Є місця, куди люди повертаються навіть тоді, коли від рідної хати залишилися лише сад, стежка і пам’ять. Книга Петра Гуменюка «У притулку серця» розповідає про хутір Одбережки на Рівненщині, який майже зник, але залишився живим у спогадах, родинній пам’яті та спробі нащадків зберегти його історію. Це не лише розповідь про одне поселення, а й про тисячі малих батьківщин, які щезають, але не зникають для тих, хто там виріс.
Для автора Одбережки — не просто точка на мапі, а місце, де залишилися батько, матір, дитинство і відчуття дому, яке не зникає навіть тоді, коли сам хутір заростає бур’янами.
Про хутір, в якому є притулок серцю
У кожної людини є куточок землі, до якого завжди хочеться прийти, бо там донедавна стояла батьківська хата, жила рідня. Тягнешся туди душею, линеш щирим серцем, пам’яттю торкаєшся рідного порога. Хочеться пройтися, помилуватися тою втоптаною дорогою, обабіч якої ростуть вишні, лопотять листям на розлогих гілках, і, хоча давно зістарились, родять щороку смачні й соковиті ягоди.
Коли потрапляєш у цю свою святиню, в коло колишніх земляків-старожилів, пригадується все-все від дитинства й до сьогодні. А коли залишаєшся наодинці, то стає сумно від баченого, стиха молишся над могилами батьків і родичів, близьких, ніби спокутуєш свою провину перед ними за нинішнє наше життя, сповідуєш гріхи.
Книга, що повертає до зниклого хутора
На такі роздуми навіяла книжка вже відомого в краї журналіста-нарисовця, новеліста й поета Петра Гуменюка «У притулку серця», яка побачила світ у видавництві «Валері» 2012 року. Автор, який мешкає в Гощі, в малій прозі, насиченій глибинною філософічністю, вишуканою мовою оспівав земляків-трударів, які невтомною працею вдихали життя в цю місцину. А найсвятіший краєчок у його житті – вже неіснуючий хутір Одбережки біля села Чудниці. Саме тут його серце то тужить, то радіє спогадами про дитинство та юність.
З гіркотою згадує своє дитинство Петро Гуменюк у нарисі «У давнього весілля своя радість”: «…Літо повоєнного 1948-го. Хутір Одбережки ледве оговтується після потрясінь. Не настільки господарка занепала, як руїнища родинні болять. Що не оселя, то плачі-голосіння, свіжі рани в душах терплячих, мужніх мешканців. У родині Гуменюків (Єжиків) також горе – із чотирьох синів один, мій тато Микола, загинув на фронті 1944-го». І вся господарська робота лягла на плечі ще юного Петра.
Автор із вдячністю згадує свого дядька Семена Федоровича Гуменюка, батькового брата. Це був господар, людина щедрої душі, козацької вдачі, любив повеселитися. Це Петро Гуменюк описує в оповіданнях «Поїздки з дядьком Семеном». Дядько завжди допомагав, він був людиною слова.
«Пам’ятаю, було це перед Різдвом, мороз під тридцять, сніжно, вітряно. Треба їхати по жом, щоб годувати худобу. Опівночі, аби в Бабині на цукрозаводі зайняти чергу, вирушаємо з дядьком із хати. Він у битих валянках, у довгополому кожусі, а я – старшокласник, у кирзяках, старенькому пальтечку. Заїжджаємо «службовим ходом», і дядько на вахті пояснює: «Он дитина, сирота замерзає, то що його батько дарма голову поклав, не має права синок хоч тут без черги взяти жому?» І почули у відповідь: «Хай беруть жом оці люди з Чудниці, бо й справді вже школяр посинів».
23 садиби й сотня людей: якими були Одбережки
Автор описує свій мальовничий хутір, його мешканців. Це було невеличке поселення – всього 23 садиби й сотня мешканців. Усі вони доброзичливі, красиві душею, здатні розділять радість і печаль.
Серед вихідців із хутора є відомі й знані люди: агрономи, керівники колгоспів, директори шкіл, економісти, очільники підприємств, навіть кандидат наук, аж 15 учителів. А ще славилися старожили, які зналися в народній медицині. Ось, наприклад, тітка Ганна Шолодько завжди для мами була помічницею й порадницею. Про це йдеться в оповіданні «Бентега духу лепехового». Вона повчає: «Тетяно, знай, що татари-завойовники на копитах своїх коней занесли насіння цього зілля, як завойовували Європу. Ще десь аж 3700 року до нашої ери в китайській медицині його застосовували. То ти по святі не думай панни (лепеху) викидати, а поріж на кавалочки, висуши в затінку. То ліки заспокійливі, животу помічні, при печії, зубних та очних болях можуть згодитись. Навіть камінці з нирок виганяють».
