Поки можу – буду: волонтерка Марія Січова про евакуацію поранених, материнство і війну

Коли Марію кесарили, її телефон лежав поруч не просто так. У цей момент їхня машина везла двох поранених. Один випадок був критичний – час міг вирішити, чи вдасться людині зберегти ногу. І перше, що вона зробила, коли відійшла від наркозу, – попросила телефон, щоб дізнатися, чи довезли, чи прийняли, чи все добре.

Для неї це звична логіка: якщо ти вже знаєш, що можеш допомогти там, де вирішують хвилини, від цього складно відмовитися навіть у палаті після операції.

Маленька, худенька, з голосом, який складно не помітити.

Я знаю Марію Січову ще з кінця лютого 2022 року – приблизно з 26 чи 27 числа, коли ми познайомилися в Будинку ветеранів. Коли вона прийшла до редакції на це інтерв’ю, ми спершу просто говорили – ще без диктофона. Обмінювалися згадками про ті перші дні, про хаос, у якому багато рішень ухвалювалися швидше, ніж встигало приходити усвідомлення. Потім я вийшла з кабінету й сказала колегам, що ми закриваємося, щоб нам не заважали.

«Чули, чули той бойкий голос», – відгукнулися мені.

Бо зовнішня тендітність у Марії якось дивно поєднується з людиною, для якої Будинок ветеранів став не просто точкою волонтерства, а місцем, де з перших днів великої війни формувалася ціла система допомоги – від медикаментів до евакуації. Марія не любить гучних слів. Не говорить про місію чи жертовність. Але її історія – це шлях від медикаментів для Майдану до евакуації поранених по всій країні, від аптечок до складної маршрутизації між лікарнями, від мами маленької доньки – до людини, яка серед ночі вирішує, куди везти тяжкопораненого, щоб той мав більше шансів.

Від Майдану до 24 лютого

Коли почалася Революція Гідності, вона вже займалась медикаментами: збирала, шукала, передавала.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, спершу здалося, що це буде щось подібне.

«Зараз це смішно згадувати, але я правда думала, що це буде щось схоже. Масштаби в голові, мабуть, ще досі не вкладаються. Але я тоді знала, що треба робити».

24 лютого вона почала писати всім, кому могла: владі, лікарям, знайомим. Марія написала пост у фейсбуці про потребу швидко створювати хаби допомоги – бо вже тоді розуміла, що масштаб буде критичним. Саме тоді їй майже миттєво відповіла Вікторія Шинкаренко. Так вони по-справжньому знайшли одна одну, хоча були знайомі й раніше – ще з часів ковіду, коли Будинок ветеранів теж допомагав людям.

До вечора підтягнулися колеги – медики, фармацевти, лікарі.

«Ми обзвонювали благодійні фонди, банки, донати, копілки з хати – все, що можна», – згадує Марія.

«Чуйка не підвела, бо буквально через кілька днів на трасі Київ-Житомир підірвали міст біля села Стоянка. Великі аптечні склади були переважно на сході. Частина шляхів обривалась буквально на очах».

Дуже швидко стало зрозуміло: це вже не про разову допомогу. Пошук препаратів, донатів, складання аптечок, консультації з лікарями, вивчення турнікетів. Життя буквально між коробками й дзвінками.

Аптечка – це теж система

Досвід фармацевтики навчив Марію простому: допомога без розуміння потреб може бути хаотичною.

«Людина в окоп не може взяти з собою цілий бус ліків», – усміхається Марія.

Ліки для фронту, блокпоста, цивільних чи конкретного лікарняного відділення – це різні речі. Тому аптечки не просто фасували. Їх продумували.

«Ми прямо писали склад: яка має бути аптечка на передову, яка – на блокпост, які ліки потрібні для певного відділення».

Навіть турнікети, які раніше для багатьох медиків були радше теорією, довелося освоювати в режимі реального часу. Марія згадує конкретно: медичний виш, інтернатура – і турнікет, який до великої війни вона бачила фактично лише на кафедрі медицини катастроф, у шафці на стіні. Вчили зупиняти кровотечі джгутами – але реальність вимагала значно швидшого перенавчання.

Дім, донька і війна, яка зайшла в побут

У перші три місяці Марія фактично жила в Будинку ветеранів. А вдома залишалась маленька донька.

