У дитинстві він долав 29 кілометрів болотами до школи, збудував її власними руками, а тепер пише вірші, тримаючи збільшувальне скло. Історія 83-річного Степана Кузьмича – про пам’ять, втрати і силу не зупинятися навіть тоді, коли зір майже зник.
Він сидить навпроти і дивиться уважно – трохи напружено, бо зір уже не той. Але тримається рівно, говорить спокійно, без поспіху. А коли доходить до поезії – читає напам’ять, не збиваючись ні на слові.
Степанові Мусійовичу Кузьмичу – 83 роки. Він із Полісся, з села Вежиця біля кордону з білоруссю. Більшу частину життя провів у роботі – серед людей, у школі, в колективах. А до віршів, як каже сам, повернувся вже пізніше – коли з’явилося про що мовчати і про що писати.
Двадцять дев’ять кілометрів болотами
У дитинстві до школи було двадцять дев’ять кілометрів. Не дорогою – лісами й болотами. Йшли пішки, в будь-яку погоду, з харчами на кілька днів. Там же й залишалися – ночували в закинутій хаті, кілька учнів разом.
– Повставали вранці, вмивалися абияк, бо дров не було, не палили, – згадує Степан Мусійович. – Отак перебивалися. І три роки так пройшло.
Він розповідає про це спокійно – як про звичайну частину свого життя. Школу закінчив, повернувся додому і вирішив, що буде вчителем.
– Хотів бути вчителем, любив дітей, ріс разом із дітьми, колективом.
Директор, якому не дали коштів
Працювати почав у рідному селі. Паралельно вчився заочно в Рівненському педагогічному інституті. У школі викладав різні предмети – просто тому, що не вистачало вчителів.
Згодом його призначили директором. І саме тоді стало зрозуміло, що школі бракує не лише людей, а й самої будівлі.
– Коштів не давали, бюджет не виділяв ніяких грошей, – розповідає він. – Але разом із активістами, сільською радою побудували школу. Однозмінне навчання.
Будували самі – як могли і як уміли. Іншого варіанту тоді просто не було.
Серед людей – завжди
У 1966 році Степан Мусійович залишив школу і перейшов на громадську роботу. Згодом працював на державній службі, очолював Рокитнівський районний відділ культури.
Багато їздив по селах, вивчав побут, записував традиції. Полісся тут межує з білоруссю, тож цікавили і культурні, й етнічні особливості краю.
– Весь час серед людей, – говорить він. І повторює це ще раз.
Після 1991 року, вже маючи за плечима другу вищу освіту, пішов у трудовий колектив залізничників у Рівному. Писав про колег до залізничної газети, готував матеріали, присвячував друзям вірші.
Згодом працював у Рівненській районній державній адміністрації, де займався господарськими питаннями, зокрема облаштовував систему опалення.
На пенсію, каже, йшов із подякою.
– Працював чесно, добросовісно.
Дощик і червиве яблуко
До слова Степана Мусійовича тягнуло змолоду. Перший вірш надрукували ще тоді, коли працював учителем. Простий, дитячий – про дощ.
– «Дощик, дощик», – все гука Петрусь без упину. Раптом впали на рукав дві теплі краплини, дві сльозинки наче. «Мамо, небо хтось набив, глянь, як воно плаче».
Згодом з’явилася сатира. У районній газеті його тексти виходили регулярно – майже в кожному номері. Брав сюжети з життя: ситуації, людей, розмови.
– Насміхався з тих, хто незаслужено займав керівні посади.
Один із таких віршів – «Яблуко»:
– Сміялось яблуко з ровесників своїх: ви всі зелені, толку з вас ще зовсім мало. А я дозріло, сиджу на висоті і бачу всіх, і все навколо. Гіллю легенько вітер похитнув – і червиве яблуко додолу впало.
У ньому – проста думка: не варто рватися вгору, якщо не маєш підстав.
Листи до двомісячного сина
Батька Степана Мусійовича призвали на фронт у 1943 році – коли синові було лише два місяці. Поранений, він лежав у госпіталі в Овручі і звідти писав листи. Адресував їх Степанові – немовляті, якого в селі ще майже ніхто не знав.
– Ніхто не знав у селі, хто ж то такий Степан Мусійович. А мати казала: «Та це ж мій синок». Це батько писав звідти листи мені.
Де батько похований, невідомо й досі. Могила загубилася у війні.
Через багато років йому до рук потрапив вірш волинського поета Олександра Богачука «Пробач мені, батьку». У ньому – той самий досвід: фронтові листи, дитина, яка їх читає, і батько, якого вже не знайти.
– Я ще був немовлям, а листи вже летіли до мене від тебе з війни.
Ці рядки він пам’ятає майже дослівно.
Олександра Богачука вже немає. Але книжечка з його віршами залишилася – подарована колись особисто.
Його тексти зачіпають саме тому, що про близьке.
Під збільшувальним склом
Зір Степан Мусійович почав втрачати давно – ще у 2007 році, після падіння на відро з вишнями. Одне око не бачить зовсім, інше – з катарактою і розривом сітківки. Лікарі пропонували дві операції в Одесі, але без гарантій.
– Лікарка сказала: «Вирішуйте самі. Ніхто вам гарантії не дасть – невдало, і будете сліпий до самої смерті». Ну, я так і вирішив: поки бачу білий світ і дорогу, по якій ходжу – скільки Господь дозволить, стільки проживу.
Читати вже майже не може, хоча колись дуже любив книжки. Натомість пише й тепер.
На столі – збільшувальне скло з підсвіткою. Однією рукою тримає його над папером, другою повільно виводить рядки.
Вірш із кладовища
Степан Мусійович часто буває на кладовищі – провідує дружину, яка померла сім років тому. Того разу зупинився біля військових поховань.
Молоді обличчя на світлинах. Імена на плитах.
Повернувшись додому, сів писати. Спочатку – план, як звик працювати, потім – рядки. Вірш назвав «Могили побратимів». Читає його напам’ять, роблячи паузи там, де потрібно:
Стоять безмовні плити і хрести,
вкарбовані наймення і світлини,
горять вогнем нев’янучі квіткові пелюстки
біля могил героїв-побратимів.
Лягли в могили назавжди борці,
що смерть збороли у борні жорстокій.
Вони не вмерли – всі живі,
І дав Господь їм вічний спокій.
Пішли в безсмертя і не постаряться роками.
Лишень заснули, щоб приспати болі.
Живуть і житимуть завжди між нами –
та їх не зможемо побачити ніколи.
Плачуть по них верби у лиху годину,
у журбі і смутку хилиться калина.
За синів і дочок вдячна вся країна,
гордістю пройнята Мати-Батьківщина.
І як дасть Бог – закінчиться війна,
Ну, а потім, у спокійну днину,
на землі страждальній зарясніють ниви,
пташки заспівають дзвінко й голосисто.
До могил спочилих вклоняться колосся,
завирує життя знову у містах і селах.
Прийдуть радість, мир і спокій у людській оселі,
заполонить всюди-скрізь дітвора весела.
Будуть щирі привітання й усмішки веселі.
Хрести і плити – пам’ять наша,
яскравий відблиск золота, їх не затьмарить тінь.
Й людського горя не зміліє чаша.
Героям слава й шана усіх наступних поколінь.
Стоять могили, дивляться тужливо в небо.
Нам низько голови схилити і мовчати треба.
В душі згадати втрату нашу кожну.
А тих, хто сіє смерть, несе руїни і розруху
– повік простить не можна.
Він замовкає.
За вікном – квітневий день, світло і перші листки на деревах. На столі – збільшувальне скло. Вірш він уже знає напам’ять.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.