Петро Гуменюк часто навідується до своїх Одбережок, бо туди від Гощі рукою подати. І вгамує біль, і почерпне енергії. Він пише: «Звісно, де минуло дитинство й отроцтво, відцвіла молодість, там серце лишилося назавжди, яскравіють свіжими веселковими барвами спогади про земляків і події».
Як зникаючий хутір отримав свій знак пам’яті
Якось вертаючись із чергової «мандрівки» до свого хутора, почав замислюватись над тим, що Одбережки зникають на його очах, але ще поселення «жевріє», язик не повертається називати хутір колишнім, бо тут ще мешкає родина старої Ганни Невірковець і пнеться до неба ровесниця хутора Розкішна плакуча верба, виплекана сусідами-Шолодьками з великодньої галузки. Визрів задум: на перехресті доріг біля фігури й верби спорудити пам’ятний знак Одбережкам. Бо гірчить думка: «Прикро й жаль, що донедавна гомінке, веселе й ошатне поселення, ниньки, мов у лещатах стискають дикі порослі глоду, терену, кленів, вербників, бур’яниськ. Пустище та й годі розкидає свої ручища, уперто охоплює хатиська, заспоришені двори й дороги. Але що вдієш? Хутір теж має свою долю й вік, вісімдесят літ попорозквітав на осонні, відслужив та й відмирає геть, сліди свої губить у хащах».
Але не все втрачено, пише автор в оповіданні «Празникування в пустищі». Не так уже й сумно на хуторі. Он там уздовж заспоришеної дороги угледів на вершечку старої груші жовтобокі плоди. А далі – дозрілі пізні сливи, а там, за поворотом, ще й антонівки лежали, зарившись у траві.
Петро Гуменюк, обходячи оце занедбане обійстя, згадав дитинство, як ганяли малими довкіл, а зголоднівши, наривали повні пазухи фруктів і ласували ними, ще не дозрівшими. Захотілося прочинити двері маминої хати. Тепер тут тиша, пустка, а прожито найщасливіші роки. Він мовчки сів за стіл, поставив кошика з тим, що назбирав у садку, і якийсь сум заволодів ним.
Сьогодні ж бо храмове свято. Згадалася мати, яка перед святами поралася біля печі, готуючи смакоту. Що тільки не було на цьому столі. Смажене, печене, варене, тушене, пироги з чорницями, сиром, вишнями. На покуті висіли образи Богоматері й Святого Миколая. Він устав, перехрестився, прочитав молитву й вийшов у двір. Осіннє сонце котилося до заходу, війнуло прохолодою, защеміло на душі.
Ще раз оглянувся, і з гіркотою прошепотів: «Не стає хутора й хуторян. Дичавіє заростями, пустіє, чужіє, помираючи, хутір. А празник цей зі сльозами на очах, либонь, останній так святешній душі моїй. Але не гріши перед Богом: у пустищі храмно почувався. То й віриться, що на любій місцині, де вперше сонечко й маму уявно побачив, возродиться поселення щасливих і веселих празників».
Петро Гуменюк зібрав усе-таки своїх одбережан, які живуть по всіх усюдах, їхніх нащадків, тих, які повиростали в місті й не пізнали того веселого й радісного хутора. Адже збулася мрія: треба відкривати пам’ятний знак, своєрідний мінімеморіал незабутньому поселенню. Зробив свято для людей, зробив свято для своїх Одбережків. Засвітилося воно радістю в очах тих, хто прийшов на хвилююче зібрання, для тих, хто береже святу родову пам’ять.
З Петром Миколайовичем завжди радий поспілкуватися, обмінятися книжками, адже в його замальовках, новелах, оповіданнях і хутірських записках немає чогось карколомного, екстравагантного, якихось високих матерій. У них живі картини сільського життя, колоритні образи земляків, відображена цілісна епоха пережитого родиною, близькими людьми й самим автором буремних років лихоліття та мирного творення, досвід, мудрість життя, багатого на різні пригоди й перипетії.
Автор проявив синівську вірність своєму хуторові Одбережкам. Він і в попередніх своїх збірках-роздумах «Осоння рідних берегів», «Цвіт і сніг на споришах» та «Граєво райдуги» майстерно змалював яскраві епізоди-реального сільського життя.
Чому історія Одбережок відгукується кожному
Книга Петра Гуменюка «У притулку серця» зворушить душі багатьох людей і змусить замислитись кожного над своїм далеким чи близьким хутором, над своїми Одбережками, прийти і вклонитися, помолитися тому куточку землі, де народила мати й звідки пролягла стежина в широкий світ. Від одиноких нині хатиськ і садків, залишків хутора, здається, і досі лине благословіння, туди вертає пам’ять – у затишний притулок серця.
Богдан СТОЛЯРЧУК, краєзнавець
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.