Маму з донькою вивезли до родичів в Італію – але через тиждень Марія поїхала їх забирати.

«Моя дитина виїхала – і була там абсолютно без настрою. Єва звикла до активного життя, до танців. Вона просто згасала в чужій реальності». Тому повернення додому стало не лише питанням безпеки, а й питанням життя. Назад Марія везла цілий бус дороговартісних ліків, які зібрала тітка-лікарка.

Тренерка тоді вже виїхала. І Марія, стоячи серед ночі на кордоні з дитиною, вирішила збирати звичне життя заново – хоча б із того, що можна повернути. Написала тренеру-чоловіку, бо подумала: чоловіків не випускають, тож має бути в Україні. Спершу він відповів, що ще не викладає – діти пороз’їжджались, групи розпались. Але поки вони переходили кордон, десь о шостій ранку, прийшло інше повідомлення: «Приводьте завтра. Хай з однією дитиною, але будемо займатися».

Бо навіть під час великої війни дитинство не можна поставити на паузу повністю.

Від ліків до евакуації

Через кілька днів після початку великої війни в Будинку ветеранів з’явилася перша швидка. Її запропонував чоловік із простою умовою: машина має допомагати військовим. Тоді ніхто ще не знав, що це стане початком багаторічної роботи.

На етапі евакуації поранених потреба була величезною, а транспорту, організаторів і медиків бракувало.

«Потреба в організаторах, медиках там була критична. І якщо тут ми мусили кинути свою роботу і щось робити, то можна лише уявити, як там».

Це була не спроба когось замінити – швидко підсилити там, де система фізично не встигала. Тому все починалося з дзвінків.

Найчастіше це працювало приблизно 50 на 50. Половина звернень – від лікарів або медичного персоналу, які розуміли: тут стабілізували, але далі якісно допомогти не можуть. Тоді телефонували напряму: «Алло, Маріє, ось тут складний випадок, чи могли б завезти?»

Інші 50% – сарафанне радіо. Мами, дружини, жінки в палатах говорили між собою: «А як ви сюди потрапили? А хто вас привіз?» Так ця справа ставала відомою там, де була потрібна найбільше.

У перший рік великої війни Марія та її команда дуже часто працювали поблизу лінії фронту. Не тому, що щось не працювало. А тому, що час ішов буквально на години.

Марія просто формулює свою роль: вони підставляють плече там, де можна виграти час. Бо час у таких випадках – це не абстракція. Це кінцівка. Це функція. Це шанс. Іноді – навіть психіка. У тактичній медицині часто діє жорстке правило: життя в обмін на здоров’я.

Саме тому вона дуже обережна в оцінках того, що відбувається на фронті. Іноді довгий час із накладеним турнікетом чи рішення, які цивільним здаються запізнілими, насправді є єдиним шансом урятувати людину взагалі. Там головне – зберегти життя. А далі вже починається інша боротьба: за маршрутизацію, правильну лікарню, реабілітацію. Іноді треба було зберегти кінцівку. Іноді – функцію мозку. Іноді – просто встигнути довезти до вузького спеціаліста за сотні кілометрів.

Перший рейс, який запам’ятався назавжди

Першим, кого Марія везла як частину екіпажу, був дуже молодий хлопець – 21 чи 22 роки. У травні він отримав поранення. І в тому ж травні в нього народилась дитина.

«Це були перші місяці, всі були налякані. Але його сім’я – це для мене приклад».

Його везли з Дніпра. Після травми хлопець залишився частково паралізованим. При цьому – ясна голова, чудовий характер. Харківщина. Переїзд. Лікарня. Мама або дружина по черзі поруч. Маленька дитина. І коли стало зрозуміло, що їм потрібна опора ще й у побуті, Марія просто поселила їх у себе. Так почалася дружба, яка триває досі.

«Ми досі боремось за те, щоб він міг функціонувати максимально повноцінно», – зазначає Марія.

Сьогодні він навчається, щоб бути годувальником і лідером для своєї родини. Евакуація – це не про точку А і точку Б. Це про людину, її сім’ю, її майбутнє і часто – про довгу дорогу після самого порятунку.

