала радіти (чого раніше просто не помічала) зелені на деревах, блакиті неба, співу птахів, вранішній зорі. До речі, під час нашої розмови, глянувши у вікно, не стрималася, щоб висловити захват: «Що це? Гляньте, який гарний захід сонця!»
До Тетяни Миколаївни зненацька прийшло прозріння: вона збагнула, що найкращий спосіб допомогти собі в скрутній ситуації – це підтримати тих, кому ще важче. Отож, прийшовши на треніг проєкту К.А.V.А, відразу запитала в його керівниці Марини Павлюченко: «Чим можу бути корисною? Чим можу допомогти іншим?»
Відтоді, влившись у команду ГО «Жіноча взаємоДія», харків’янка долучилася до активного волонтерського життя. Проводила для дітей майстер-класи, виручені кошти з яких пішли на благодійну акцію «Великодній кошик». Понад 100 малозабезпечених сімей отримали до свята вишукані продуктові набори. Разом із членкинями «Жіночої взаємоДії» допомагала внутрішньо переміщеним особам, працювала з дітьми з інклюзією, брала участь у різних благодійних акціях. У складі харківської команди готувала страву на фестивалі «Молодий борщ», який потрапив до реєстру Рекордів України.
Прийшло усвідомлення, що не тим займалася
– У той період, – зізнається Тетяна Миколаївна, – прийшло усвідомлення, що досі я чимось не тим займалася, більше не отримую задоволення від того, що робила. Відчула, що я не розвиваюся, не самореалізуюся. Все склалося, як кубик-рубика, в один логічний ланцюжок. Було прийнято рішення змінити свій фах. І, як це трапляється у житті, одного дня Марина Павлюченко запропонувала отримати ваучер на навчання.
Не вагаючись, зібрала документи і пішла в Центр зайнятості. Там отримала ваучер, завдяки якому нині вчиться в Рівненському державному гуманітарному університеті на психолога.
– На психолога, – аргументує співрозмовниця, – бо мені завжди було цікаво: чому люди так, а не інакше поводяться; що можна зробити, аби вони, для прикладу, усвідомлювали свою поведінку… 24 лютого, переїзди, зміна квартир, спання на підлозі… нерозуміння, що робити, коли немає нічого. Все сплелося в один клубок. Хочу завдяки навчанню, по-перше, розібратися в собі. Це – найголовніше. Бо коли розберуся в собі, то зможу допомогти іншим. Тим, хто зараз поруч, хто опиниться поруч. Бо прийде час, коли наше суспільство зміниться. Воно вже змінилося. Коли впевнюся, що готова, хочу допомагати іншим.
З новим фахом відкриваються нові перспективи
Тетяна Хаустова – не єдина, хто з числа внутрішньо переміщених осіб отримав ваучер на безкоштовне навчання. Таким же шансом скористалися, скажімо, й голова ГО «Всеукраїнське об’єднання переселенців» Марина Павлюченко з Донецька, яка зараз навчається на психолога в РДГУ. А от Наталія Дубова родом із Алчевська, здобувши завдяки ваучеру ще одну вищу освіту в НУ «Острозька академія», нині працює психологом у центрі «ЯМаріуполь». Усе спочатку розпочала у своєму житті й Наталія Гупалюк з Херсонщини. Пройшовши навчання у Рівненському центрі на курсах візажистів, жінка, яка до війни працювала соціальним працівником у Службі сім’ї, дітей та молоді, відкрила в Рівному власну справу.
– Ми – унікальний освітній заклад не тому, що навчаємо доросле населення і працюємо без канікул, – розповідає заступниця директора Рівненського центру ПТО ДСЗ із методичної роботи Оксану ЗИГАЛОВА. – Ми маємо рекордно великий перелік ліцензованих професій не тільки в Україні, а й у Європі. Нині держава надає мікрогранти у розмірі до 250 тисяч гривень на розвиток бізнесу. Наш центр може допомогти кожному, хто бажає розпочати власну справу, написати якісний бізнес-план. В тому, що Рівненщина знаходиться на другому місці в Україні за кількістю успішно захищених бізнес-планів, є велика заслуга наших сертифікованих викладачів. Також наш освітній заклад допомагає людям, які все життя пропрацювали в улюбленій професії, але не мають документа про освіту. Щоб виправити ситуацію, треба подати заявку, протягом двох днів підтвердити результати неформального професійного навчання і отримати документ про освіту державного зразка. Нині ми спостерігаємо тенденцію, коли жінки освоюють суто чоловічі професії. Наприклад, на базі Олександрійського навчального відділення жінки вчаться на трактористів-машиністів категорії А. Вони масово освоюють професію водія, вчаться керувати БПЛА, активно освоюють ІТ-технології.
Формування груп та умови навчання
Водночас, зі слів Оксани Зигалової, чимало внутрішньо переміщених осіб нині проходять безоплатне навчання за ваучером. Така форма здобуття професійної освіти можлива за кількох умов: здобувач має бути у віці 45+ і мати не менше як 15 років страхового стажу. Нею можуть в однаковій мірі скористатися безробітні і особи, які перебувають у трудових відносинах із числа звільнених з військової служби, внутрішньо переміщені особи та особи з інвалідністю за відсутності підходящої роботи.
Більше інформації про формування груп та умови навчання можна дізнатися на офіційному сайті Рівненського центру ПТО ДСЗ: https://cpto.rv.ua.
Контакти закладу освіти: 0362 68 37 95, ел.пошта: cpto@cpto.rv.ua, а також у Telegram Instagram Facebook YouTube.
Василь ГЕРУС
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Читайте також: Проєкт «єРобота» допоміг стоматологині з Рівненщини здійснити мрію
- Ліну Костенко та Валерія Залужного нагородили званням “Почесний громадянин Києва”
Сьогодні столиця, рішенням Київради, висловила свою шану та повагу і нагородила званням «Почесний громадянин Києва» двох людей, які є справжніми моральними авторитетами для киян і всіх українців, – Ліну Костенко та Валерія Залужного.
