Старій дерев’яній церкві у Спасові – понад 275 років. Та живе вона не лише завдяки давнім стінам і пам’яті поколінь. Тут і сьогодні садять квіти, вишивають рушники, прикрашають храм до свят і бережуть історії, які передаються від одних людей до інших.
Про Хрестовоздвиженський храм, незвичний хрест у дереві та людей, які щодня наповнюють святиню життям, – у матеріалі Мирослави Жовтан.
Здається, навіть спека їх не торкнулася. Квіти буяють з усіх боків, ведуть від дороги до самого порога старої церкви.
Заходиш у храм – і тебе огортає прохолодний затишок його дерев’яних стін, яким уже понад 275 років. Вони могли б розповісти чимало дивовижного й таємничого про святиню та її історію – від кам’яного підмурку до півмісяця на маківці церкви.
Дерев’яний Хрестовоздвиженський храм у Спасові звели у XVIII столітті, а згодом перебудовували й оновлювали.
Усередині тихо й затишно. Очі вкотре спиняються на тетраподі. Його оздобленню до Спаса могли б позаздрити й професійні флористи. Косарики пишаються своїм ніжнобарв’ям, а сонях із простого сільського букета ніби підморгує: «Гарно ж як?»
Гарно.
Душа, яка вже звикла до стриманої білої вишуканості багатьох сучасних храмів, тут купається у волинських кольорах і яскравому вишитті, губиться у виноградній лозі під зірками, милується квітами.
Здається, вони тут цвітуть усюди. Навіть на рушниках.
Гіацинти, бузок, троянди… Підходжу ближче – усе вишито стрічками. Квіти такі об’ємні й живі, що хочеться доторкнутися рукою. Торкаюся.
– То Ви таку красу творите?
– Приїжджай на празник до нас, Славко! Ще й калина буде вишита, – усміхається у відповідь майстриня.
Пані Віра Ярмольчук – касир у храмі Воздвиження Чесного Хреста у Спасові. Але, здається, це надто офіційне визначення її ролі. Вона – одна з тих, завдяки кому тут так затишно. Щоразу хоче придбати щось нове, придумати оригінальне оздоблення, зробити красиво і зі смаком.
Завжди усміхнена, балакуча, прямолінійна. І руки в неї золоті.
Дивишся на вишиті стрічками квіти й думаєш, скільки ж треба їх накрутити, нашити, викласти пелюстка до пелюстки. А вдома теж вистачає роботи для жіночих рук.
Тож нехай вони не знають утоми, тьотя Вєра.
Храм живе, доки до нього ходять люди. Ті, хто любить свою церкву і своє село. У Спасові це легко прочитується і в поглядах, і в розмовах.
– А напиши ще про Божий знак, який є в нашому храмі. Це ж знак благодаті для села, – просить мамина однокласниця тьотя Рая.
– Напишу.
Світлину цього незвичного хреста я вже колись показувала. Його побачили у розрізаному стовбурі дерева на подвір’ї одного зі спасівців. Рука не піднялася порубати те поліно на дрова. Його принесли до церкви й оздобили.
Хтось схиляється перед ним як перед Божим знаком. Хтось просто зупиняється і замислюється. Бо дивовижного навколо нас, мабуть, більше, ніж ми помічаємо.
– Нашому тілу треба їжа, а душі – віра, – підсумував у проповіді священник.
І, виходячи з давнього дерев’яного храму у квітучий двір, мимоволі думаєш про просту річ: святині живуть не лише завдяки міцності старих стін. Їх тримають людська пам’ять, турбота і любов до свого.
«Бо Господь, Бог твій, милостивий Бог; Він не покине тебе і не погубить тебе, і не забуде заповіту батьків твоїх…» – сказано у Книзі Повторення Закону.
Можливо, саме тому так важливо берегти і собори власних душ, і рукотворні храми. Берегти те, що дісталося від попередніх поколінь, і передавати далі.
Бо доки люди приходять сюди, вишивають квіти, прикрашають тетрапод, садять квіти вздовж дороги й приводять до храму дітей – стара церква живе.
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.