Не просто довезти

Іноді головне – не перевезти людину ближче до дому, а пояснити родині, чому цього не варто робити саме зараз.

«Ви хочете, щоб він був ближче до вас, чи ви хочете, щоб йому надали найкращу допомогу?» – це питання вона ставить часто.

Бо за панікою родини нерідко стоїть природне бажання просто забрати своє. Але правильний маршрут може означати роки різниці між повноцінністю і втратою. Часто родини – особливо без медичного досвіду – просто не розуміють, наскільки багато залежить від реабілітації, маршруту чи вчасного спеціаліста. За словами Марії, у 50–60% випадків ідеться не просто про перевезення, а про втручання в момент, коли правильне рішення може буквально зменшити масштаб втрати.

Один із таких випадків – молодий військовий, який у відпустці потрапив у цивільну ДТП і опинився у вегетативному стані. Його молода дружина просто не знала, що існує клініка, яка спеціалізується саме на таких травмах. Марія допомогла зв’язати родину, лікарів і транспортування. Згодом чоловік вийшов із такого стану.

Тому дуже часто її робота – це ще й пояснення, супровід, документи, форма 100, пошук реабілітації, контакти лікарів. Бо збоку може здаватися: приїхали, забрали, повезли. А насправді за кожним рейсом стоїть складний маршрут – погодження з госпіталем, військовою частиною, начмедом, пошук лікарні, яка справді готова прийняти, документи, оригінали, дозволи.

Бо людина хоче не лише лікування. Вона хоче додому. До мами. До дружини. До дітей. У нормальні умови, у ванну, в тишу. І це теж частина відновлення. Без психологічного здоров’я фізичне дуже часто теж починає сипатися.

Коли зупиняється навіть швидка

Під час одного з рейсів екіпаж Марії потрапив у ДТП. 30 січня. Мінус 16. Сніг. Вузька дорога. Їхню швидку підбили з другорядної дороги – уникнути зіткнення було практично неможливо.

Але найболючішим стала не сама аварія. У машині був поранений – людина, за яку дружина боролася вже рік. Після удару він злетів із каталки й отримав додаткові травми. Зараз триває слідство, а сам чоловік проходить новий етап лікування й реабілітації.

Бо ця швидка була не просто машиною. На неї донатили рівняни, бізнес, друзі. І головне – це була машина з пандусом. Для тяжкопоранених це критично: не перекладати зайвий раз із каталки на каталку, не додавати болю, просто завезти пацієнта на кріслі колісному. Особливо коли в екіпажах часто працюють жінки – це не деталь, а принципова можливість.

Зараз автомобіль стоїть на штрафмайданчику. Команда чекає рішення: чи можна його відновити, чи доведеться збирати на новий.

Материнство, яке не вимикає відповідальність

Навіть друга вагітність не стала повною паузою. До сьомого місяця Марія ще їздила в рейси. Після народження сина – повернулась, коли йому було три місяці. Чоловік, мама, родина, друзі – без цього така історія просто не працює.

Іноді в екіпажі їй навіть спокійніше, ніж удома, коли машина в дорозі, а вона лише координує. Бо відповідальність не вимикається.

Діти як відповідь на питання «навіщо»

Поруч із пораненими, маршрутами й нічними дзвінками завжди є діти. Донька, яка питає про поранених, збирає шеврони, хоче щось передати. Син, який народився вже в цій реальності.

«У нас зараз два завдання. Перше – достойно виховати дітей. Друге – зробити так, щоб вони не воювали».

Для Марії війна – це ще й про відповідальність називати речі своїми іменами. Репресії, Чорнобиль, замовчування правди – вона повертається до цього знову і знову. Тому важливо не просто пережити війну, а пояснити її дітям. Чітко. Своїми словами.

«Якщо ми не назвемо зло злом – його дуже легко буде повторити».

Не геройство. Просто логіка

Марія не вважає свою роботу геройством.

– Якщо коротко: що тебе тримає всі ці роки?

– Люди. Люди, яких ми веземо. Їхні сім’ї. Моя сім’я. І дуже просте відчуття: якщо ти можеш вплинути там, де вирішує час – ти не маєш права цього не зробити.

Я не знаю, скільки це ще триватиме. Не знаю, скільки ще буде сил. Але поки можу – буду.